Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель України, лауреат всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка
В одному з травневих чисел “СП” були коментарі до спогадів Раїси Мороз від невтомного дослідника руху опору 60—70 років ХХ ст. Василя Овсієнка. Розповідь пані Раїси про зустрічі з професійним кадебістом Миколою Кольчиком спонукала згадати події 50-річної давнини, коли й над моєю скромною персоною працював той самий згадуваний кадебістський “ас”.
Минала тривожна осінь 1965 року. У пришвидченому темпі вели слідство у справах “українських буржуазних націоналістів” Дмитра Іващенка, Валентина Мороза, братів Михайла і Богдана Горинів. Мені, тогочасній студентці 4 курсу історико-філологічного факультету Луцького педінституту ім. Лесі Українки, як і кільком іншим друзям-однодумцям, за ретельно розробленим сценарієм КДБ випала “неустойчивая” роль свідка. Куратор нашого вишу від всесильного відомства Арнольд Євгенович Василевський та мій особистий слідчий Денисенко переконливо пояснювали, в чому полягає ця сама “неустойчивость”: “Будете правильно себя вести, останетесь просто свидетелем с некоторыми проблемами в виде исключения из комсомола и вуза. Но пока вам очень хочется схлопотать соответствующий срок”. Зринали й не такі чемні окреслення перспективи — уже з вуст метра Удахіна: “Вы ещё не понимаете, зелёные любители острых ощущений, что сами из собой понаделали. Ваши Горыни и Морозы, имея к тому же дипломы, уже сделали политическую карьеру. На Западе им наденут венки великомучеников за идею, известность и защита им обеспечены. Ваши Павлычки и Драчи в очередной раз раскаются и останутся в партии, а у вас будущего нет. Вы его перечеркиваете навсегда”. Словом, ішлося про “помощь следствию, честнейшее раскаивание и дальнейшее почётное сотрудничество”.
Мене особисто було чим діймати особливо. Батька за зв’язок з УПА (писав та ілюстрував малюнками тексти відозв до громадськості) замордували в “капезі” (камері попереднього ув’язнення) через два роки після моєї появи на світ; чимало з рідні у статусі “бандпособников” знищили чи засудили, чи вивезли до Сибіру.
До слова, всі ці “незмивні плями” на родовому дереві поставали переді мною, хронічною відмінницею, непереборним порогом при спробі продовжити навчання після закінчення школи, хоч ученицею я поводилася досить нейтрально. І просто дивом довелося проскочити повз “недремне око” у студенти аж із третьої спроби, але вже в сусідній області. Усе ж головна провина полягала в моєму власному виборі. Будучи членом інститутської літературної студії, якою керував Д. П. Іващенко і яку час від часу відвідував інший викладач — історик за фахом В. Я. Мороз, я щиро докладалася до поширення “крамольних” віршів шістдесятників, а згодом (о жах!) антирадянських, антиленінських публіцистичних матеріалів. Їх передруковував із фотоплівок і тиражував під копірку дуже ретельний у тій справі Дмитро Полікарпович. Були тут, звісно, гострі памфлети “З приводу процесу над Погружальським”, “Українська освіта в шовіністичному зашморзі”, уривки широковідомої сьогодні праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, фрагменти досліджень Івана Кошелівця стосовно драматичної долі української літератури в СРСР. До того ж вела я активне цілорічне листування з В. Я. Морозом, коли його кандидатуру на викладацьку діяльність вчена рада 1964 року провалила, і він став працювати в Івано-Франківському педінституті. Окремий важкий гріх: разом з Анатолією Панас ми привезли на передрук до Д. П. Іващенка фотоплівки з “ворожою пропагандою”, які забрали з квартири Михайла Гориня, коли 2 січня 1965 року поверталися від Морозів, де на їхній івано-франківській квартирі зустрічали Новий рік. Отож фактично чи не вся ця суттєва інформація про нашу “ворожу” діяльність була в розпорядженні КДБ. Адже до “бойової операції” підготовка велася системно і заздалегідь. Листи мої (і не тільки до Мороза, а й до Анатолії у Крим, де вона відбувала річну практику, до подруги Ніли в Рівне) та відповіді на них зазнавали ретельної перлюстрації, певні висловлювання фіксували і передавали сексоти, які, звісно, були в кожній студентській групі.
Найбільшим скарбом для всезнаючих органів у розслідуванні вилазок “націоналістичного охвістя” став зроблений ними під кінець червня 1965 року докладний запис полілогу в нашому гурті, що його було здійснено через прослуховувальний пристрій на квартирі Іващенка. Умонтовано його було, як з’ясувалося згодом, у просвердленому отворі підлоги верхнього поверху, а відтак — відповідно у стелі Іващенківськової вітальні. Та мікродірка, звичайно, поміченою бути й не могла. Про що велася тоді мова? Про неминучість розпаду імперії з назвою СРСР, бо, підкреслював Мороз, настав час оновлення політичної мапи світу, “і це підтверджує приклад Африки”, про непевне майбутнє рідної мови, про ідейні акценти у літературознавчих розвідках Кошелівця, про роботу над відродженням національної свідомості серед студентства, про львівських левів… А поштовхом, як завжди, до обміну думками було читання нових “ідейно невитриманих” віршів Ліни Костенко, В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча, М. Холодного, Д. Павличка. Під час слідства весь той фактаж подавався як одкровення від спільників по гурту, і: “Напрасно вы упрямитесь, ваши все(ьо) уже порозказали”…
Здавалося: ну хто міг знати, про що я писала Морозу чи комусь іншому, а вони — мені? Хто міг би переказати мої репліки про можливий виклик до КДБ і долю батька чи захоплення з приводу виготовленої власноруч Іващенком книги-збірки підпільно поширюваних текстів? Виходило, що таки свої. Словом, шантажувати було чим. Потім самі ж мучителі, цинічно втішаючись із нашого шокового стану, вже не приховували, звідки в них така обізнаність. Доводилося прохати: якщо вже вам усе погане про нас відомо, то саджайте, чого тягнете за душу. І чулося у відповідь: “Да потому, что вы нам нужны для общего великого дела: “сочтемся славою, ведь мы свои же люди”. Нам важно предоставить вам возможность искупить свои серьёзные грехи перед советской властью и чтобы вы смогли реализовать свои силы и в литературе, и в науке”.
Отут, очевидно, за певні мої “заслуги” у непоступливості, у ламанні запрограмованого ходу сценарію і було приставлено до мене згадуваного вище спеца високого класу. Вродливий, ставний, елегантний у манерах, з м’якими інтонаціями в голосі. Говорив винятково добірною українською мовою, багатою на афоризми, все — як годиться для “доброго слідчого”. Розмову почав, як, вочевидь, і з іншими своїми жертвами, з іронізування щодо малоосвіченості Хрущова, з роздумів над сумним фіналом колись геніального Тичини, а далі пішло легке глузування над… своїми ж колегами. Мовляв, дехто тільки й знає, що ставити молоді у приклад Зою Космодем’янську та Олега Кошового. Далі взявся цитувати повстанський фольклор, явно відаючи, що я робила записи подібних текстів (мій зошит із ними забрали у час затримання Марійки Мельничук із її ж хати). І вже справді приголомшив, проникливо читаючи уривки з поеми про зв’язкову УПА. Не знаю, хто автор того твору, не зустрічала його у друці, а запам’ятався з голосу того Кольчика тільки початок (і то за точність кількох слів не ручуся):
Що брехня про Зою проти правди варта —
Висмоктана з пальця хайки Алігер?
А безстрашна наша провідниця Марта
Житиме довіку в славі відтепер.
Скінчив — і довірлива посмішка: як бачите, за інтересами ми з вами на рівних. Довелося підіграти — висловити подив і похвалу за якісну пам’ять, може, таки відчепиться… І тут — знов обухом по голові: “То як щодо згоди на співробітництво? Коли надумаєте?”
Більше з Кольчиком зустрічатися не довелося, хоч знаю, що на Іващенка він так само справляв “добре” враження. Зате роки й роки поспіль кадебістські служки нагадували мені, що я виявилася невиправною у своїх симпатіях до ворожого слова. І вже після судів над старшими побратимами, після відрахування мене разом з іншими посестрами з комсомолу, а Кості Шишка із партії велося і велося схиляння до сексотства, а по безрезультативності — систематичне й винахідливе вставляння палиць у колеса (“загублено” документи про складання кандидатського мінімуму, відмова в атестуванні на підвищення кваліфікаційної категорії, відвідування уроків партійним керівництвом, залучення учнів до інформування про казане мною на заняттях літературно-творчого гуртка). Але то вже окрема тема…
А в спогадах Раїси Мороз особливо зачепила за живе історія знущань із малолітнього сина Валіка. Маючи дружні стосунки з усією родиною Морозів, не раз доводилося допомагати у догляді за ним — забирати із садочка, гуляти, придумувати якісь розваги, читати казки, укладаючи спати. Пам’ятаю, як болісно реагував він на ув’язнення батька (розповідав про це незнайомим дітям і чекав співчуття, а натомість у сім’ях забороняли своїм чадам спілкуватися із “змазаним”) і як непросто було його втішати Раїсі, одній із наших українських жінок-великомучениць.
У мене збереглися кілька фотознімків цього дуже відкритого хлоп’яти з допитливим поглядом, на одному з яких — напис від мами: “На пам’ять тьоті Лесі, щоб не забувала”. Забути, як виявилось, стало просто неможливим і, як продовження раніше придуманих для нього віршиків-забавлянок, складалися нові колискові. Дозволю процитувати одну з них у моїй поетичній збірці “Барвінок у снігу”:
Зимові жур-птиці на вікнах
І крила, й хвости розпустили…
Як добре: нікого не видно, —
Помолимось, хлопчику милий.
На людях буває найважче:
У вирі бездум’я і глуму
Боїшся, що в душу болящу
Хтось знов з насолодою плюне.
Та ніч промине, і промінно
Ще обрій засяє для тебе.
Й побачиш: жур-птиці, дитино,
Жар-птицями зринуть у небо.
1965 р.
