Іван Мазепа — символ боротьби за українську, європейську державність

Дмитро ПАВЛИЧКО

19 депутатів українського парламенту 20 травня цього року внесли проект постанови про присвоєння міжнародному аеропорту “Бориспіль” імені Івана Мазепи. Не буду поіменно називати їх, але відчуваю повинність сказати — це думаючі політики, патріоти, чиї імена досі сприймалися як звичайні, а відтепер вони записані до історії України.

Дивно трохи, вони з різних фракцій, але їх лідерів з ними нема. Про що це говорить? Це знак того, що керманичі фракцій або не розуміють, яке значення для України має ім’я Івана Мазепи, що презентує світові державу, або розуміють, та все ж таки хочуть сховатися в кущі, щоб їх не побачили з Кремля побільшувальні біноклі охоронців відновлюваної імперії.

На жаль, український історик М. Костомаров подвигу Мазепи не зумів збагнути. Як ідеолог побудови федеративної всеслов’янської держави, він уявляв собі вільну Україну в сім’ї вільних націй поруч з рівноправною з усіма народами Росією. Але Росія ніколи не хотіла бути рівноправною, і видатний історик, пишучи про Мазепу, вже бувши покараним за свої погляди, назвав гетьмана так, як цього бажала царська влада.

До повстання Мазепи проти російського царизму інакше поставився М. Грушевський. Він не міг знайти оправдання співробітництву Мазепи з кривавим царем, і вважав, що прислужництво гетьмана Петровській тиранії перекреслило його омріяну, геніальну мету — здобути державницьку, національну свободу Україні у збройній боротьбі проти московського самодержавства. М. Грушевський пише: “Мазепа хотів створити сильну власть гетьманську, оперту на відданій їй старшині, піднести особу гетьмана високо в очах громадянства і народу і заступити різномисленність демократичного устрою однодумністю монархії, об’єднаної в особі гетьмана”. Виходить, Мазепа дбав насамперед про зміцнення своєї особистої влади, йдучи на розрив із царем, а це не вся правда. Вся діяльність гетьмана була спрямована на створення в Україні такого рівня освіти і європейської культури, який якраз давав простір для різномисленності демократичного устрою.

Причини переходу Мазепи на сторону Швеції добре з’ясовує Пилип Орлик у листі до митрополита Стефана Яворського: “Старшина була настроєна дуже активно і грала роль чи не головну. Вона рішуче бажала використати даний момент в інтересах української політики, і Мазепі зовсім серйозно треба було рахуватися з можливістю, що коли він сам не стане на чолі сього перевороту, то старшина зробить його без гетьмана, проти царя, проти Мазепи”. П. Орлик додає: “для Мазепи це могла бути “dura necessitas — сувора необхідність”. Але найкраще про головну причину рішення виступити на боці шведів говорить сам Іван Мазепа у листі до І. Скоропадського: “Нас, Гетьмана, Генеральну старшину, Полковників і увесь Війська Запорозького начал, вродженими своїми привабами хочуть до рук прибрати і в тиранську свою неволю запровадити. Ім’я Війська Запорозького згладити, а козаків у драгунію і солдата перевернути, народ малоросійський вічно собі рабами поробити”.

Іван Франко, чи не єдиний з великих українців, аналізує порив Мазепи до збройної боротьби за незалежну Україну як захист уже європеїзованої Гетьманщини від самодержавства, від царя, що, одягнувши на голову французький парик, сокирою вирубував національне дихання України і всієї просвітницької доби.

“Хто знає, — пише Франко в статті “Хуторна поезія П. О. Куліша”, — чи не була б нині Україна освіченою, самостійною країною, коли б при помочі Мазепи удалось було шведам побити під Полтавою Петра? Добродій Куліш твердить, що без Петра ми були б пропали, що наш час “убережений ним”. Гарно убережений! Так, що й рушитись не може! А забуває д. Куліш, що деспотизм Николи був прямою консеквенцією деспотизму Петрового, що замість одного вікна, котре-ді Петро прорубав у Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним були у нас на Вкраїні. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо й темно, всі найліпші наші сили йшли в центральне вікно і душилися, і ниділи в нім, повертаючи свою службу не свому, а чужому народові”1.

Страх перед повсталою, вже діяльністю Мазепи європеїзованою Україною, охопив петровську Росію. Не радість од перемоги під Полтавою, а страх перед збудованими Мазепою церквами, фінансованою ним Києво-Могилянською академією, запорозьким січовим козацтвом, що приєдналося до Мазепи та шведських військ, пронизував темне Петрове царство, як глуху ніч, блискавиця.

Цей переляк перед нескореним, націо­нальним духом України був таким великим, що його не змогла втихомирити жорстокість садистів-карателів, які палашами витинали до пня чоловіків, жінок і дітей не лиш Батурина, а й багатьох інших українських міст і селищ. А на Хортиці петровські “переможці”, не заставши там козаків, викопали з могил і спалили мертвих запорожців.

Іван Франко пише, що цар Никола продовжував політику Петра І, а ми добре знаємо, що не лиш царі, а й більшовицькі вожді однаково ту криваву політику підсилювали й маскували. Євген Чикаленко у спогадах про 1918 рік зазначає: “Цар Петро та большевик Муравйов однаковісінькі відозви писали до українського народу, тільки цар казав, що він буде обороняти бідний народ від “своєкористної старшини”, а Муравйов писав, що прийшов визволити український народ від “буржуазної Ради”, а по суті вони — однакові деспоти, централісти московські”.

Наше сучасне українське ставлення до Мазепи не може трактуватися так примітивно, як це роблять деякі історики, ставлячи його в один ряд із гетьманом Іваном Виговським та гетьманом Петром Дорошенком, котрі — один прагнув дістати допомогу проти Москви від Польщі, другий — від Туреччини. Це зовнішня подібність. Перехід Мазепи на сторону Швеції відбувався за інших умов. Велич і честь гетьмана Мазепи мають бути виміряні великістю і лицемірством противника. Політик і мислитель Мазепа розумів, що його смерть — це видатний внесок в українську історію, котра укладатиметься не тими людьми, що гибітимуть у братніх обіймах Москви, а тими, що умиратимуть у боях за Україну, першим з яких буде битва проти Петра І. Чи був гетьман отруєний агентом Петра І, чи помер з розпуки після поразки під Полтавою, досі не вияснено, але він смерть свою передчував.

Життя Івана Мазепи має оцінюватися як діяльність геніального політика, що сидів у Батурині, але боровся за приєднання правобережної України до його Гетьманату, підняв з руїни господарське життя своїх територій, будував не лиш храми, а й військову силу своєї хай автономної, але все ж у багатьох сферах відрубної від Росії державності, а вибір його “Свобода або Смерть” — це вибір людини, що вірить у незримий розум світової історії.

Іван Мазепа — це перший аргумент української глибинної європейськості. Сьогодні ми говоримо про права людини, як про головну європейську демократичну цінність, та варто нам знати, що саме Мазепа запропонував підпорядкувати юридично-судовому розгляду будь-яке своє гетьманське рішення щодо покарання старшини, аби вони “без розслідування і без генерального суду не були карані і в заслання відсилані із єдиного гніву гетьманського, із особливої його прикрості батьківщини безмовно не були позбавлені”. Європейське судочинство, яке запроваджував Мазепа, було протестним вторгненням гетьмана у сферу дикої, одноосібної монаршої влади над людьми, що з наклепу впадали в неласку влади. У щоденнику Дмитрія Туптала, ігумена Батуринської обителі, який гостював разом із Мазепою 1689 року в царя, написано: “Коли ми були в Троїцькому монастирі, страчено трьох знаних осіб за якийсь бунт, голови відсічені, а інших батогом січено, іншим язики відрізані, іншим вуха і на заслання відіслано”. Це все гості бачили, обідаючи з царем. На тлі таких сцен Мазепа сприймався ігуменом як людина з іншого світу, тобто з Європи.

Гетьман справді володів і писав латинкою трактати. Досконало знав французьку, німецьку, італійську, польську, татарську і російську мови, укладав пісні, грав на бандурі та інших музичних інструментах, був європейцем українського ренесансу. І Швецію він сприймав не як тимчасового, звичайного поплічника, а як на той час могутнього військового союзника.

Історичне мислення українського народу за майже три століття від 1709 р. змінювалося, розвивалося, але його вихідний пункт: мета Мазепи визволити свою батьківщину з-під московської кормиги — не зникала, жила. Війна, розпочата Мазепою проти московського окупаційного режиму, не закінчилася поразкою під Полтавою. За ту ж таки мазепинську вільну Україну повставали козацькі отамани упродовж усього XVIII ст., і навіть гайдамацькі повстання проти польського гніту трактувалися Москвою, яка допомагала польській шляхті, як рух Мазепинців.

Крутянські герої і герої з-під Базару, повбивані Муравйовим і Котовським, — це все Мазепинці. Українська армія Петлюри і Українська Повстанська Армія Шухевича — це Мазепинці. Українці, червоноармійці, які в окопах між боями заспівали пісню про чаєчку-небогу, “що вивела чаєняток при битій дорозі”, заарештовані і знищені сталінськими політорганами, — Мазепинці. Ці ж політоргани 1944 р. в Галаці (Румунія) знайшли в соборі поховання Мазепи, здерли з нього гетьманські відзнаки, спалили прах його, а попіл кинули в Дунай. Так прах багатьох воїнів УПА був спалений, а попіл висипаний у Прут, Дністер, Черемош, Пістиньку, Лючку та в ріки Волині.

Ми, українці і громадяни України, що повстали проти ставленика Москви Януковича, в очах нового царя Росії Путіна так само — насамперед Мазепинці. І Небесна Сотня — це сотня Мазепинська. Доба Мазепинська триває, війна Путіна проти України розгортається, як продовження діянь петровських сатрапів Меншикових. Страшна гібридна війна, в якій Росія ховається за плечима куплених совків і насланих із Московщини, вихованих у дусі енкаведе і також добре оплачених прислужників Кремля, — це кривава війна проти живих і постійно воскресаючих та непереможних Мазепинців.

Лучилось так, що Іван Мазепа став героєм видатних літературних, музичних та малярських творінь у Західній Європі. “Історія Карла ХІІ”, написана Вольтером, започаткувала велетенську Мазепиніану, одну із прикметних рис епохи Просвітництва. Мета Мазепи, на думку Вольтера, полягала в тому, що гетьман прагнув створити самостійне, не залежне від Росії, українське князівство. Французький філософ був одначе непослідовним. У своїй книжці про Петра І він, щедро обдарований грошима Катерини ІІ, писав про Мазепу вже так, як про “зрадника”, але чийого зрадника, він сказати не вмів.

Твори великих поетів Байрона та Ґюґо про Мазепу цікаві тим, що їхній герой зображений як міфічний, могутній людський дух, що змушений підкорюватися фатуму, гинути в час осягнення своєї мети. Мазепа тут приречений, але непокірний носій людяності і честі.

Найправдивішу поему про Мазепу, як про борця за визволення України з московського ярма, написав декабрист Кіндрат Рилєєв. Його поема, “Войнаровський” була перекладена німецькою мовою, і її настрій, а не настрій поеми Пушкіна “Полтава”, підхопили німецькі поети, серед яких виділяється Адальберт фон Шаміссо. У його творі Мазепа присутній як передвісник повстання декабристів, історичної тенденції, що має перемагати самодержавство в Росії, як це вже відбулося у Франції та деяких інших країнах Європи. Інший німецький поет, Рудольф фон Гошталь, написав драму “Мазепа”, яка закінчується зверненням умираючого гетьмана до України:

Маро, маро,

Таж я для тебе жив і жертвував і хочу

Ще з гробу вийти й тінь твою шукати.

(Юрій Федькович поему Гошталя переклав гуцульським діалектом, Франко різко критикував цей переклад. Думаю, нашим германістам належить транслювати ту річ наново).

В уявленні німецьких сучасних поетів, навіть таких дуже знаних, як Брехт, залишився Мазепа все ж одинаком байронівського типу, прив’язаним до огиря, хоч, звісно, той кінь — одночасно і його спаситель, і вбивця. Варто процитувати хоч би дві строфи із твору Брехта “Балада про Мазепу” в перекладі Леоніда Череватенка.

Тією ж уздою, що твердо тримав він завше,

Його ж прив’язали до спини його ж таки румака.

Той гнівно шарпнувся, рідні простори згадавши,

І заіржавши, цькований, в темряву поскакав.

 

Так його прив’язали, аж огерю біль звірячий

Не дозволяв спинитись ані на хвилю одну,

Ще й так, що він анічого, крім неба не бачив,

Яке вороним стало, ширшим, дальшим за далину.

Я перечитував трагедію Ю. Словацького про Мазепу, але там не знайшов України, щоправда, вона прекрасно перекладена М. Зеровим, але українська тема в ній на десятому місці. Юний Мазепа з твору Словацького пишається тим, що він “син козацького роду”, але як герой польського поета — він понад усе — носій християнської моралі.

Ясно, нам треба знати все, що створено про Мазепу і українськими письменниками та політиками, і зарубіжними літераторами та мислителями, добре було б мати зібрані ці твори в книжковій серії, в оновлених перекладах.

В тій серії, на мою думку, має зайняти видатне місце трагедія “Іван Мазепа” класика чеської літератури Йозефа Вацлава Фріча, яку переклав Роман Лубківський. Тут розкрита глибина стражденної душі Мазепи, тут гетьман — проникливий політик, що не тільки передчуває свою трагедію, а й прекрасно осмислює не безвихідь поневоленої України, а її рокований збройний опір ворогові. Мазепа, герой Йозефа Фріча, думає:

Країну нашу гублять

дві супротивні сили, два єства,

Загрожуючи нам; і Схід, і Захід

Немов дві хмари, бурями вагітні,

Зіткнулися над головами в нас.

Ми, звісно, не уйдемо громовиці

як точно й те, що визначено вже

єдину стежку для ноги народу,

що між обидві прірви пролягає.

Р. Лубківський високо оцінює твір геніального чеха. “Герой Фрічевого твору, — пише він, — піднімається над усіма драматичними колізіями, перетворюється на безсмертний символ для нас, українців, і прометеївського рівня приклад для всіх поневолених та упосліджених”. Трагедія Фріча “Іван Мазепа” опублікована в журналі “Всесвіт” (7—8, 2008 р.). Я сподівався, читаючи її, що наші театри зацікавляться нею. Однак наші режисери й театри зберігають ліниву байдужість щодо немаловажної події в нашій боротьбі за свободу.

Ясно, треба знати нам усе, що створено про Мазепу в Європі, але це знання має бути тільки підпомогою почувань і рішень нашого народу щодо назви міжнародного аеропорту “Бориспіль” іменем великого гетьмана і віщуна.

Вдивляючись у козацькі самолюбні характери, збройні сутички між отаманами часів Руїни, молодий Мазепа, ще радник гетьмана Дорошенка, пише поетичний твір, актуальність якого дивовижно зросла за триста років. Це ж про нас, теперішніх, сказано:

Всі покою щиро прагнуть,

Та не в один гуж всі тягнуть,

Той направо, той наліво,

А всі браття, то-то диво!

 

Нема ж любви, нема згоди

Од Жовтої взявши Води;

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоєвали.

А гуж — то шнур, яким голоблі прив’язуються до хомута. А хто сьогодні в нас у хомуті ходить, хто є головним тяглом державності? Маємо трьох коней: Президент, глава уряду і глава парламенту. Але біда наша в тому, що в теперішньому парламенті кожен десятий депутат — це суперамбітність, вчорашній поблеклий вождь, колишній слуга Януковича. Дуже мало мазепинців, та все ж я дякую їм за те, що почали праведне діло.

Вірю, справжні наші мазепинці в окопах та бліндажах, на війні, інспірованій Владіміром Путіним, підтримають їх і мене.

А настроєній проти України Москві пора знати, що Мазепинець — це високе звання українського патріота.

Ім’я Івана Мазепи дороге нам, як символ державотворчої, незнищенної української ідеї і як поклик перемогти ворога й стояти на сторожі не тільки нашої держави, а всієї вільної та об’єднаної Європи.

Міжнародні аеропорти багатьох країн носять імена політичних лідерів, відомих світові, а в нашому народі, крім імені Івана Мазепи, нема іншого прізвища з такою загальноєвропейською славою і такою внутрішньою, загальнонаціональною пошаною, записаною в творчості Тараса Шевченка, Івана Франка та інших наших пророків. Такі аеропорти очолюють у Франції Де Голь, у Канаді — П’єр Трюдо, у США — Джон Кеннеді (Нью-Йорк), Рональд Рейган (Вашингтон), на Кубі — Хосе Марті, в Туреччині — Атта-Тюрк, в Ізраїлі — Бен Гуріон, в Македонії — Олександр Великий, у Чехії — Вацлав Гавел, у Мексиці — Беніто Хуарес, в Алжирі — Хуарі Бумедьєн, в Індії — Індіра Ганді і т. д.

В країнах, які не знали національного поневолення, небесні ворота природно називаються іменами історичних місцевостей. А нам тяжка, невільницька і повстанська наша історія для воріт в українському небі вибрала найкраще ім’я — ім’я Івана Мазепи.

 

Дмитро ПАВЛИЧКО

_________________

1 Цей абзац із статті І. Франка у п’ятде­сятитомному радянському виданні був цензурою чи редакторами викреслений. (Прим. — Д. П.)

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment