Григорій МІЩЕНКО,
мистецтвознавець
Не часто сьогодні захоплюєшся так званим “сучасним мистецтвом”, коли митець не здатний відповісти, для кого він творить. А творчу особистість, що творить добро і красу, завжди шанували в Україні. Майстер відчував свою відповідальність перед людьми й належно ставився до творчості.
Митці з народу — це високоінтелектуальні люди. Іван Просяник із Чернігівщини — не лише митець, автор фольклорнохудожніх картин на тему язичницьких свят, а й письменник, етнограф, краєзнавець, філософ, казкар, а до всього ще й травознай. Митець подивовує не лише створеним, а й цільністю свого світогляду, успадкованого й переданого від батька Гарасима Дмитровича Просяника, відомого зелейника старої української школи, настанови якого (“Пам’ятай, хто ти є! Звідки прийшов! Перед ким постанеш — і шлях твій буде чистий, істинний”) стали у житті митця засадничими. Багато значить у творчості митця і його давній козацький рід…
Іван Просяник переконаний: створене ним потрібне насамперед звичайній людині. Зі знайомства з ним як маляром починаєш усвідомлювати, якою має бути творча особистість, людина в теперішній Україні, котра перебувала б на кону буттєвосутнісних українських реалій, переймалася ними й створювала потрібне широкому загалу. Передусім — що стосується нашого минулого, правічного Роду… Тож не випадково життя і творчість пана Івана пов’язана з сивою давниною. Йдеться про любов до рідного краю; здатність занурюватися “у нашу прадавню первісну мудрість, що вище тибетських, китайських, таджицьких шкіл”.
Іван Просяник висвітлює оту нашу язичницьку сутність, первинну філософію і це не підлягає сумніву, була на найрозвиненішому щаблі стародавнього світу. “Отой багатющий Всесвіт націєтворчості, вилитий у мистецтві, в обряді, мові, філософії, що передувало християнству, омивало серце і душу з дітвацьких літ”.
Незаперечно, що націю вважають сформованою й духовно самодостатньою лише тоді, коли її історію, культуру, традиції бережуть протягом віків, як найцінніший скарб.
Завдяки “Оку Родовому”, батьківській і материнській любові (“ніби матінчина рука водить моєю”), Іван Просяник увібрав у себе те, що Чернігівщина зберегла з часів Княжої Руси дохристиянських часів. Акумульоване, пережите й осмислене знайшло своє втілення у дивовижнонезбагненних творах, де нуртує язичницький світ. Митець прагнув донести до глядача красу урочого дійства, традиційного свята, чи Божественної присутності Неба. Особливу увагу привертає велелюдність таких урочистостей. Множинність однієї і тієї ж постаті, чи то дівчини в українському вбранні, чи парубка в шапочці набакир, що творить обряд, створюють враження позачасового дійства, до якого начебто був причетний і ти свого часу.
Картини Івана Просяника можна тривалий час розглядати, переймаючись пошуком чогось ідентичного в самому собі: занурюватися у далеке минуле, уявляти й “домальовувати” створене митцем. Відтворюючи конкретну тематику, митець акцентує увагу на головному і другорядному, вдаючись інколи (що особливо цікаво) до літературного супроводу поруч із назвою твору під час експозиційного показу. Здавалося б, малярству не личать пояснення, мовляв, має працювати художній образ, його внутрішня та емоційна сутність, але у випадку з Іваном Просяником усе те зринає як відбиток прадавнього язичницького джерела “Вістей ізначальних” і сприймається переконливо.
Такого враження митець досягає завдяки образній мові малярства, а також слова, яким володіє бездоганно, що підкреслює самобутність створеного. Ну, а про те, що основоположною у його творчості є народна картина, наразі відзначимо: маємо регіональну, лівобережну картину, якій притаманні об’ємнопросторове (тривимірне), а дещо декоративноплощинне (двовимірне) відтворення. Композиція такої картини зазвичай центрична, з розміщенням (“виносом”) головного змісту на передній план, а також наявністю у ній прийому “наїву”, — така собі безпосередність і простота погляду на світ. Саме вони знайшли свою інтерпретацію у малярстві митця з Чернігівщини, з його вмінням стилізувати, розставляти все по своїх місцях, моделюючи при цьому об’ємнопросторове середовище картини. Це, так би мовити, форма самовиразу митця, знання якої дає можливість глядачеві ґрунтовніше сприймати і розуміти його творчість.
Коли вперше бачиш відтворене Іваном Просяником, відбувається дивний перебіг вражень: хочеться самому ввійти в прадавнє, відчути його красу і звабу. І тоді те, що пізнав, збагнув і чим перейнявся свого часу маляр, постає перед тобою як “жива” картина. Значною мірою це досягається присутністю Неба в більшості картин. Завдяки його символіці, метафізичній сутності, здається, що за дійством незримо присутні СонцеМісяць, а Земля і життя на ній перебувають у постійному русі. Присутність у картинах образу Неба ставить їх на рівень інноваційний, котрий характеризує сучасний стан народної картини. І якщо Земля, люди і те, що на ній діється, переважно умовні у наївному самовиразі митця, натомість Небо наповнене реальним змістом, який уречевлює зображення, додає йому особливої ваги і значимості. До речі, як свідчить Іван Просяник, щоденне спостереження заходу Сонця стало своєрідним ритуалом для нього, — чи не є те відлунням язичництва, коли наші пращури, почуваючись духовно самодостатньо, віддавали належне заходу і сходу Сонця творячи пристрасні молитви?
Ось одна з кращих картин митця — “Єдє весна, єдє”. Все у ній знакове, символічне. Земля, що своєю округлістю нагадує космічну сутність; Небо з місяцем, вечірньою загравою і денними хмарками уособлюють плинність часу, а “пухнасті березові котики” весняні, як і стародавні “кам’яні баби” на обрію, символізують не лише сталість земного буття, а і його пори року. Врочистий танок дівчат із лебедем та козацька шерега ратаїв із дзвониками у руках, пастушком із батіжком — усе те символізує благословенну весну. Час, коли у наших душах прокидається артанійський дух землероба, що одвіку надихав і змушував братися до роботи коло Земліматінки.
Картина так скомпонована, що простежується певна послідовність у сприйнятті змісту, переймаючись яким, у підсумку маєш враження — ніби перебував у якомусь райсвіті, де ніколи не буває грому, блискавок і буревіїв. Завдячувати тому маємо і образній мові автора, котра відчутна у картині. Асоціюючись із декоративними різновидами народної творчості, які передбачають наявність у них орнаментики, глядач мовби вимальовує її за картиною “Єдє весна, єдє”.
А ось у картині “Перундень” відтворено язичницьке дійство, в якому парубоцтво “прагне погріти кулаки чи не до крові”, тим самим освячуючи міць і силу божества. В ньому надто промовисте Небо — не умовне, а справжнє, з тим відтворенням хмар, яке свідчить про узвичаєне людське життя і плин часу. Звернімо увагу і на картину “Стрітення” — хліборобське свято, середина сонцестояння між зимовим і весняним днем. Саме Небо з його пульсуючою динамікою навколо Світила мовби оживляє святочне дійство. Відтворене в картині спочатку бачиться наївним, та завдяки реальному Небу сприймається реально. Те, що начебто не поєднується (реальне та умовне), зрештою гармонійне. Ну, а цитування одного і того ж людського зображення в підсумку зумовлює узагальнення. Йдеться про оті “архетипальні сфери”, за висловом Григорія Сковороди, що змушують працювати генетичну пам’ять.
Неабияк цікаво і багатозначно сприймаються назви картин: “Золотий Спас”, “Весілля свічки”, “Купайла”, “Водіння куста”, “Білобожий день”, “ОрДана, (Водохреща)”, “Воскресни живо (Бог життя)”, “Щедрий вечір”, “Орія (Юрія)”. З переліку картин наразі виокремимо “Купайла”, з яким захопленням автор відтворює язичницьке свято! Скільки у всьому тому щирості почувань і природності творчого самовиразу! Побудована картина настільки вдало, з огляду на архітектоніку композиції, гармонійне співвідношення кольорів, деталізацію і пластичну виразність, що, здавалося б, краще й не може бути.
Чудовий взірець у творчості митця: ЗемляНебо і тематика злютовані у ньому органічно й цілісно, сприймаються як єдиний художній образ!
Народна картина в творчості майстра бачиться вельми показовою в наш час. Йдеться передусім про її національну виразність і адресність, про її сьогодення і майбутнє. Маємо на увазі жанр народної картини: історичний, побутовий, портрет, пейзаж, натюрморт, відтак — Зміст. Що може бути цікавим, потрібним, пізнавальним і навіть виховним для вітчизняного глядача. Адже вже в далекому минулому перебувають оті “гусилебеді” та ілюзорносалонні плеса річок; сучасна народна картина йде на зміну не лише їм, а й так званому “постмодерному мистецтву”. А тому творчість Івана Просяника бачиться нині і на часі, і навіть у чомусь несподівано. Йдеться про те, що має вирішуватися його послідовниками, — якою може бути народна картина в недалекому майбутньому. Це коли все частіше відчуватиметься у ній символіка, метафора і метафізичний (четвертий) вимір. При цьому митець не занурюватиметься в абстракцію, а керуватиметься тією формою реалістичного самовиразу, що відповідала б часові. Таким наразі є Іван Просяник, із вагомим внеском у народну творчість і народну картину. Не менш вагомим є і те, що пропонує автор змістом образотворимого. Адже йдеться про наше минуле, яке тривалий час упосліджувалося, і ми, українці, майже не знаємо ні своєї історії, ні яким стародавнім і розвиненим був наш етнічний корінь. Якщо дослідити його, хтозна, що більше переважатиме в ньому — язичницьке многобарвне світовідчуття, чи християнська аскеза? Бо саме в стародавні часи гартувалася його міць і витривалість, якщо мати на увазі теперішні терени України, що піддавалися всіляким навалам зі Сходу і Заходу (навіть у наш час це спостерігається…). Згадаймо бодай Трипільську культуру, скіфів, Княжу Русь дохристиянських часів, що вже мови про навалу монголів, відтак становлення Козацької держави під проводом Богдана Хмельницького й кількавікову експансію Москви. І ні за яких обставин українська душа не схилялася перед завойовниками — прагла свого Неба й Сонця над рідною землею, про що і йдеться у створеному Іваном Просяником. Йдеться про духовний скарб, традиції і культуру, що дійшли до нас крізь тисячоліття і які потрібні для відродження незалежної України. Вже з побіжного огляду язичницького світу в картинах Івана Просяника з’являється думка про те, що треба знати, якими ми були у достопам’ятні часи. Знати, щоб збагнути нарешті свою автентичну, відтак національну сутність…
Надто важливо це в наш час, коли йдеться про кризу цивілізованого світу, і людство має вибудовувати щось новітнє, дотепер ще не бачене. А тому так багато важить нині генетично успадковане, національно самодостатнє підґрунтя, на якому має постати наше майбутнє. З огляду на те, праця художника з Чернігівщини набуває особливого значення. Соціальна роль мистецтва, про яку нині хіба що інколи можна почути, визначає мету і призначення ним створеного. Не заангажоване політичними гаслами — прагнення “прислужитися людям”, а не снобістському колу, як це здебільшого відбувається в “актуальному мистецтві”, — праця Івана Просяника закликає шанувати Рідну Землю і Рідні Небеса. Те, що було надбане і слугуватиме й нині у повсякденному нашому житті.
Так уже повелося з давніхдавен в Україні, що митець із народу своїм життям і творчістю примножував добро і красу, уособлюючи у собі “Божий дар”. Іван Просяник гаразд усвідомлює: талант дістався йому від Бога і має належати людям. Ось чому його життя минає серед простого люду. Його щоденні клопоти й думки, як і світ, у якому бувають хвилини радості чи душевного болю, — що ткалося і тчеться неперервною ниткою традиції, — стали для митця тим світом, відтворення якого було цілеспрямованим і натхненним. Не випадково і те, що Іван Просяник — народний цілитель. І якщо своєю творчістю він лікує душі людські, то зелейною працею він дарує снагу життю людському, тим самим стверджуючи: здоров’я нації і його духовна сутність завжди були нерозривно пов’язані.
