Неупереджений погляд на українські реалії крізь призму часу від нашої гості, члена Спілки письменників Росії, публіциста й письменниці Марини Шаповалової.
Довідка “СП”
Марина Шаповалова народилася у Таганрозі. “Мені подобається час мого народження, але ще більше подобається місце, — пише про себе письменниця. — Там, за рогом — будиночок Чехова, неподалік — дім Раневської, і до інших історичних місць рукою подати”. Саме тут письменниця ще в шість років написала свою першу книжку. “Ніхто мене не похвалив, — згадує вона. — Навпаки, порадили замість цієї дурниці зайнятися чимось корисним. І так — досі. Дехто вірить, що я порозумнішаю”. З часом родина переїхала до Дніпра (Дніпропетровська), де Марина закінчила середню школу. “Коли я закінчувала школу, четверту за рахунком, мене все ще хотіли бачити пристойною людиною, котра матиме вищу освіту і стане жити, як люди. Але особливого оптимізму з цього приводу не було”.
У Дніпрі майбутня письменниця прожила 20 років, навчалася у ДДУ. Захоплювалася університетським театром “Юність”, який презентував на всесоюзному рівні команду “КВК ДДУ”. 1993 року Марина вступила до Літературного інституту ім. М. Горького у Москві. 1996-го переїхала до Росії, і вже двадцять років мешкає в Москві та Криму. У творчому доробку письменниці романи, повісті, оповідання та есе. З її творами можна ознайомитися та навіть “скачати” з її персонального сайта. Марина Шаповалова — автор політичних статей, які виходять друком у журналі “Континент”, а також їх можна почитати на її сторінці у ФБ та персональній сторінці.
Із-поміж представників російської еліти Марина Шаповалова завжди вирізняється своєю розумною проукраїнською позицією інтелігентної, порядної людини. У Москві вона виходила на одноосібний пікет на підтримку України. Її прізвище є серед представників європейської інтелігенції, які в березні цього року підписали відкритого листа до європейських лідерів із закликом зробити рішучі дії заради звільнення Надії Савченко.
“Я молилася за Україну”
— Марино, два роки тому через події в Україні в Росії також була складна політична ситуація. Проте у Вас завжди була відкрита проукраїнська позиція. Чому?
— Спочатку Майдан — там були мої близькі друзі. У ті буремні ночі, коли штурмували Майдан, я не спала. До ранку в Інтернеті, через он-лайн трансляції слідкувала за перебігом подій. Потім, наприкінці лютого, був цей жах, коли вбивали хлопчиків. І нарешті перемога, як ковток щастя. А потім відразу — Крим. А далі було дуже важко. Здавалося, ось-ось почнеться непоправне. А в мене найближчі люди — в Дніпрі. Я могла тільки плакати й молитися. Про Росію тоді не думала, я молилася за Україну.
— Як сприймали ситуацію Ваші друзі, колеги-письменники, російська еліта?
— Мій друг Олексій Слаповський (Олексій Іванович, звичайно) усе, що відбувалося, починаючи з Майдану, сприймав так само, як і я. Щоправда, він зовсім мало знав про Україну — він родом із Саратова, — тому більше про все розпитував у мене. Але в його ставленні до “кримнаш” у мене навіть не виникло приводу сумніватися. На жаль, були й хороші знайомі, які неприємно здивували. Проте було й навпаки: люди, від яких я не очікувала співчуття до України, раптом виявилися однодумцями. До речі, можу зробити лише одне узагальнення. І воно сумне. Лютих “кримнашистів” та “імперців” виявилося більше серед колишніх українців. Тобто серед тих росіян, котрі народилися в Україні. І, навпаки, деякі корінні москвичі чи сибіряки, уральці, навіть якщо вони зовсім “не в темі”, нічого про Україну не розуміють — готові були дослухатися. Незважаючи на те, що вони повторюють мантру про “один народ”, але, водночас, не заперечують права України на державність і на свій шлях розвитку. За цей час у мене було багато розмов із різними людьми. Зрозуміло, що більшість під впливом телепропаганди. Але все одно, я часто відчувала, що сформоване пропагандою відношення вельми поверхове, на рівні “ми не дуже цікавимося, але там, здається, відбувається якийсь жах”. До речі, на таких людські слова ще діють. Вони починали запитувати і, зазвичай, погоджувалися, що “нам не варто було пхатися на Донбас”. А ось із колишніми українцями немає про що говорити, у них у головах стовідсоткове імперство. На жаль, з однією, дуже дорогою мені людиною, яку знаю понад 30 років, я припинила спілкування.
“Головне чудо сталося: Україна вистояла!”
— Якою на той час була довкола Вас атмосфера, і як себе в ній почували?
— Почувала себе хворою. Перші півроку не відчувала нічого, — тільки біль і страх. Із часом стало легше. Десь до середини осені з’явилося й укріпилося відчуття, що головне чудо вже сталося: Україна вистояла! Попри те, що для переживань причин було достатньо, адже пізніше було й Дебальцеве, але, на щастя, вже не було відчаю від очікування неминучого краху й катастрофи. Стало зрозуміло, що рутинна війна надовго, і з цим не тільки доведеться жити, а й треба думати, що буде далі, а головне — що робити? До мене повернулася здатність думати, а це вже була ознака здорової реакції.
— Чи багато у Вас нині однодумців, адже на сьогодні ситуація змінилася й ускладнилася. Як Вам живеться і яким нині є середовище?
— Однодумців за цей час побільшало. Завдяки Фейсбуку з’явилися нові знайомі, а також “активізувалися” старі. Скажімо, ми кілька років не бачились з Андрієм Окарою, моїм однокурсником з Літінституту. А 2014-го відразу знайшли одне одного. Андрій, на відміну від “колишніх українців”, виявився справжнім патріотом. Ми з ним у Москві на публіці почали навіть розмовляти українською. Андрій насправді українськомовний, а я вперше почала говорити. Спочатку було важко, але заговорила. Ви собі не уявляєте, як було цікаво спостерігати за реакцією… Проте вона ніколи не була агресивною. Ми жодного разу не помітили навіть просто негативної реакції. І саме це вселяє надію.
— Але на Фейсбуці у коментарях до Ваших постів, публікацій агресія помітна?
— Ті “герої”, які пишуть прокляття та погрожують у соцмережах, завжди роблять це тихцем. Більшість людей, з якими зустрічаєшся, звичайні, нормальні. Так, вони за “кримнаш” і “люблять Путіна”, але в них немає агресії. З огляду на те, що більшість людей не надто розумні й легко піддаються навіюванню чи умовлянню, то перемога і полягає в тому, щоб саме цих людей залучити на свій бік. Цю більшість, легку на умовляння, можна переконати, якщо вона не “розігріта” пропагандою до фанатизму. Адже сьогодні пропаганда в РФ працює на подолання можливого. Цілком імовірно, що це станеться не зараз і не відразу, а згодом, коли наш “батько” виявиться не таким, а відомо ким, і Останкінський “опромінювач” нарешті вимкнеться. А поки ось так і живемо — з надією на те, що колись відбудеться поворот, щось почне змінюватися. Тож не все так безнадійно. Колись усе сказане, написане буде прочитано й почуто. А дещо навіть і зрозуміють.
“Головні зміни ті,
що відбуваються
у масовій свідомості”
— За ці два роки Ви бували в Україні. Якими були Ваші думки тоді, навесні 2014 року, і про що думаєте сьогодні?
— Коли ще було більше болю, аніж думок, виникло й усвідомлення великого історичного моменту, якісного переходу, який відкрив перед Україною “вікна можливостей”. В історії іноді складаються такі умови, але вони не довготривалі. Здійснене в такий період багато в чому визначає майбутнє народу, країни. Нездійснене, хоча здавалося таким близьким і можливим на перший погляд, раптом взагалі зникає з горизонту. Чи надовго — невідомо.
Практичні позитивні кроки за ці два роки, скажімо так, — це мінімальний відсоток від бажаного. Але головні зміни ті, що відбуваються у масовій свідомості. Вони суттєві. Постмайданний ентузіазм і сплеск патріотизму, викликані агресією, сьогодні сходять нанівець. І це якраз нормально, бо емоційні сплески короткочасні за природою. Зате тим очевидніший, як кажуть, “сухий залишок”: серйозні й глибокі зміни способу мислення та способу дій. Хто запалився на загальній хвилі й охолов — від таких не варто очікувати більшого. І за те спасибі, що проявили свою любов до України й небайдужість у наднебезпечний період. Рухатимуть історію країни ті, хто не охолов. Вони вже не опустять рук. Вони — головна революційна зміна та найважливіший здобуток за два роки, що чітко викристалізувалися.
— Чому в Україні не скористалися цими “вікнами”, чому реформаторські ідеї Майдану не зрушили з місця історію нашої країни вперед?
— Вони зрушили! Країна вже змінилася до непізнаваності. Хіба це та сама країна “папєрєдніков”, що зберігала всі родинні риси Української РСР? Ні, це тепер Україна, що здобуває незалежність. Завойовуючи, а не отримуючи випадково. Адже справжня незалежність — це не “від кого”, це самостояння, самодостатність і власна суб’єктність. Не кажу, що все це вже є у готовому вигляді. Це мета. Але Майдан штовхнув Україну на шлях, що веде до цієї мети, і змусив іти. Скористатися “вікном можливостей” на 100 % нереально. У такому “вікні” видно контури принципово нового, іншого світоустрою та способи його облаштування. Але будувати повинні люди. Не одиниці, які раніше за інших прозріли, а маси, які часто бояться кардинальних змін, живуть минулим — минулими уявленнями про добробут, вчорашніми мріями. Це нормально. Народ не змінюється миттєво. Тому з теоретично можливого здійснюється те, до чого готові не тільки соціальні інженери, а й будівничі. Проте не менш важливо, що майбутнє з’явилося у вікні. За цим починається справжня робота. Не тільки “розчистка будівельного майданчика” від руїн, сміття і завалів. Починається перебудова масової свідомості і злам старих стереотипів. Це все — нелінійні процеси. Щось гальмується, щось часом відкочується назад. Найкращий і найбільш надійний спосіб побачити й відчути, що процеси тривають — самому в них брати участь.
— Яким Ви бачите майбутнє та взаємини між нашими державами?
— У далекій перспективі — нормальними й дружніми. На рівні людських стосунків зв’язки відновляться, бо значна їхня частина — це прямі, родинні. Інше питання — якими я бачу наші держави в майбутньому, і скільки їх буде. Це окрема тема, що потребує від мене сьогодні великої обережності у виборі слів. Маю надію, ви мене зрозумієте й не вимагатимете більш точних формулювань, але обіцяю: максимум через десять років буде дуже цікаво і вже зовсім не страшно.
Спілкувалася
Марія ВИШНЕВСЬКА
спеціально для “СП”
