На береги свого життя

Іван Захарченко — відомий просвітянин, краєзнавець, поет, патріот з Луганщини. Нещодавно вийшла його перша поетична книжка “Карби неоголошеної війни”, яка не залишить байдужими читачів. Війна на Донбасі болюче відгукнулася в душі кожного українця, хоч де б він мешкав. Але коли ворог плюндрує твою малу батьківщину, де кожен клаптик землі близький і рідний, руйнується світ, де матуся зустрічала біля воріт і пригощала “борщем пахучим з кропом”, де на вигоні в дитинстві пас гусеняток, а увечері пишно цвіла і пахла матіола, усміхався щербатий місяць, — і де тепер “плаче дитя у підвалі”, у якого в бою поліг батько, сторіками ллється кров найкращих синів — треба мати надзвичайну мужність, щоб це пережити. Не опустити рук. Боротися за те, щоб усміхнулася “рідна мати й опоганений наш край”, вірити, що з війною буде покінчено й автор повернеться “на береги свого життя”.

Іван Михайлович вірить і бореться. Зазнав тортур і катувань, перебуваючи в полоні терористів, але не зрадив Україну, за що відзначений медаллю УПЦ КП “За жертовність і любов до України”. Наш тижневик вітає автора з виходом книжки і друкує добірку його поезій.

Пролог

Ввійди у храм душі моєї —

вона довірлива й тремка,

вона ніжніша від лілеї,

вона, як сонце, пломінка.

 

Вона всі болі пересиле,

всі бурі й грози розмете,

бо в ній козацька дужа сила

і запашний донецький степ.

 

В часи важкі, несамовиті,

коли війна гримить у нас,

і хлопці — юні і небриті —

в степах воюють за Донбас, —

 

душа моя на полі бою,

в окопах мерзлих і сирих,

блага молитвою святою

їх захистить від куль лихих.

 

Щоб хлопці цілі і здорові

вернулись батьківських домів,

пізнали щастя у любові,

а не пожарища боїв!

с. Дякове

Антрацитівського району

на Луганщині,

2014 р.

 

 

Мрія

За рідну матір

мене цькували,

не раз чорнили

та обмовляли,

а я Вкраїну

беріг у серці —

за неї згину,

впаду у герці.

Мені не слава,

люди, потрібна,

а щоб держава

міцніла рідна.

Щоб розвивалась

в добрі й багатстві,

й навік зосталась

в Європи братстві!

с. Кулевча

Саратського району

Одеської області,

2016 р.

 

 

 

Я не можу…

Я не можу співати пісні,

коли смерть над країною в’ється,

коли кров наших кращих синів

на Донбасі сторіками ллється.

Я не можу підтримувать сміх,

коли плаче дитя у підвалі, —

його татко у битві поліг,

як Дебальцеве обороняли.

Я не можу весні цій радіть,

коли сонце весь збурює світ,

а в долині убитий лежить —

молодий, наче пролісків цвіт.

Я не можу радіть від життя,

коли зойк матерів роздається

за синів, що пішли в небуття

і що жоден із них не вернеться.

Я не можу ходить по землі,

бо війна в серце стука щомиті,

бо панують тепер сили злі

і бандити на білому світі.

Я не можу…

с. Кулевча,

2016 р.

 

 

 

Незламна сила

Є ще в нас незламна сила

і не стане їй кінця.

У віках вона ростила

українського бійця.

Научила воювати,

нищить хижих ворогів,

у звитяги обертати

всенародний світлий гнів.

Тож ми виживемо, брате, —

вище голову здіймай!

Ще всміхнеться рідна мати

й опоганений наш край.

Ми ще будем святкувати

перемогу над Орлом

і Москвою крокувати

з синьо-жовтим знамено́м!

 

 

 

Квітка майора

 

Герой України, майор Сергій Кривоносов (1978—2014) за місяць до смерти зробив світлину маленької квітки — після чергової атаки росіян він знайшов її у вщент вигорілому полі і дуже зрадів, що вона лишилася жива.

 

По дяківських степах

прокотились бої, —

прокотились

страшніші від грому,

попаливши усе

на серпневій землі,

не залишивши

місця живому.

Тільки квітка одна

не згоріла в вогні,

що ховалась

колись у колоссі.

з неї фото зробив,

наче ви́клик війні,

героїчний майор

Кривоносов.

У листочках її

нуртувала снага,

а в пелюсточках —

ніжності сила…

Тим-то й стала вона

для бійця дорога,

бо незламність

в собі притаїла.

У подальших боях,

коли тяжко було,

коли “Гради”

невпинно гатили,

додавала ця квітка —

тендітне зело́ —

командиру

незламної сили.

с. Дякове

Особисте

Стиска́ю голову, сти́скую, —

як могло статись таке?!

Донбас — материнську колиску —

Заштопорили в піке.

Наче — жили у мирі,

дружбі співали пеан, —

чому́ ж у диявольськім вирі

сказився російський Іван?

Пре в Україну оружжя,

наших вбиває дітей.

Світу, як завжди, байдуже

до наших проблем та ідей.

Дурнів-хохлів обібрали,

“русскій” впровадили “мір”,

а на копальнях-завалах

вітер гуляє вшир.

Вийти у поле не можна —

скрізь там розтяжки стоять.

Смерть причаїлася в кожній —

мук невимовних печать.

Школи в стандарти затиснуті,

вигнали мову зовсі́м

і безоглядно нависнув

путінський дух над усім.

…Стиска́ю голову, сти́скую

і розпрямляю плече:

скоро, “брати” ненависні,

зникне держава нікчем!

с. Кулевча,

2016 р.

 

 

 

 

 

 

***

Рік не бачу тебе я, мій краю,

рік, як снишся мені ти всякчас.

Все в тобі я завжди́ пам’ятаю:

вигін, де гусеняток я пас,

річку, степ і яруги глибокі

(в них співали струмки навесні),

шелестухи, стрункі та високі,

що були літаками мені.

Увижається вечір дрімливий,

поступово стає все тихіш,

ненька люба в задумі квапливо

нам готує пахучий куліш.

А на вулиці пил вже спадає

і пливе непомітно у степ.

У садку соловей витинає,

матіола там пишно цвіте.

Усміхається місяць щербатий, —

яка Божа, велична краса!

Кида тінь на дерева і хату.

і на пліт, де черешня звиса.

Все живе це у серці, зі мною —

не зітреться, не щезне, як дим,

тільки б швидше покінчить

з війною

й жити в мирі з тобою завжди.

с. Головківка

Олександрійського району

на Кіровоградщині,

2016 р.

смт. Мар’янівка

на Волині,

2014 р.

с. Головківка,

2015 р.

Будуймо храм!

Будуймо храм — кохану Україну,

вона у нас одна на всі краї,

як мати пестить рідную дитину,

так ми повинні пестити її!

Будуймо храм — соборну Україну,

яку плекав у мріях наш Тарас,

від гір Карпатських й по Дінець єдину

і неподільну у серцях у нас.

Будуймо храм — духовну Україну,

бо мафія паркани скрізь звела,

зробивши нас старцями на руїнах,

заручниками підлости і зла.

Будуймо храм — заможню Україну

(у нас немає часу про запас!),

вознісши гордо матір і дитину,

бо очі предків дивляться на нас!

Будуймо храм — могутню Україну,

щоб не здолала вража рать,

щоб не квили́ть у траурі чаїно —

щоб жити і перемагать!

Будуймо храм — щасливу Україну

(історія дала останній шанс!),

щоб поважали нас всі сущі нині

і ті, що прийдуть після нас!

Будуймо храм!..

Надруковано в саратській

районній газеті

“Час. Люди. Події”,

№ 31 за 2015 рік

(Одеська обл.)

 

 

 

 

 

 

 

 

Я ще вернусь…

Я ще вернусь до тебе,

рідний краю, —

обов’язково повернусь!

Ми ще з тобою

гучно заспіваєм

про славний синій

наш Миюс!

І про Нагольну —

річку тихоплинну,

Савур-Могилу у степах,

і про вербу з калиною

в долині,

де простір медом

весь пропах.

Води джерельної

усмак скуштую —

вона найліпша

від усіх,

на цвинтарі над

братом погорюю,

погладжу

саджений горіх.

Сходжу у степ

на Синій бугрик милий

(в дитинстві я

там пропадав!),

не промину і

яр похилий,

де квіти ранні

я збирав.

До хвіртки давньої

я притулюся —

вона мовчить

вже стільки літ,

можливо, скаже, як

завжди матуся

мене стрічала

край воріт.

В очах їй радість

щира загорялась,

вона вела

мене у двір,

борщем пахучим

з кропом пригощала,

шумів

високий осокір.

Цього довік

ніколи не забуду,

йому немає забуття.

Я так чекаю дня,

коли прибуду

на береги

свого життя!

Related posts

Leave a Comment