Хоч що було, хоч як важко було — він усміхався, жартував, дивився в небо. Йшов уперед.
Два метри зросту, прямий хребет і правда з уст.
Він жив тим, що робив.
Не просто співав, а був героєм сцени.
Так і воював. Не розповідаючи про саму війну.
Любив друзів і подруг, твердо відрізував ворогам, жив Україною.
Це була його галицько-сліпаківсько-омелянівська затятість — вірити в те, що саме йому під силу все.
Колись, у дитинстві, я прищемив йому палець дверима. Ніготь зійшов, а новий виріс погано. “Знак, що брат завжди думає про тебе”, — сміявся він при зустрічі й тицяв тим пальцем.
Безмежно товариський, готовий віддати останнє й так само безтурботно приїхати до тебе на день, а залишитися чи запросити на кілька місяців.
Сцена була його покликанням. Це був його Голлівуд. До неї він ішов змалку. “Дударик”, гран-прі Франції, Паризька опера — досягнення не лише особисті, а й, як здавалося нам, всієї України і нашої родини.
“Васильку, заспівай”, — просив його мій покійний тато. І в звичайному львівському помешканні бриніли шибки від — спершу — контр-тенора, потім тенора, а далі — баритона, вже не львівського, а паризького й світового маестро.
Досі звучить у вухах його виконання пісні “Коли розлучаються двоє” під час перебування у нього в гостях на Сардинії. Востаннє, коли вся велика родина була ще ціла й разом.
“Тоді вуйко дуже просив, а я йому його Тореадора так і не заспівав. Не встиг. Тому заспіваю Вам”, — змовницьки підморгує в паризькому ресторані, і раптом усе оживає. Встають з-за столів начебто відвідувачі закладу, а насправді — співаки опери, яких Василь підмовив прийти на спільну вечерю, і на всю залу лунає Тореадор. Під гучні оплески лише я знаю, що це він співає для мого покійного батька.
Майдан дуже змінив його. Він надривно переживав, що не з нами на цьому задимленому квадраті, писав, дзвонив, шалено організовував підтримку нашої боротьби на теренах Франції.
А потім зник…
І написав мені тихо з АТО, попросивши нікому про це не говорити, бо він на війні. Довго відмовлявся від допомоги, але щиро дякував, коли вона надходила.
Після першої війни він повернувся іншим. Міцнішим, впертішим, сконцентрованим на важливих речах. “Завершиш свої реформи, підемо разом. Хоча тобі їх завершити ніхто не дасть, тому краще бери автомат одразу. Часу менше стратиш”, — геть не жартував він. Один ріжок автомата завжди має бути наладований, — вчив він. Так у сейфі він і стоїть, з одним повним магазином, спорядженим його пальцями, і двома порожніми.
Випадкова ворожка відраджувала його йти цього разу — можеш загинути. Не послухав, знову мовчки пішов. Бо вірив!
Загинув, як справжній козак, яким хотів і був, зі зброєю в руках.
Немає нічого важчого, аніж ховати близьку людину.
Немає нічого сумнішого, коли спадає пил і змовкають сурми, і за рік біля хреста лише декілька людей. І спогади, які не відпускають десятиріччями.
Не знаю, як тобі там, Васильку…
Краще б ти співав у опері й учив у Фейсбуці, як майстерніше керувати світом і здолати москаля.
Але ти не вмієш чекати і покладатися на інших. Як і ті, які своїм життям сунуть нашу країну битим шляхом.
Не вийшло некрологу, все більше видається на розмову з тобою. З реготом, сумом, впевненістю, що за мить буде лайк і комент, стукіт у двері. Вечеря і твій голос: “Занадто добре тут у вас, не можу довго так, маю вертатися до побратимів”…
Вічна Пам’ять, Брате!
