Наш співрозмовник — Віктор Погрібний, поет, прозаїк, гуморист, публіцист, заслужений журналіст України, лауреат премій ім. І. Нечуя-Левицького, ім. Є. Маланюка, ім. Остапа Вишні. З 1969 р. — незмінний керівник обласного літературного об’єднання “Степ” (м. Кіровоград).
Автор книжок із характерними назвами “Напис на шибці”, “Прости мій гнів”, “Жертовне вогнище”, “Серед українців”, “Царина”, “Маркове пекло”, “Гріх і честь”…
Про стрижень свого життя Віктор Олексійович каже так: “Шевченко наситив серце моє з самого дитинства і вже до скону наповнив гнівом до несправедливості, до тих, хто гнітив українців. Тож сьогодні мені залишилося лиш кликати свій народ до нищення ворогів України й українців. Наші сльози їх не розчулять, наші палкі промови не проб’ють шкаралущу їхніх осоружних душ. Свобода приходить лиш тоді, коли кайдани і пута розрубують мечем”.
— Які доленосні метаморфози відбулися у Вашій творчій долі? Які впливи на Ваше життя і творчість вважаєте найвагомішими?
— Все було надто банально. Я не був хуліганом, щоб потім сказали про мене: “Яке складне життя було в цього чоловіка. Був хуліганом, а потім, полюбивши золоті завитки над ніжними вушками, почав писати вірші та став відомим в Україні…” Просто, коли отара, яку пас у дитинстві, у спекотний полудень збивалася до купи, я шукав височенький бур’ян, може, й татарник, і на тінь від нього клав книжку зі своєї полотняної торби й читав, читав, читав. Не зрозумілі мені слова записував у словничок. У такий спосіб перечитав усю колгоспівську бібліотеку, а потім випрошував у рідного дядька Гриші, Великого українця, “Чисту криницю” Поповкіна, “Мушкетерів”, “Чорну раду”. Саме він навчив мене пісні “А вже років двісті, як козак в неволі…” Був постійним відмінником. А “метаморфозою” були мамині вдовині сльози від збиткування ланкових (бо довго вовтузилася над своїми рядками, хоч після маминого сапання ті рядки сміялися, а їхні з несапаних бур’янів виглядали), від бригадирів із матюччям, від сусідів, які з її городу робили балалайку, від рідного брата Ваньки, який давав їй пару волів і пару коней, щоб десь аж у середині травня зорати той город, як і від того мішечка збіжжя, якого мельник відкладав убік, бо першою чергою молов пшеницю дебелих дядьків, вчорашніх поліцаїв…
Мені вже літ та літ, а ось нещодавно написав такі рядки:
Мамо! Я витру твої сльози твоєю хустиною,
І на хустині не залишиться плям…
Мамо! Якби так чисто я любив Україну…
Я витру їх, чисті сльози, мам…
Ніщо не кладіть в останню мою хатину:
Хай буде тихо і просторо там,
Лиш прихиліть синє небо Вкраїни
І мамину білу хустину без плям…
Оце головна “метаморфоза” у моєму житті.
— На кого з митців рівнялися, коли почали писати? Хто для Вас авторитет зараз?
— Підлітком я дивився у бригадному клубі фільм про Енріке Карузо. Його спів так мене вразив, що я в емоційному екстазі прокусив собі губу, і довго рубець нагадував мені той спів… Ернест Хемінгуей — проза, Микола Вінграновський — поезія, для якого Богом був образ. Якось прочитав йому мініатюру “На асфальті взимку”:
Біжить з акації стрючок,
Біжить за мною насінина…
Ах, жаль, що не біжить дитина
За мною хвостиком —
Від тебе хлопчик не біжить…
— Ану повторіть ще.
Читаю:
Біжить з акації стрючок,
Біжить за мною насінина…
— Стоп! — вигукує Вінграновський. — Геніально! А далі — рядове: хто, кому…
Шевченко — любов і гнів (плакав разом із сестрою, коли нам, малим, батько Олекса читав “Катерину”).
Іван Франко — праця, праця і праця: “Лупайте цю скалу…” Ніколас Гільєн: “Треба бачити, щоб іти по дорозі…”
— Розкажіть про родину. Чи є в історії Вашої сім’ї сюжети, які могли б стати основою для художнього твору?
— Старша сестра, Галина Олексіївна, юність і дівоцтво якої припало на воєнний та післявоєнний час, певною мірою є прообразом моєї героїні Гані Кравець у романі-трилогії “Гріх і честь”. Хоч Ганя Кравець — образ збірний, але багато там є сестриного. А щодо сімейних сюжетів, то їх доволі. Головний — батькова куля, яку він носив від “басмачів”. Рідний брат моєї мами виніс його, пораненого, на коні з поля бою. І на знак вдячності мій батько одружився з його рідною сестрою, моєю мамою. Коли збиралася родина (тітки, дядьки), то кликали й мене: “Йди сідай між нас, ніби Альоша буде: ти такий схожий на нього”. А він же ж геть про себе не думав. Все — за інших”. Це мене й повело в життя і визначило мою долю. Рідний мій дядько, полковий розвідник, мав одержати зірку Героя, але докопалися, що був у полоні. Та найдраматичніший сюжет — моє життя. Якби в мене вистачило таланту й сил підняти цей сюжет…
— Які свої книжки вважаєте етапними (з огляду на те, що Ви пройшли шлях від інтимної лірики до творів громадянського звучання)?
— Найкраща моя книжка — книжка віршів “Напис на шибці”. Вона — перша. Як перша любов, якщо вона була. Я суворий у відборі. Та й допоміг мені в цьому мій товариш по молодості, по чарці й пісні (“За Сибіром сонце сходить…”) Володимир Базилевський. Він був безжальним до моїх поетичних вправ, хоч до його віршів я демонстрував конкретний пієтет (усе, що вилітало з-під його пера в ті молоді роки, приземлялося на шпальтах молодіжки, яку я тоді редагував). Ми й зараз не проти погомоніти за склянкою “сухарика”. Радий, що він, талановитий, відомий, божевільно працездатний, досі не скурвився. Дай, Боже, віку й здоров’я! Цю книжку я майже всю продекламував у нашому театрі на своє 80-річчя. Слухали, аплодували. Бо щиро і з вогнем. Казав один чоловік: усе помирає у світі, вічний тільки вогонь. Якщо вогнилася твоя душа перед чи під час писання, то воно підпалює й іншу. Найперший читач — я сам. Відчую, що вдалося, вловив, послав Господь — радію й поціновую руку свою. А читач — створіння непередбачуване. Якщо поет, то читачеві хочеться, щоб він загинув десь на дуелі або у вуличній бійці, або зарізався чи його б зарізала кохана, і щоб помер він не пізніше 30—40! А прозаїк — щоб борода була (Толстой, Хемінгуей), і довгі, мудрі літа виглядали з-під великих насуплених брів. І щоб був він безсмертний. А в мене досі бороди немає. Мучуся щодень із тим голінням…
— Як би Ви самі визначили філософський напрям своїх основних творів?
— Добро і любов. Це від землі. Подивіться на землю, скільки вона посилає, віддає, дарує добра. І вона пришила мене до себе. Їй радо, що я ходжу по ній, гупаю лопатою, щоб посадити деревце (навесні і восени від самого школярства й донині). Приїздіть у мій матусівський сад. У людей на городі що росте? Картопля, буряки, гарбузи. Є й у мене це на городі біля маминої хати, але по сусідству з тим — липи, ясени, а ще дуби, ялини. Одного з дубів я назвав “Професором”, бо він був першим, коли садив я на маминому обійсті дерева, приїхавши з Києва після закінчення Шевченкового університету. А той он — “Вискочко”, бо першим викидає листочки навесні, а той он — “Тугодум”, бо своє листя викидає, як уже вишні зацвітуть…
— Чи згодні Ви, що маємо розкішну сучасну українську поезію, а в царині української прози ситуація гірша?
— Я відкрив для себе талановитого поета Олександра Косенка. І таких відкриттів багато у всіх кутках України, бо ми, українці, — народ з поетичною душею від своїх пращурів. Тож щодо здобутків української поезії згоден. Не згоден, що з українською прозою гірше. В розмові про нинішню прозу ми плещемо в долоні тому, хто доброчесно списав із життя: “Це справді було! Ось коли я вчився, то був серед нас один…” І далі — про фактичну відповідність змальованого тому, що вчилися десь, колись і з кимось. Як правильно підкреслює Ольга Слоньовська, це різні речі: художня правда (і вона потрібна читачеві), і добросовісне журналістське списування подій і характерів. Підтримую Галину Пагутяк, яка закликала не гнатися за успішними й модними, а прагнути писати, як писали класики.
— Існує думка, що письменник має орієнтуватися на читача, бо саме для нього він пише. Чи не є це першим кроком до перетворення на письменника для мас, бо саме таким чином можна заробити на письменництві? Як ставитеся до такої комерціалізації літератури?
— Читача я ціную і називаю його моїм царем. Але це не означає, що цар мій — велелюдні маси. Мене влаштовують одиниці, але щоб прочитали і були справедливими.
Нині “державні мужі” думають, як знищити українське село, запроваджуючи так звану “децентралізацію”, щоб легше загребти головне та єдине, що залишилося в українців, — землю… На жаль…
— Футурологи найчастіше прогнозують два сценарії розвитку людства: духовну деградацію та кінець земної цивілізації і вихід на новий щабель духовного розвитку, на який підніме переосмислення релігії, моралі, етики.
— Якщо прийде кінець земної цивілізації, то це й буде кінцем загалом. І ніякого переосмислення релігії, моралі, етики, не буде нового щабля. Хай зараз мислять, поки не пізно! Глобалізація сконструйована “світовим урядом” для полегшення панування над народами світу, над людським матеріалом, який вони прагнуть вкоротити, вишукуючи ефективні методи.
Тож духовний порятунок земної цивілізації — боротьба за збереження національних держав. А у нас, в Україні, нарощують м’язи україножери, яким ще вчора заважала в нашій культурі й літературі “шароварщина”, а нині муляє “вишиванщина” — свята ознака нашої української нації. І письменницьке слово тут — вірний і випробуваний у боротьбі за торжество земної цивілізації меч. “Кайдани розрубуються мечем” — так я назвав передмову до своєї поетичної збірки “Прости мій гнів. Знайдені записники”.
— До речі про ворогів. Вас зраджували?
— Все починається з невдячності. Ти йому допомагав, як він спинався на свої ще кволі “творчі” ноги, не шкодував ні часу, ні сил, а сьогодні він, щоб не привітатися, переходить на інший бік вулиці. Більше того: може й спаплюжити тебе. Та я цим не переймаюся, бо з врятованих Ісусом десяти лише один повернувся до рятівника, щоб йому подякувати. “А де ж решта — дев’ять?” — запитав Спаситель.
Де ті дев’ять із десяти сьогодні в нашому житті? Ми живемо в епоху невдячності матері, батькові, своїм дітям, сонцю, вітрові, які дають тобі здоров’я, дереву, яке для тебе цвіте і з гілля якого тобі співає птаство, щоб твоя душа не перетворилася на скол залізобетону.
А щодо ворогів, зроби добру справу — обростеш ворогами. Я клопочуся, щоб у пришкільному саду встановили пам’ятник малому Тарасові Шевченку, який тутешнім колишнім поштовим трактом добирався до Єлисаветграда, а дехто той сад запланував на дрова. Тут же, в глибині саду, планую поставити невелику Христову церкву святого Тарасія. То плещуть у долоні? Крутять пальцем біля скроні: дурний чоловік. Замість того, щоб збудувати собі будинок на місці материної хати-розвалюхи, він будуватиме церкву — ха-ха! Обурився зрубуванням ясенів у заповіднику, ткнув носом у їхнє злочинство. Минули роки, а ті люди й досі не вітаються і пошепки посилають тобі прокльони. Виступив на захист української назви Кіровограда на громадських слуханнях і став ворогом для вчорашніх приятелів — “єлисаветградців”. Навіть священиків.
— Що пишете? Що готуєте до друку?
— Новели. Особливо з часів минулої війни. Я спілкувався з десятками її учасників, і вони розповідали мені про будні війни, про людину у війні, про що тоді оприлюднювати в будь-якому жанрі, газетному чи художньому, можливості не було. Тих людей уже немає. І якщо я не розповім, то воно піде прахом до прахів їхніх. Тут уже не до натхнення. Я повинен! Актуальне воно чи не актуальне. У видавництві “Український пріоритет” — трилогія “Гріх і честь. Дівчина Ганя Кравець”. Це епічна розповідь про жінку виняткової краси, сили й мужності, юність і дівоцтво якої припало на воєнний і післявоєнний — без хлопців і чоловіків — час. Я провів її майже через усе ХХ сторіччя й початок ХХІ-го. Драматичне особисте в книжці переплітається з драматичним у житті українського народу, та й планети Земля.
Спілкувався Володимир КОСКІН
Фото з архіву В. Погрібного
