Воюю за Україну, а не за зарплату

«Так робили мої дід і прадід», — повідав

Іван Пазюк, боєць батальйону ОУН, предки якого у ХХ столітті загинули за рідну землюСвітлана МАСЛОВСЬКА

Фото Ю. КУШНІРА

та з власного архіву

 

Воістину, життя повне несподіванок. Інколи підкидає нам доволі цікаві зустрічі та знайомства, які спонукають до роздумів: як багато втрачаємо лише тому, що ця людина не стрілася раніше.

Нинішня історія розпочалася із всеукраїнського видання “Слово Просвіти”, в одному з чисел якого були опубліковані матеріали “Зі щоденника Маргарити Довгань”. Благо, той репортаж не пройшов повз увагу нашого просвітянина, історикакраєзнавця Юрія Кушніра, який, прочитавши зокрема інтерв’ю кореспондентки із воїнами АТО та з нашим земляком, одразу знайшов його й запросив до редакції Заставнівського обласного часопису “Голос краю”. Це Іван Пазюк, якому 35 років, — боєць батальйону ОУН, позивний “Бук”, адже родом з Буковини. Він справді розмовляв із журналісткою в Київському госпіталі. Лікуючись у нейрохірургії військового шпиталю, навідався до свого побратима Олександра Харіна, де й потрапив до фотооб’єктиву.

— Тій розмові не надав ніякого значення, — зізнається Іван. — Я дуже вболівав за Сашка, тому вирішив провідати. Снайпер влучив йому в шию, куля пробила хребет… Зробили складну операцію. Я також постраждав у Пісках, але мені вже краще — першого числа (червня) я вже буду на службі…

Насправді його організм ще потребує лікування та реабілітації. Про це повідала мама Марія Василівна, яка завітала до нас разом із сином, і, безумовно, не хотіла його відпускати. Проте, каже, що він змалечку був упертим і відважним. У трирічному віці, налякавши до безтями дідуся й бабусю, які його доглядали, коли батьки були на службі, пішов до мами на роботу за декілька кілометрів від домівки. Вчився у Заставнівській школі, вступив до Хотинського сільськогосподарського технікуму, бо “копатися” у двигунах машин і тракторів міг годинами. Друзі та рідні дивувалися, як це йому, молодому й “зеленому”, вдається “розкидати” на запчастини чи не всю автівку закордонного виробництва, а за кілька годин скласти все до ладу. Але не тільки хист до ремонту техніки, скрупульозність, точність і сумлінність є позитивними рисами його характеру. Небайдужість до того, що відбувалося в Україні ще 2004 року, привела на мирну Помаранчеву революцію, де мав відповідальну місію — бути старшим буковинського намету.

— Отож перша революція принесла розчарування, а друга — Гідності — необхідність довести все до логічного завершення, тобто більше ніколи не дати російському агресору знущатися над Україною. Тільки ідейно натхненним та вмотивованим людям це під силу. Тим паче знав, що автомеханіки потрібні по всьому фронту. Тому й пішов у добровольчий батальйон ОУН. На початку минулого року пройшов вишкіл у Черкаській області, потім потрапив у Піски, а вже через місяць отримав перше поранення. Як це було? Нічого особливого… Є такий вид зброї як гранатомет АГС, який придумали для знешкодження піхоти, вибухає 2 метри над землею. Я був у касці — поранення отримав у око та щоку. Хлопці мене відвезли в Ясинуватівський район, до лікарні, де вийняли осколки. Декілька днів відлежався і знову на передову, бо знав, що там катастрофічно не вистачає людей. Не всі контрактники витримували прес війни, було багато поранених. Та, зрештою, отримавши таке бойове хрещення, бажання гнати ворога ще більше загострилося. Хоча від нас не так багато залежить. Ви ж знаєте, що у квітні 2015го нас оточили військові, роззброїли — ми вийшли, але невдовзі знову повернулися. Ми не будемо в тилу, бо хочемо, вміємо й інших навчимо воювати і готові за нашу країну життя віддати, за наказом честі й совісті. Зараз ми окремий підрозділ у роті 128ї бригади. Але якщо вони на повному державному забезпеченні, то ми воюємо не за гроші, а за Україну, як це робили свого часу наші дідипрадіди. Ми присягали, як бійці ОУН, тож дотримуємося своїх принципів. Хоча маємо порозуміння з військовими (є субординація) і власне місце на передовій, їмо, як кажуть, з однієї ложки. Але якби не волонтери (з Чернівецького калинівського ринку, з Києва та інші), які забезпечували всім необхідним, не знаю, як би воювали. Ми й досі покладаємося тільки на них — армію воскреслого народу. Українці — незвичайні, жодна нація не зрівняється з жертовністю наших людей — у тилу і на війні. Особливо вражає молодь. Близько 30 % добровольців — студенти різних вишів України. Хто взяв “академку”, хто лікарняний, хто ще щось вигадав. Одне слово, вони з нами на нульовому рубежі, тобто за 600—800 метрів від ворога, а неприємностей хоч відбавляй — від керівництва вишів. Зараз багато нарікань на юнаків та дівчат. Але це не ті, з якими я познайомився на передовій, де дисципліна понад усе. Війна — складна фізична і моральна праця. Наш ранок починається з молитви. Далі кожен має свої обов’язки: заготівля дров, води, наведення порядку в окопах, чищення зброї, різні ремонтні роботи, приготування їжі, навчання молодих тощо. Моє завдання — аеророзвідка, розв’язання технічних проблем. Звання — стрілець батальйону ОУН, позивний “Бук”. Як і кожен боєць — маю повагу від нашого провідника, бойового командира Миколи Коханівського, разом із яким воював і був на різних патріотичних зібраннях. Він ще під час Майдану заснував добровольчий батальйон, жодного разу не кинув нас у бою і водночас вирішує питання звільнення полонених. Наш підрозділ ОУН — це 35 вояків. До речі, нашу державу захищають не тільки українці: є якут, грузин, білорус, росіянин, узбек. Вони вірять: переможемо війну ми — здобудуть свободу і їхні народи…

Ми відвели бойову техніку від лінії розмежувань, згідно з Мінськими домовленостями, а ворог постійно провокує. Як я можу спокійно вдома сидіти? Окрім цього, ОУН є організатором військових вишколів. Наша допомога потрібна новобранцям, аби не повторилися помилки початку війни, коли бракувало патріотизму, щоб знешкоджувати ворога.

— Який у вас хороший син, спасибі Вам за нього, — звернулася я до Іванової мами Марії Василівни. — У кого він такий удався, за висловами молоді, “обезбашений”?..

— Його дід і прадід загинули за Україну, — розповідає пані Марія. — Прадіда Дмитра Сливку розстріляли у Львові, як політв’язня, а діда Івана (також Сливку), вчителя української мови та літератури с. Василів нашого району, у 1941 році енкаведисти арештували й разом із іншими патріотами знищили, пустивши під укіс потяг, в якому везли “політичних”…

— Їхні імена та прізвища — Дмитро й Іван Сливки — викарбувані на так званому Чорному Хресті, що в Заставні, спорудженому на честь репресованих й політв’язнів, — долучається до розмови Ю. Кушнір. — Більше того, ось книга Харківського митрополита Никодима, який 1941 року був простим монахом у Хрещатицькому монастирі і став свідком тієї трагедії. Никодим пише: “Міст через Дністер був пошкоджений німецькою авіацією. Енкаведисти пустили вперед наглухо забиті вагони з людьми, а останнім причепили паровоз, який штовхав потяг. Монахи бачили як вагони посипалися в Дністер…” Хіба Іванко міг бути іншим, куди, як не в ОУН йому було йти, маючи таких предків?..

Ми з Юрієм Аксентійовичем ще довго розмовляли з Іваном і його мамою. Захоплювалися й дивувалися вчинками оунівця, який, скоріш за все, не матиме статусу учасника бойових дій, бо його побратими, навіть посмертно чи вже довіку інваліди, не отримали цього виду соціального захисту. Проте щиро дякує міському голові м. Заставна Василеві Радишу за те, що виділив на лікування, коли Іван був поранений, 3800 гривень. Марія Василівна довго не знала, що з її сином, який всіляко оберігав матусю від стресу. Хоча здогадувалася, коли до неї завітали командири з передової, вручили подарунки, грамоту і дякували за “золоті” руки сина, щире серце й відданість Україні.

Найстрашніше й найжорстокіше, що може бути — війна. Коли одна людина свідомо забирає життя в іншої. Але ще гірше те, що у ХХІ столітті час так і не навчив протистояти шляхом діалогу та дипломатії. Не тільки ззовні держав, а й у самій їхній середині, добре знаючи, що добровольці — це основа нашого захисту, це національне ядро, люди з вищим рівнем свідомості, які самі себе такими зробили.

Ми почули голос епохи. Бо це голос не однієї людини, а сотень, які не існують для держави, а отже, їхнє життя не береться до уваги. Тільки тому, що йдуть, не вагаючись, у саме пекло, бо для них Україна — це останній бастіон. Але в них нема розпачу й страху. Так, є біль, та є й свобода, яку нікому не відібрати, як і честь, і волю, й Україну.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment