Петро СОРОКА
Продовження. Початок у ч. 4—7, 9,
11—14, 16, 18, 21—24 за 2016 р.
Народження літературнохудожнього журналу — завжди подія і новий простір. Чистота і новизна манять. Можливість усе почати заново неймовірно хвилює. Віра в те, що відбір буде один — рівень художності — наснажує і вселяє оптимізм.
Журнал “Харків” на чолі з головним редактором Леонідом Томою стартував надзвичайно цікаво й перспективно: сучасна верстка, багатий фактаж, добірна автура — все привертає увагу. А ще добре поєднання реалістичних та ірреальних текстів, розмаїття жанрів, увага до класики, до авторів, несправедливо забутих чи відкинутих на маргінес, добротна критична рецепція.
Із тих письменників, котрих надрукували у перших трьох числах, я виділив би документальну повість С. Бражника “Роман і Зося”, сентиментальну повість Л. Томи “Селянський театральний роман”, дослідження Г. Половинка “Донбас — земля запорожців”, історичну повість М. Горбаня “Козак і воєвода”, “Блокноти” В. Брюггена, критику А. Стожука, В. Шапрана, поезії В. Борового, сатиру А. Перерви. Це речі читабельні, стилістично викінчені, з міцним запасом художності, а критика — професійна, виважена й позбавлена ганебної кон’юнктурщини.
Прикметно, що редколегія, в яку ввійшли авторитетні письменники, зокрема В. Брюгген, А. Перерва, В. Калашник, В. Романовський, М. Славинський, А. Стожук і А. Тимченко, особливу увагу приділяє перекладним творам. Замикатися лише на рідній літературі, хай винятково добротній та професійній, все ж шлях вузький і, можна сказати, малоперспективний. Тільки вихід на світові обшири робить видання сучасним і читабельним, повчальним і корисним і для молодого, і для досвідченого, естетично підготовленого читача.
Хочеться вірити, що “Харків” не просто складе здорову конкуренцію таким впливовим і популярним виданням, як “Київ”, “Кур’єр Кривбасу”, “Дзвін”, “Березіль”, “Літературний Чернігів”, “Січеслав” (колись виведений Лесею Степовичкою на широкий всеукраїнський овид), “Море”, а й пожвавить літературний процес в Україні, який часто набирає депресивних форм і небезпечних деструктивних кренів. Добрим орієнтиром тут мала б бути “Основа” Валерія Іллі, яка зі смертю останнього теж, на жаль, померла. Головне, що я побажав би невтомному Л. Томі, не піддаватися мінливим модним віянням, кон’юнктурним впливам, у всьому дотримуватися мудрої рівноваги й відбирати твори україноцентричні, національні за духом і європейські за рівнем письма чи стилістики. Цікавими для світу ми можемо бути тільки як виражено українські письменники, закорінені в народний віковий архетип, а космополітизмом світ пересичений і без нас.
Ярослав Довган — поет для поетів і літературних гурманів, а це особлива доля чи карма, бо жити зі свого пера не дозволяє. Талант поета такого рівня й такого важкого талану — тема особлива, і про це несогірше написав у передмові до вибраного “На сонячному боці” В. Неборак. А вихід цієї книжки — подія з розряду небуденних.
До цього в Я. Довгана було вісім вутлих збірочок і добра слава у добрих людей. Його єдина строфа “не від того я помру, що на світі буде война, а від того, що вона мого вірша недостойна” принесла йому більше визнання, ніж іншим поетам цілі стоси збірок і замовних рецензій. Така тайна справжньої поезії, містичного дару і ще чогось такого, чому назви я не знаю.
Я. Довган — це вимисливі жанрові форми, глибокий психологізм, химерність, скісні, приблизні, іноді каламбурні рими, уміння в невеликому просторі вірша (часто одній строфі) замкнути так багато, що це змушує надовго замислюватися, співстраждати й співболіти.
Довган — ворог усяких ремісничих підробок і прямих наслідувань, тим більше марнослів’я. Легкостравне, амбівалентне, мотивоване, раціональне, прямослівне не для нього. Як і екзистенційна заданість, чіткість, повна ясність і лобова логічність. Але при тому відчуття справжності й новизни не зникає. Його суверенний, такий незвичний голос дозволяє побачити, що це митець справді неперебутніх внутрішніх переживань, з яких на поверхню проривається тільки дещиця.
Ти не дивуйся, що Шевченко плаче.
І ти заплачеш — на усе свій час.
Ти незворушний. Ти стійкий. Тим паче.
Заплаче у душі хистка свіча.
Відомо, що навіть найбільш новаторська поезія не виростає на голому ґрунті, впливи й перегуки неминучі. І Довган — не виняток. Класика — його міцний фундамент. Не обсмоктуючи канони, він, однак, охоче називає окремі імена: Сковорода, Леся Українка, Коцюбинський, Пруст. А ще Лі Бо, Ду Фу.
Особливі стосунки у поета з сучасниками. Не як художні пріоритети, а як райські птахи живуть у його поетичному саду Т. Мельничук і О. Лишега, М. Воробйов і бубабісти. Я долучив би ще таких різних Антонича й Семенка, як на мене, близьких Довгану за духом і поетикою.
Окрема розмова — Ярослав Павуляк. Його імені у вибраному не знайдемо. Але в Довгана — “Тонни тиші навалились на голову”, у Павуляка — “Багатотонна тиша вечорова” на віях дівчини. У Довгана — лабіринт, у Павуляка — яма. І в обох — безодня (“Аж поки у якусь безодню ляжу” (Я. П.), “Безодню я всотав” (Я. Д.). Обидва Ярослави вчилися у Москві, обидва герметики за натурою, байдужі до долі написаного, неохоче друкувалися, тяжіли до дисидентства. З Довганем ми зазнайомилися на похороні Павуляка холодної провесни 2010 року.
Двері у світ поета знайти не так просто (бо тих, що відчиняються, дедалі менше), а ключ — і поготів. Ці вірші належать до складної лектури, що вимагає втаємниченості в середині мови.
Не знаю у світовій літературі поета, який би так спрощував, примітизував висловлювання (але не зміст), так наближав поезію до прози (опрозовував), стирав між ними грань, як Довган. У цьому специфіка його стилю, його неповторність і самобутність. Довган — це Никифор чи Сколоздра в поезії. Химерний аж до юродивості, яка сприймається як вищий знак обраності (про що так добре сказав у щоденниках блаженний Йоан). А ще глибокий іронічний розум відчувається в численних віршах (“свербить язик сказати щось дотепне”).
Гріхом тобі робити вітер,
Тут Станіслав, а не революційний Пітер.
*
А так вони хороші,
Лише навісніють з розкошів.
Але є в поета і такі неперебутні рядки й щасливо віднайдені образи, якот: “Ми в цім житті, як у крові гемоглобін”, “ожина обрію доспіла”, “вихилити келих свіжої роси”, “влітку перейшла тополя стежку”, “розхитувати дзвін нового дня”, а ще в нього “сонце тверде”, “щастя крупкувате”, “перина сметанна”, “спижеве слово”, а також “дірки зірок” і “гачки ком”…
Напевне, сам собі велика таємниця.
І звір подеколи, і, що важливо, шлях.
Неперевершений із друзями п’яниця.
Бо плоти хитрий галичанин, лиш не лях.
Це “Портрет невідомого”, та чи важко здогадатися, що той невідомий — сам поет або його двійник? Назагал Ярослав охоче малює свої автопортрети, або залишає штрихи до них: “Я — дно дощу”, “на самоті з собою, занурений у глибини мовчання”, “від космосу мене рятує осоружний побут… спустивсь з вершини Світового дерева — став, як одуд”.
“Знаюзнаю, ви мене побачите, як мене не буде вже на цій землі”, — болісно вихопилося в нього колись чи то мимохідь, чи як заклинання, чи як сумне пророцтво. Але вибране дозволяє побачити поета ще за життя як одного з найбільш оригінальних митців, наділених рідкісним умінням розширювати й поглиблювати світ.
Зустріч зі справжнім у літературі — велика рідкість.
Особливо в поезії.
Штучні моря вправних, правильних, філологічно бездоганних віршів затопили усе. І не видно тому ні кінця, ні краю.
І коли озираєшся назад, то бачиш, що справді таких великих зустрічейвідкриттів за роки незалежності було в тебе не так вже багато, але кожна з них глибоко запала в душу й залишила непроминальний слід. Ось із чиїми іменами пов’язані для мене ці відкриття: Валерій Ілля, Ігор Павлюк, Василь Рябий, Павло Вольвач, Ярослав Павуляк.
І ось сьогодні — Наталка Гомель.
Нічого не знаю про неї: звідки вона, скільки їй років, чи має видані книжки й публікації в періодиці. Та це й не посутньо для мене. Головне — вірші, що дихають молодою зухвалою іронією і разом з тим незглибимою самотою (звідки це, чи не з вічності?). І так сміливо, невдержимо експериментує з різними формами, так легко й природно прокладають собі русла її нестандартні думки та глибокі емоції. Талант — завжди несподіванка, подивування, подія.
Є письмо, розраховане на смакування добірними словами, вишукано злаштованими оборотами й фразами, де сюжет начебто стає другорядною справою та відступає на задній план. Письменник впивається словописом, сказати б, світлописом. Стихія такої оповіді вимагає особливого налаштування, повільного входження й подальших зусиль. Такий Ернст Юнгер.
У нього не тільки випирають дрібні деталі, незначні факти, а й посідають чільні місця. Оповідь тече неквапливо й подекуди ніби застигає. Трапляється, що головний герой опиняється у смертельній пастці, на нього націлені цівки ворожих рушниць, але враз, у ту доленосну для нього мить, його погляд зупиняється на якійсь рідкісній квітці чи барві — і далі йде півсторінковий детальний опис, хоча за логікою автор мав би зосередитися на внутрішньому психологічному стані людини чи розгортанні драматичних подій.
Не кажу, що це кепсько. Сьогодні мене цікавлять саме такі книжки, де можна розкошувати в стихії мови. Хоча десятиліттями впивався читанням, в якому горує захопливий сюжет.
Звичайний читач має пам’ятати, що є різні типи письма, які вимагають відмінних підходів. Ернста Юнгера не годиться читати великими дозами, бо швидко пересичуєшся, найкраще смакувати щодня по кілька сторінок. Та ще з ручкою. Так я тримав на своєму столі понад тиждень його стосторінкову повістину “На Мармурових скелях” у вправному перекладі Ігоря Андрущенка.
Український Юнгер — це Микола Шатилов.
Щоденник Івана Стефурака “Повертають дороги з доріг” (Косів, 2016) — це справжня амальгама, де переплелися спогади, роздуми над життям, медитації, есеїстичні замальовки, візії, афоризми й те, чому назву не так легко придумати. Може скластися враження, що це такий собі хаотичний набір, де напхом напхано всього потроху. Але насправді це не так. Автор добре структурував щоденникові записи, скомпонувавши книжку з трьох розділів: “Окрушини спогадів”, “Правдою жити” (події про Майдан) і “Нема кінця роботи” (афоризми). Чимось віддалено це нагадує щоденникову прозу Михайла Дяченка “Відрядження у відродження” — таке ж розмаїття барв, відтінків, думок і подекуди мистецької гри зі словами.
Найцінніша риса щоденників — сповідальність, відкритість душі. Ця якість домінує в книжці І. Стефурака. Йому віриш, його слово не викликає заперечення чи несприйняття. Все межово щире, іноді мовлене з надривом, іноді зі сльозою. Як на мене, особливо цінні у книжці спогади про дитинство та юність, про Тараса Мельничука та літературний процес на Франківщині. Автор пише не тільки про “відомих, видатних і великих”, а й тих, хто пройшов через життя майже непоміченим, але зі словом не розминувся, не зрадив своєї важкої любові до літератури й не відрікся від непростої хресної дороги. Зізнаюся, що читати про таких “рядових орачів” надзвичайно цікаво й корисно для душі. Слава — лукава, і платити за неї доводиться дорого, а в безкорисному й непомітному для зовнішнього ока служінні слову є щось високе, боже, зворушливохвилююче. І це ще питання: хто вище стоїть перед Богом — обласканий людською увагою письменник чи невтомний ратай із літературного затіння. Іван Стефурак і самого себе позиціонує як маргінального трударя, що розминувся з доброю славою і не створює собі зайвих ілюзій. А між тим він тонко відчуває красу слова, майстерно будує фразу та пригорщами розсипає влучні афоризми й колоритні словосполучення. Але найцінніша його якість не в тому, а в світлі душі, що проливається в усе написане ним. Безцінна якість, яку не надбаєш і не купиш за жодні червінці. В світлиці його слова легко, добре, затишно й святково.
“Дощ переходить з повними відрами”, “Будяки думають, що в них над головами німби”, “Не заважаймо думати мертвим”, “Багато слів — мало суті”.
І. Стефурак пише стисло, ощадно, але образно. Його фраза багата на виражальні засоби й етнографічну колористичність. Відчувається, що автор не книжник, а йде від життя, яке любить і добре знає.
Це, однак, не означає, що я не бачу провалів і слабких місць у тих його довгих “Дорогах”. Вони є. Щоденники — зрадливий жанр. Тут усе на видноті, і зайве ріже око. Я би тільки радив авторові (якого знаю лишень заочно) бути більш нещадним у пересіюванні написаного. Щоб письмо подивовувало й вибухало, його треба стискати до неймовірної щільності.
Втім, справжню цінність щоденників, як доброго вина, можна побачити й оцінити тільки з плином часу. Тому й до щоденникових записів І. Стефурака, гадаю, буде цікаво й корисно повернутися так через років… надцять.
Далі буде.
