Петро СОРОКА
Продовження. Початок у ч. 4—7, 9,
11—14, 16, 18, 21—24, 26 за 2016 р.
Із Богданом Чепурком ми познайомилися десь у середині 70х минулого століття. Але зблизилися не одразу. Вперше я побачив його на літературній студії, яку очолювала Марія Чумарна, дружина письменника, теж яскрава творча особистість. Тоді вона заслонила мені не тільки Богдана, а й усіх інших поетів, такими глибокими, проникливощемливими і новаторськими були її ранні вірші.
Але з перебігом часу Богдан вийшов на перший план. Його публікації в “Жовтні” сприймалися як справжнє одкровення, а коли з’явилися друком проникливі “Українці” (народознавчий трактат), то він став для мене упорівень із Валерієм Іллею та Сергієм Плачиндою. Я відчув, який це глибокий мислительлюбомудр, як багато йому відкрито з небес і як ненастанно він працює над собою, примножуючи свої воістину енциклопедичні знання.
Ціла епоха в нашому житті — журнал “Основа”, відроджений В. Іллею. Б. Чепурко став не тільки членом авторитетної редколегії, а й постійним її автором. Україноцентрична, глибоко закорінена у вікові архетипи “Основа” сприймалася як противага “Сучасності” з її постмодерною естетикою, і тепер кожен міг визначитися, з ким він. Як на мене, той чіткий поділ зберігається й досі: апологети “Основи” та прихильники “Сучасності”, хоч самі журнали давно спочили у Бозі. І ніколи й нікому не поєднати нас, вододіл неминучий. Ілля цей поділ означував так: література переживання (серце) і література осмислення (розум). Звичайно, серце не чуже розуму, але йшлося про домінанту, про те, що горує. Якщо в поета переважає розум, він, як правило, холодний скептик, раціональний і вимисливий, якщо серце — його слово зігріває душу якимось особливо щемливим світлом доброти й любові, зроджує сльозу. Б. Чепурко поєднав у своїй творчості осмислення і переживання, але друге ніколи в нього не заслоняло першого, і все оповите великою любов’ю. Вона його провідник і проявник. І всі книги, які він написав насьогодні (а це десятки добірних томів), несуть незнищенне внутрішнє світло, наснажують високим духом краси, навчають доброти і милосердя — найвищої, як на мене, мудрості на землі.
Б. Чепурко працює в багатьох жанрах, але в усьому відчувається рука майстра, знак особливої вибраності. Чимось віддалено він нагадує невдержимого І. Франка, ніби ступає у його добрий слід, про всіх пам’ятаючи і кожному віддаючи належне: вибагливим естетам і пересічним читачам, шанувальникам поезії і прози, поціновувачам мемуаристики і критики, прихильникам есеїстики і філософії, фанатам щоденникової прози і чистої журналістики. За довге творче життя, тривалістю понад піввіку, Б. Чепурко створив свій материк, що продовжує розширюватися та вражати обсягом і незглибимістю. Уявити собі українську літературу ХХ століття без цього материка неможливо.
Житомирянин Григорій Цимбалюк — не тільки цікавий письменник, а й людина чину. Високого і жертовного. Коли на сході України спалахнула війна, він узяв зброю до рук і подався на фронт. Повернувся живий і здоровий, трохи відпочив і знову виїхав у зону бойових дій. Григорій — прозаїк із добрим іменем у літературі, але хто чув, щоб зі свого перебування на війні він робив піар? Коли інші, навіть не доїхавши на першу лінію вогню, поробилися великими героями, зібрали всі можливі й неможливі дивіденди та високі нагороди, Г. Цимбалюк совісно уник найменшого розголосу, відгородився від дешевої слави.
Це не тільки подивовує, а й захоплює.
Очевидно, він хоче, щоб про нього передусім говорили як про письменника, що регулярно приходить до читача з новими книгами. Остання в часі, яка лягла на мій стіл, — “Проща”. Це своєрідна амальгама, що складається з художньої прози, есеїстики і щоденникових записів. Усе тут цікаве, усе прочитується з нестихаючим інтересом, бо несе познак високої правди, світла і справжності. Письмо Г. Цимбалюка психологічне, філософське, медитативне. Відчувається, що кожне слово автор виносив у собі, вистраждав, виболів. Це неможливо імітувати, це дається як важкий Господній дар. І разом із тим це проза сувора, міцної закваски, без будьякої сентиментальності чи надмірної гіперболізації, хоча є в ній своя виражена артистичність і еластичність, поетичність і лагідність чуттєвої ноти.
Письменник майстерно будує сюжет, вправно огранює образи, глибоким психологізмом наповнює діалоги, вміло вкраплює точні деталі, тому читати його велика втіха для душі й розуму. Сліди впливів простежити у Цимбалюка неможливо, він цілком самобутній і виражено індивідуальний, хоча, безперечно, твердо стоїть на ґрунті вікової традиції, як усі добрі майстри.
Люблю розкошувати в стихії його малої епічної прози, але над усе люблю щоденники, власне, добротну щоденникову прозу. Вона спонукує повертатися до неї знову і знову й щоразу відкривати щось нове. Тут уміння розширювати та поглиблювати свій внутрішній світ тісно переплетене з драматичною подієвістю життя, тут усе органічне й ненав’язливе, містке й з потужним емоційним зарядом, без надокучливого розумування і голої дидактики чи патетики.
Фраза Цимбалюка ощадна, але не суха, винятково афористична і пластичнопругка. Автор любить летючу крилатість, якот: “Життя надто довге, щоб уникнути гріха, і надто коротке, аби спокутати його”, “Не завжди зло є антиподом добра, інколи байдужість набагато жорстокіша будьякої люті”.
Творчість Г. Цимбалюка природно й легко вписується (сублімується) в парадигму “житомирської школи”, і в письменника багато творчих перегуків зі своїми сучасниками. Особливо часто він згадує незабутнього Євгена Концевича, якому присвятив винятково глибокі спогади, а ще братів Шевчуків, В. Даниленка, незабутнього Василя Яра.
У Цимбалюка — осатаніла сучасність, а не патріархальна ідилія, краса без прикрас, енергія потужного темпераменту і своя, тільки йому притаманна тональність, У якій відчувається світовий сум і світла печаль серця. Слово у нього міцне і разом із тим хрустке, як, власне, й душа письменника, з якої воно постає.
“Я — поеттіньовик”, — написав про себе Юрій Ряст. Тобто поет із затіння. Тобто звідти, куди загнано сьогодні всю українську літературу за невеликим винятком “особливо розкручених, розпіарених і скандальних”. Та попри все, гадаю, був Ю. Ряст посвоєму щасливою людиною, і свідченням цього стала книга вибраного “Нумо, спочатку, зозуле”, що вийшла через рік після його відходу стараннями письменниці Тетяни Лемешко, великої шанувальниці й учениці поеталюбомудра. У книзі зібрано все краще, що написав за своє немале творче життя митець: вірші, есеї, афоризми і максими, літературнокритичні статті, а також розповіді про письменниківсучасників, як правило, з домішкою здорової іронії і не без моралі.
У письмі Ряста слово любить слово (за Талалаєм) і все осяяне світлом любові й доброти, а також енергією думки і глибокого почуття. Відчувається, що писав він тоді, коли не міг не писати, коли слово накочувалося, ніби з неба, мучилобентежило і не давало спокою. Мабуть, сподівався на кращу долю для своїх поетичних книг (поезія — його особлива любов), але вона відкладалася на безвік. Тому в його пізніх творах відчувається якась гірчинка, покривда на несправедливу долю. Розквіт його таланту припав на люте безчасся, тотальне зубожіння в Україні і збайдужіння масового читача до літератури та мистецтва загалом.
Він пішов у засвіти не прочитаним, не пізнаним і не визнаним, хоч на те заслуговував. Невимовно жаль, бо жити і писати, будучи відкинутим на маргінес, завжди непросто, як узагалі вистояти в облозі “осатанілої сучасності”.
Він умів слухати себе, шукав насамперед дорогу до себе, йому відкривалося те, що доступне тільки вибраним людям, якот: “тонка луна жіночого обличчя”, “провесінь на обличчі коханої, таловинки веснянок, що хлюпочуть”, він знав, як це “тріскає терпіння ріки”, як “упивається полин молочаєм”, як “жовтий лист обживає гніздечко” і як “ідуть сніги, мов конвоїри”, умів придумати нове і життєздатне слово: “хмарохід”, “каплякаплюща”, “заосенілі галявини”…
Його поезія легко сублімується із життям, але дарує відчуття свята, такої милої, оповитої серпанком ностальгії патріархальної ідилії.
Привітай мене, страдницехато,// Тихим щемом у душу війни.//Рушниками ніжно, як мати,//До моєї торкнись сивини.
Любив простоту висловлювання, красу без прикрас, камерність аж до притишеності, ясність аж до прозорості, а ще метафоричність не нав’язливу, а таку, що природно випливає з поетичної атмосфери вірша.
Надвечір випали сніги,// І поле вкрило млою,//І поєднались береги //Над річкою малою.//Запанувала тиша з тиш,//Первісна і безкрая…//І тільки натяка комиш,//Де річка протікає.
Знаю в українській літературі тільки трьох поетів, які так просто, на ризикованій межі зі спрощеністю, змальовують красу природи — це Іван Потій із Кременця, Степан Бабій із Рівного та М. Дяченко з Дніпра. І ось тепер до цих імен долучається ще Юрій Ряст.
Він був філософом і ліриком широкого діапазону, мав цілком суверенний голос і, мабуть, почувався вічним учнем у храмі поезії. Його красиве чоловічою мужньою вродою обличчя з винятково глибокими і проникливими очима говорить мені, що сліпої пихи чи зверхності не було в нього ні на кихту.
Вірші порівнював із безсмертниками, що причаїлися на покуті душі. Світ ловив його і, мабуть, упіймав, але… не втримав. І ось тепер, коли його немає, переживаю таке дивне відчуття, ніби знав його все життя, ніби були ми добрими друзями, бо любили одне і те ж і часто писали про одне і теж. Насправді прикро розминулися на цій землі, та, хочеться вірити, не розминемося у засвітах.
Книга Василя Рябого “Сологолос” ошелешила мене своїм неохопним космічним огромом, колосальною творчою працею автора, але не тільки — потрясла рівнем таланту і ще раз нагадала: скільки у нас того добра в Україні, й ніхто йому не знає ціни. “Сто вінків сонетів” — такий підзаголовок у цього фоліанта, і він сам говорить за себе. Вдумаймося у цю цифру, адже написати хоча б кілька вправних вінків сонетів — це вже творче сподвижництво. А тут сто. Подвиг духу.
Звичайно, ширша розмова про “сто вінків” не мала б особливого сенсу, якби це була штукарська, реміснича робота, заради одного шокуючого рекорду. Але знаю, що про жоден рекорд Василь не думав, бо він поет справжній і до того ж великий. Поетичні відкриття в нього на кожному кроці, каскад метафор і образів просто зашкалює, розсипи новотворів і паліндромів хоч пригорщами збирай — і все вищої літературної проби, підкріплене золотим запасом почуттів. Не відаєш, хто кого веде — слово поета чи поет слово. Дивуєшся і п’янієш, п’янієш і дивуєшся.
Щоб зрозуміти ці поетичні тексти, треба читати не тільки очима, а й серцем, до того ж серцем чистим, довірливим і відданим. Тоді просто і ненатужно відкриються всі внутрішні замки і коди, стають зрозумілими символи й архетипи.
Василь Рябий великий людинолюб, що все своє свідоме життя, як Діоген, шукає людину з ліхтарем, його діймає туга за спорідненими душами і він готовий розкрити гарячі обійми для кожного, хто зберіг хоча б мачину любові й віри, хай це буде останній зек чи безхатько.
Охопити в усій повноті палітру поета навіть у більшій за обсягом рецензії неможливо, вона потребує ґрунтовних студійдосліджень, тому зупинюся тільки на одній з найхарактерніших особливостей стилю поета — музикальності.
Це письмо легко і природно перетікає у поезію, а поезія — у музику. В цьому перетіканні (взаємопроникненні, дифузії, врешті — злитті) характерна особливість авторського стилю, його самобутність, краса, велич і новаторство. Можна намагатися повторити, спробувати наслідувати поета, але досягнути такої вишуканої майстерності, бездоганної досконалості й нестерпної легкості простоти навряд чи вдасться.
Кожна строфа, фраза, навіть слово тут ущерть наповнені музикою — то тривожнонадривною, то трагічною, то піднесенонатхненною та оптимістичною. Ця музичність досягається винятково мелодійним словописом, добре продуманим акцентуванням фрази, вишуканою алітеративністю і ще чимось таким, чому назва вперто не придумується, що складає непоясниму тайну Василевого коломийськописанковогоязичницького письма, яке завжди народжується на стику вербальних і музикальних космічних сфер.
Кажучи образно, у сонетах Рябого б’ється безсмертне серце всесвіту і музика Царства не знає кінця. Світопис “вінків” — це наслухання мелодії Універсуму, наринаючих варіацій вишніх околів, ноти до музики Неба. І одночасно це океан, який потребує компаса, сезам, до якого необхідно відшукати ключі. Зрозуміло, що такий компас і ключі кожен повинен знайти сам, і шукати їх треба не деінде, а тільки в своєму серці.
Ця поезія постає не в традиційних, усталених формах із неодмінним набором тропів, образів і символів, а лине, як солодка музика Граалевих сфер, виражена за допомогою градаційних ритмів, що втягують у свою таємничу сферу вишуканим звукописом. Її серцевиною є не метафора, хоча вона відіграє винятково важливу роль, і без неї неможливо уявити ці віршосплетіння, а мисленєва фраза, в якій замкнута акустика вишніх світів у їхньому стосунку до світу земного.
Автор уміє наснажити слово символічним звучанням, любить експериментувати зі звуком, вивільняти музику з його зачаєних глибин, у нього трапляються ошелешуєчекрасиві алітеративні строфи, несподівані і незвичні рими, але первинне — глибина небесних вібрацій.
Музика цих сонетів підсилює тугу за архетипом, і слова тут — тільки певні позначки на шляху до невимовного. Все інше — почуття, сум, біль душі — замкнуте між рядками і словами.
Навряд чи хтось може дати універсальне і точне визначення тієї поезії, яку створює поетмістик. Вона невловна, як жарптиця, до неї неможливо доторкнутися, як до сонячного зайчика, її не перевіриш на смак, як світанкову ясу. І разом із тим все це у ній є: політ невидимої жарптиці, сяйво сонячного зайчика, манливе тремтіння ранкової зорі. Вона там, де зберігається непізнана таємниця цього світу, де звучить Музика Царства.
Далі буде.
