Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Малим, при великому гурті гостей за святковим столом, він неоднораз чув різні варіації батькової кар’єри, прокоментованої на сто ротів. Щось із того геть призабулося, щось обросло подробицями, котрі невідь відкіля взялися (може, то він і сам попридумував). А весь той сюжет нагадував йому комедію, де головним героєм був абсурд. Приїздить жовтороте хлопченя із кореспондентським посвідченням у спітнілій долоні в колгосп і відразу — до голови. “Чому у вас такі низькі надої? Скільки кормових одиниць припадає на кожну голову великої рогатої худоби?” Голова щось йому розповідає, немилосердно прибріхуючи, а він, вхопивши почуті цифри, множить, ділить, плюсує і легко виводить доказову формулу відставання молочнотоварного виробництва в окремо взятому господарстві. А коли її оприлюднює, голова у відповідь спокусливо припрошує підобідати. Кореспондент, уже давно відчуваючи розгул голоду в животі, повіднікувався й здався.
І ось вони вже розкошують у спецкабінетику для начальства в сільській їдальні. Зі стіни на них суворо дивиться Ленін, але зовсім не засуджує, бо портрет вождя світового пролетаріату обрамлено його крилатою фразою: “Верной дорогой идёте, товарищи!” Їхня трапеза — партійноугодна справа! Качка з яблуками, борщ із пампушками, вареники з сиром, картоплею, вишнями, карасі у сметані. Що має відчувати кореспондент, який тільки вирвався з дистрофічної студентської дієти? Багатство столу свідчить, що ніхто ні в чому не відстає. Скорше навіть навпаки — тут усіх випереджають.
Плечистий, рукатий і з безрозмірним животом голова піднімає гранчак горілки. Другий гранчак підсовує йому.
— За знайомство і порозуміння.
Кореспондент заглядає у гранчак і його охоплює страх потопельника: така доза, що й коня вб’є. Страх пересилює його амбіції.
Голова великодушний:
— До цього діла привчатися треба помалу!
У його величезних долонях гранчак видавався мало не наперстком. Голова відставив напій убік і погукав офіціантку:
— Ти от, голубко, тару кореспондентові принеси меншу й інтелігентнішу. Це ми тут звикли хлебтати все з тазків та з черпаків. А їх в інститутах до цього не привчено.
Офіціантка зреагувала безслівно. За мить перед ним уже стояв фужер, у який офіціантка надлила половину гранчака.
Вони цокнулися — й голова обережно вилив у рот весь гранчак. На обличчі засвітилося блаженство, й він мовив:
— Ох і пішла ж — як брехня по селу.
Тепер прийшла черга нашого героя. Він обережно підніс до рота фужер, задихнувся ядучим духом і, пересилюючи себе, заковтнув горілку. З очей викотилися сльози, язик задерев’янів, а в голові задзвонили дзвони.
Отак, подорослому! То був старт. Пити він навчився ще швидше, аніж писати. Бідові голови колгоспів знали: треба впоїти журналюгу до знепритомнення, щоб, дякуючи за хлібсіль, написав таку величальну, що хоч на звання героя соцпраці подавай. Та й дружба, скріплена сорокаградусними напоями, вигідна для обох. Дешево і розумно.
Життя втрапляє в колію, і колія тягнеться аж у далекі позапенсійні обрії. Але боротьба із “зеленим змієм” затьмарювала творчі здобутки. Нашого прозеліта не раз викликали “на килим” й ультимативно попереджали: п’яниці не місце в колективі; ще один сигнал — і геть на вулицю.
Аж тут фортуна раптом викинула несподіваного коника, який узяв на себе бахусового шанувальника та й поніс його до життєвих злетів.
Звичайно ж, і в цьому відрядженні в глухий відсталий район не обійшлося без щедрого застілля. А тоді нашого героя взяли за руки й за ноги і затягли на заднє сидіння обкомівської “Волги”. Зручно вмостили, щоб спав аж до міста. Прокинувся на межі двох районів й попросив зупинити машину. Герой пера ледве видибав на негнучких ногах у придорожну кукурудзу. І хоч його розхитували подуви вітру, в гості до якого просився, подумав, що життя вдалося. Їздить по всій області, і скрізь його зустрічаютьпроводжають. І, незважаючи на молодість, схиляють перед ним сиві голови місцеві партапаратчики: бояться, щоб не встругнув у газеті такого, що коштувало б їм кар’єри. Бо він — майже державна людина, за дрібницями його не посилають. Тільки з дуже серйозними завданнями.
А чого ж посилали цього разу? Щось дуже важливе, бо редактор говорив суворо, ще й погрожував пальцем. А він забув!
“Гаплик!” — подумав розпачливо, і рештки хмелю покинули голову.
І тут зовсім недалеко в кукурудзі зелепнули жіночі голоси.
Інтуїція відразу підказала йому, що це — рятунок! Потім не раз дивувався, що безпомильно вгадав той голос майбутньої долі. А ще пізніше він зробив хоч і прозаїчне, але дуже важливе відкриття: хто вміє пити і не п’яніти, — той робить кар’єру. Спиртне виявилося не його видом спорту. В ньому він не міг вийти в лідери. Як правило, рішуче стартувавши при перших тостах, швидко опинявся в аутсайдерах. Тим часом потужні соціальні ліфти підхоплювали дітей робітників і селян і виносили їх навіть у верхні шари суспільної атмосфери. Серед них опинився й золотий медаліст Лук’ян Непийвода з патріархального (документально потвердженого) села, який після випускних іспитів у школі та вступних в університеті приземлився на лаві в аудиторії інституту журналістики. Тріумф!
Активіст, комсорг курсу, кавеенник, відмінник, абсолютно благонадійний — такі складали кадровий резерв режиму. Його чекало велике майбутнє. І він сам це передчував, бо повсюдно був хвалений та голублений. “Простий селянський син — наша гордість і надія — він з гідністю несе почесне звання радянського студента”. Інститутські песталоцці не помилилися: вже за кілька років він прославив не тільки інститут, а й усю область чи навіть, можна сказати, республіку.
А поки що стояв край задощеного кукурудзяного поля, обсмикуючи поли плаща й слухаючи гнівні жіночі голоси, зпоміж яких вирізнявся верескливий, що, очевидно, належав уже не молодій особі.
Рушив було до машини, аж йому стало цікаво, чим незадоволені жінки, що проламуючись крізь кукурудзу, наближалися до нього.
І ось вони на дорозі, біля машини. Змоклі, змерзлі, аж сині; хто в куфайці, хто накинув на голову мішок. Усі роздратовані. Осінь, їм досі не виплатили гроші ще за весняні дурнодні.
Їздить по селах і скрізь чує ту ж саму історію про дурнодні. Але не тільки про них сперечаються жінки. Що кому болить, той про те кричить. Кістлява старушенція, найкрикливіша з усіх, вже й матом криє якусь Ярину, що вигріває сідниці вдома. А нам роби за таких ледацюг. Уже б і час на заслужений відпочинок, але ж колгосп потребує трудящих рук пенсіонерокдоходяг.
— А ви ж, мабуть, коло начальства ходите?..
Над ними знову нудно зашелепотів дощ.
Кивнувши, сів у машину й, притримуючи дверцята, чомусь запитав:
— Як ваше прізвище?
— Валентина.
— Не ім’я, а прізвище.
— Ну це фамілія, — підказала котрась із жінок.
— Завада я, Валентина Юхимівна.
Він неуважно черкнув почуте в блокноті, анітрохи не підозрюючи, що його рукою водить сама фортуна. Ще запитав про колгосп. “Прогрес”. Передова ланка пенсіонерок.
— Перекажіть там начальству, щоб усіх виганяли на роботу і хвалили та преміювали тільки тих, хто заслуговує. Бо одні жили рвуть, а другі в президіях пишаються, як кіт на попелі.
— Аякже, передам, — сказав, щоб відчепилася. Машина рушила. Його одразу пригойдало, як дитя в колисці.
Ранок розпочався грозою в кабінеті редактора, який клював його: “Де рознос, за яким я послав?! Від нас обком вимагає! Що я скажу керівництву області?!”
З похмілля він не мав сил вимовити бодай слово, а редактор топтався й топтався по ньому. А вже остаточно вигорівши гнівом і знесилівши, мало не зі сльозами в голосі запитав:
— Та чи ви взагалі хоч щонебудь привезли з району?! Задарма прокатався тудисюди й вихлебтав тазик горілки?!
— Привіз, — сказав він, згадавши хапливі записи під кукурудзяним полем, — кореспонденцію про ланку пенсіонерок, які не сидять на заслуженому відпочинку… Закликають дорожити честю хлібороба! Я до вечора здам…
— Нуну, побачимо твою честь хлібороба! — погрозливо мовив редактор. — Давай, стругай свою нетлінку. Я тобі покажу честь хлібороба!
Припавши до столу, наш неофіт вергав слова, як каміння. Треба, мовляв, усім на країну працювати. Вершити трудові подвиги. Нас, пенсіонерок, не намагайтеся застати вдома. Ми завжди в полі. В ім’я якнайшвидшої побудови комунізму. Трудимося і закликаємо всіх дорожити честю хлібороба.
Його творчого пориву й гучних слів вистачило аж на сторінку зі шкільного зошита. Вгорі невпевненою рукою вивів “Дорожити честю хлібороба”. А внизу — Валентина Завада, ланкова колгоспу “Прогрес”.
На редактора накотила друга хвиля гніву.
— Гора народила мишу! Та кому потрібні ці бабські теревені?!
Нам потрібна партійно принципова критика, глибокий аналіз причин відставання району. А тут — кукурудзяна байка!
Геть з моїх очей! Звільнений!..
Він вийшов з дверей редакції і думав, що йде в невідомість.
Наступного ранку йому повернули трудову книжку. Із записом, який перетворив її на вовчий білет. Спробуй тепер улаштуватися на хлібну роботу. У гаманці ще лишалися якісь гроші, і він похмуро пропивав їх у брудному шалмані.
Якогось дня тут його і знайшли редакторові посланці.
— Ми вже з ніг збилися в пошуках!.. Там таке робиться!
— Яке робиться? — байдуже перепитав він.
— Тебе наказали повернути назад на роботу…
Він слухав і не йняв віри.
— Газета надрукувала твою писульку про честь хлібороба. І тут таке здійнялося. Таке!
— Яке?
— У Києві готувалися до республіканської наради сільськогосподарського активу. Сам Хрущов приїздить на нараду. Кинулися шнурки з ЦК клепать йому промову. Хтось наткнувся на твою “Честь хлібороба” й уставив її йому в промову. От, мовляв, справді високосвідоме, комуністичне ставлення до праці. Замітка, ясна річ, лажа. Але тут усіх чекала несподіванка. Хрущов її зачитав, а тоді замовк, довго чухав лисину і запитав, чи є в залі Валентина Завада. Нема. От і дуже погано, що нема. Такі люди повинні сидіти тут у перших рядах. І вже в кулуарах правив своєї: подати йому Заваду. Обком до редактора. Редактор їм про тебе: так, знайшов оту Заваду, але я його вигнав за пиятику. А йому перший: “Я тебе вижену, якщо ти не поставиш перед мої очі цього здобичника. В мене на нього великі плани є”.
— І далі що?
— Що далі, знає тільки Обід.
Обід — прізвище першого секретаря обкому, який почувався в області князем. Він наперед угадував, чого завтра забажають у Києві, і коли йому наказували: “Треба негайно розпочати кампанію з …”, в нього вже було напоготові: “А ми оце якраз почали”. І головне, що він не брехав. Його виняткова інтуїція і собачий нюх дозволяли йому чути сигнали завтрашнього дня.
А тоді ніхто в області — ба навіть і в усій Україні — не зміг би вгадати, що ж намислив Обід, наказавши негайно розшукати молодого пияка, який тількино починав робити перші кроки на слизькій дорозі газетярської кар’єри.
Отже, його приконвоювали спершу до редактора, що видався геть зовсім іншим чоловіком, анітрохи не подібним до того, хто розтоптав пиякапочатківця. Тепер редактор був солодкий, як мармелад. Редактор знав щось таке, про що наш юніор не здогадувався.
Редактора було можна хоч до рани прикладати. Якоїсь миті, коли пили каву, навіть виникло враження, що він осьось скаже: “Вип’ємо за честь хлібороба”, але до цього, на жаль, не дійшло. На порозі намалювалася секретарка.
— Від самого дзвонили. Жде негайно.
— Редактор заметушився:
— Їдемо до Прокопа Кіндратовича. Уявіть собі рівень: нас приймає перший секретар обкому партії. Справа набирає державної ваги.
У таких високих кабінетах йому ще не довелося бувати.
Він скромно зупинився біля велетенського столу, на якому можна було в теніс грати.
— Оце, значить, наш автор, який одразу ж оцінив важливість теми і розповів про трудовий подвиг простої радянської колгоспниці, — сказав Прокіп Кіндратович. — Молодець… Молодець! За такими людьми майбутнє. Вони — надійні підручні партії. Ми можемо спокійно дивитися у майбутнє.
Справді, те, що пролунало від Прокопа Кіндратовича підносило автора епохальної інформації до небувалого рівня. Його оформлять на ставку кореспондента при редакторові. У редакцію його зараховано для того, щоб він міг десь одержувати платню за ту творчу працю, котра пов’язана буде з Валентиною Завадою.
— Ми зробимо з неї яскравого трудового маяка, котрий світитиме на весь Радянський Союз. Або й навіть у світовому масштабі, — захоплено пояснив Прокіп Кіндратович. — Вона буде улюбленим народним героєм. Як Чапаєв, Щорс, Зоя Космодем’янська. Тільки на мирному фронті. Буде взірцевою (якщо ми це донесемо до народних мас!) героїнею для всіх трударів. Ми повинні зробити, щоб ім’я цієї простої сільської жінки звучало як заклик до трудових звершень і як свідчення наших перемог у смертельному двобої з капіталістичною гідрою.
Обидва слухачі Прокопа Кіндратовича нічого не могли зрозуміти. “Без ста грамів не в’їдеш у те, що він городить”, — розгублено подумав автор інформації, котра вибухнула такою сенсацією.
Це ж треба такий сюжетний поворот! — роздумував редактор. — Високий гість монотонно, ковтаючи слова й задихаючись од довжини речень, бубонить про надої, гектари і центнери.
І раптом — пауза. Довга пауза, котра змусила прокинутися всіх, хто задрімав у кількатисячній залі.
Промовець витер мокру лисину. Одним духом вихилив склянку води й сказав:
— Та це ж — наша гордість і слава. Я знаю, Валентина Завада вже була героїнею ще перед Великою вітчизняною війною, коли її ланка вирощувала високі врожаї. І зараз, коли вона має всі права на заслужений відпочинок, Завада не сидить без діла. Як бачимо, вона зібрала колектив із ветеранів праці і не полишає свого місця в трудовому строю. Честь і хвала їй за це! (У газетах після цих слів значилося: “бурхливі, тривалі оплески”; і редакторові цим було сказано дуже багато, бо так просто на заходах аж такого масштабу овації не виникають — команди для них не дають).
Далі буде.
