Іван Захарченко — відомий просвітянин, краєзнавець, поет, патріот з Луганщини. Нещодавно вийшла його перша поетична книжка “Карби неоголошеної війни”, яка не залишить байдужими читачів. Війна на Донбасі болюче відгукнулася в душі кожного українця, хоч де б він мешкав. Але коли ворог плюндрує твою малу батьківщину, де кожен клаптик землі близький і рідний, руйнується світ, де матуся зустрічала біля воріт і пригощала “борщем пахучим з кропом”, де на вигоні в дитинстві пас гусеняток, а увечері пишно цвіла і пахла матіола, усміхався щербатий місяць, — і де тепер “плаче дитя у підвалі”, у якого в бою поліг батько, сторіками ллється кров найкращих синів — треба мати надзвичайну мужність, щоб це пережити. Не опустити рук. Боротися за те, щоб усміхнулася “рідна мати й опоганений наш край”, вірити, що з війною буде покінчено й автор повернеться “на береги свого життя”.
Іван Михайлович вірить і бореться. Зазнав тортур і катувань, перебуваючи в полоні терористів, але не зрадив Україну, за що відзначений медаллю УПЦ КП “За жертовність і любов до України”. Наш тижневик вітає автора з виходом книжки і друкує добірку його поезій.
Пролог
Ввійди у храм душі моєї —
вона довірлива й тремка,
вона ніжніша від лілеї,
вона, як сонце, пломінка.
Вона всі болі пересиле,
всі бурі й грози розмете,
бо в ній козацька дужа сила
і запашний донецький степ.
В часи важкі, несамовиті,
коли війна гримить у нас,
і хлопці — юні і небриті —
в степах воюють за Донбас, —
душа моя на полі бою,
в окопах мерзлих і сирих,
блага молитвою святою
їх захистить від куль лихих.
Щоб хлопці цілі і здорові
вернулись батьківських домів,
пізнали щастя у любові,
а не пожарища боїв!
с. Дякове
Антрацитівського району
на Луганщині,
2014 р.
Мрія
За рідну матір
мене цькували,
не раз чорнили
та обмовляли,
а я Вкраїну
беріг у серці —
за неї згину,
впаду у герці.
Мені не слава,
люди, потрібна,
а щоб держава
міцніла рідна.
Щоб розвивалась
в добрі й багатстві,
й навік зосталась
в Європи братстві!
с. Кулевча
Саратського району
Одеської області,
2016 р.
Я не можу…
Я не можу співати пісні,
коли смерть над країною в’ється,
коли кров наших кращих синів
на Донбасі сторіками ллється.
Я не можу підтримувать сміх,
коли плаче дитя у підвалі, —
його татко у битві поліг,
як Дебальцеве обороняли.
Я не можу весні цій радіть,
коли сонце весь збурює світ,
а в долині убитий лежить —
молодий, наче пролісків цвіт.
Я не можу радіть від життя,
коли зойк матерів роздається
за синів, що пішли в небуття
і що жоден із них не вернеться.
Я не можу ходить по землі,
бо війна в серце стука щомиті,
бо панують тепер сили злі
і бандити на білому світі.
Я не можу…
с. Кулевча,
2016 р.
Незламна сила
Є ще в нас незламна сила
і не стане їй кінця.
У віках вона ростила
українського бійця.
Научила воювати,
нищить хижих ворогів,
у звитяги обертати
всенародний світлий гнів.
Тож ми виживемо, брате, —
вище голову здіймай!
Ще всміхнеться рідна мати
й опоганений наш край.
Ми ще будем святкувати
перемогу над Орлом
і Москвою крокувати
з синьо-жовтим знамено́м!
Квітка майора
Герой України, майор Сергій Кривоносов (1978—2014) за місяць до смерти зробив світлину маленької квітки — після чергової атаки росіян він знайшов її у вщент вигорілому полі і дуже зрадів, що вона лишилася жива.
По дяківських степах
прокотились бої, —
прокотились
страшніші від грому,
попаливши усе
на серпневій землі,
не залишивши
місця живому.
Тільки квітка одна
не згоріла в вогні,
що ховалась
колись у колоссі.
з неї фото зробив,
наче ви́клик війні,
героїчний майор
Кривоносов.
У листочках її
нуртувала снага,
а в пелюсточках —
ніжності сила…
Тим-то й стала вона
для бійця дорога,
бо незламність
в собі притаїла.
У подальших боях,
коли тяжко було,
коли “Гради”
невпинно гатили,
додавала ця квітка —
тендітне зело́ —
командиру
незламної сили.
с. Дякове
Особисте
Стиска́ю голову, сти́скую, —
як могло статись таке?!
Донбас — материнську колиску —
Заштопорили в піке.
Наче — жили у мирі,
дружбі співали пеан, —
чому́ ж у диявольськім вирі
сказився російський Іван?
Пре в Україну оружжя,
наших вбиває дітей.
Світу, як завжди, байдуже
до наших проблем та ідей.
Дурнів-хохлів обібрали,
“русскій” впровадили “мір”,
а на копальнях-завалах
вітер гуляє вшир.
Вийти у поле не можна —
скрізь там розтяжки стоять.
Смерть причаїлася в кожній —
мук невимовних печать.
Школи в стандарти затиснуті,
вигнали мову зовсі́м
і безоглядно нависнув
путінський дух над усім.
…Стиска́ю голову, сти́скую
і розпрямляю плече:
скоро, “брати” ненависні,
зникне держава нікчем!
с. Кулевча,
2016 р.
***
Рік не бачу тебе я, мій краю,
рік, як снишся мені ти всякчас.
Все в тобі я завжди́ пам’ятаю:
вигін, де гусеняток я пас,
річку, степ і яруги глибокі
(в них співали струмки навесні),
шелестухи, стрункі та високі,
що були літаками мені.
Увижається вечір дрімливий,
поступово стає все тихіш,
ненька люба в задумі квапливо
нам готує пахучий куліш.
А на вулиці пил вже спадає
і пливе непомітно у степ.
У садку соловей витинає,
матіола там пишно цвіте.
Усміхається місяць щербатий, —
яка Божа, велична краса!
Кида тінь на дерева і хату.
і на пліт, де черешня звиса.
Все живе це у серці, зі мною —
не зітреться, не щезне, як дим,
тільки б швидше покінчить
з війною
й жити в мирі з тобою завжди.
с. Головківка
Олександрійського району
на Кіровоградщині,
2016 р.
смт. Мар’янівка
на Волині,
2014 р.
с. Головківка,
2015 р.
Будуймо храм!
Будуймо храм — кохану Україну,
вона у нас одна на всі краї,
як мати пестить рідную дитину,
так ми повинні пестити її!
Будуймо храм — соборну Україну,
яку плекав у мріях наш Тарас,
від гір Карпатських й по Дінець єдину
і неподільну у серцях у нас.
Будуймо храм — духовну Україну,
бо мафія паркани скрізь звела,
зробивши нас старцями на руїнах,
заручниками підлости і зла.
Будуймо храм — заможню Україну
(у нас немає часу про запас!),
вознісши гордо матір і дитину,
бо очі предків дивляться на нас!
Будуймо храм — могутню Україну,
щоб не здолала вража рать,
щоб не квили́ть у траурі чаїно —
щоб жити і перемагать!
Будуймо храм — щасливу Україну
(історія дала останній шанс!),
щоб поважали нас всі сущі нині
і ті, що прийдуть після нас!
Будуймо храм!..
Надруковано в саратській
районній газеті
“Час. Люди. Події”,
№ 31 за 2015 рік
(Одеська обл.)
Я ще вернусь…
Я ще вернусь до тебе,
рідний краю, —
обов’язково повернусь!
Ми ще з тобою
гучно заспіваєм
про славний синій
наш Миюс!
І про Нагольну —
річку тихоплинну,
Савур-Могилу у степах,
і про вербу з калиною
в долині,
де простір медом
весь пропах.
Води джерельної
усмак скуштую —
вона найліпша
від усіх,
на цвинтарі над
братом погорюю,
погладжу
саджений горіх.
Сходжу у степ
на Синій бугрик милий
(в дитинстві я
там пропадав!),
не промину і
яр похилий,
де квіти ранні
я збирав.
До хвіртки давньої
я притулюся —
вона мовчить
вже стільки літ,
можливо, скаже, як
завжди матуся
мене стрічала
край воріт.
В очах їй радість
щира загорялась,
вона вела
мене у двір,
борщем пахучим
з кропом пригощала,
шумів
високий осокір.
Цього довік
ніколи не забуду,
йому немає забуття.
Я так чекаю дня,
коли прибуду
на береги
свого життя!
