Петро СОРОКА
Продовження. Початок у ч. 4—7, 9,
11—14, 16, 18, 21—24, 26, 27 за 2016 р.
Знавіснілий москаль не бив мене по лиці й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах, не катувався пекельною думкою — підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як це бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав. Мені не запихали під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не потрощений садистомнаглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікуванні смертного вироку в камеріодиночці й не знаю, як милостиво замінюють розстріл 25річним засланням на Соловки чи Магадан. Я не їхав телячим вагоном через неісходиму Московію у Сибірову безвість, не вмирав дорогою зголоджений і холодний. Не будував бараки у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: “Ось тут будуй свою Україну!”
Не знаю, як то іти в строю, коли “крок вліво, крок вправо — куля в потилицю”, не замерзав у карцері, не відчував себе “твариною безсловесною”.
Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, письменницька совість, пам’ять генів і крові. І я завжди кажу собі: якщо це робили з твоїми попередниками, то можуть зробити з тобою, твоїми дітьми і внуками.
Тому я ніколи цього не забуваю. І не забуду!
В українській літературі ХХ ст. для дітей домінує три великих прізвища — Володимир Малик, Володимир Рутківський і Всеволод Нестайко. Звичайно, є й інші, не менш талановиті й плідні, та, на жаль, менш успішні, не так розтиражовані. Може, тому, що розривалися між дорослою літературою і творами для дітей. А ці троє не зрадили своєму покликанню ні на йоту і, головне, досконало вивчили дитячу психологію та писали винятково з орієнтацією на юного читача. Добре про це сказав син В. Малика Олександер Сиченко в листі до автора цих рядків: “Що стосується стилю, мовного багатства, то Володимир Кирилович прекрасно володів словом, але свідомо виробляв свій стиль, бо адресував книги передусім молоді. Як вчитель мови та літератури, чудово знав і розумів психологію сприйняття підлітків. Своїми творами він намагався привернути їхню увагу до історії України, виробити любов до читання, до книги, сформувати патріотичний життєствердний світогляд. Певен, він робив це правильно, і його книги можна буде з інтересом читати через 50 і 100 років”.
Рецензії майже не впливають на долю книжки, на її продаж. Навіть якщо це відгуки маститих і авторитетних критиків, живих класиків. Нині в Україні все так знівельовано, викривлено, сфальшовано, що пересічний читач утратив довіру до слова мовленого і друкованого. Скільки книжок прорецензував, приміром, Юрій Мушкетик, про скількох схвально відгукнулися Д. Павличко і Левко Різник. І що ж? Результат нульовий. Що ж тоді потрібно для того, аби книжка добре продавалася? Високий рівень художності? Магія письма? Марка видавництва з високим рівнем поліграфії? Мабуть, усе разом і ще щось таке, про що ми навіть не здогадуємося.
Творчість найвидатнішого російського байкаря Івана Крилова теж дозволяє зрозуміти жахливу сутність російського самодержавного деспотизму. Те, що дозволяли собі Езоп чи Федр, Крилов дозволити не міг. Його байки — це здебільшого переспіви з Езопа, позбавлені гострої критики тодішнього суспільства, верховної влади, третього управління. Ні найменшого натяку на мужність. Усе беззубе, політично незаангажоване. Крилов висміює дрібні людські вади, аморальний стиль життя, повітове міщанство… Якби він посмів замахнутися на царат, йому б швидко скрутили в’язи. Його творчість легко вписувалася в політику російського шовінізму, тому його без найменшої натуги ввели у хрестоматійний канон. Жодного конфлікту з власть імущими в нього не було і бути не могло. Визнаний, прийнятий, уславлений.
Гадаю, що Крилов робив ставку на художність, і це було його головною метою. Рівень стилістики в нього справді запаморочливий, майстерність неймовірно висока. Віртуоз слова ще той.
Але й тільки.
За великим рахунком — підспівувач царату, і якщо не співучасник злочинів проти народу, загнаного в рабство, то холодний споглядач, це точно.
Є люди, які плодять мертві книжки. Іноді масово, ніби заповнюють якусь безодню навколо себе чи заповзялися омертвити інші книжки, серед яких вони примостилися на полиці. Щоб відчути, що ця книжка нежива, її не обов’язково брати до рук, тим більше читати, холодна енергетика відчувається на відстані простягнутої руки. Автори таких книжок, як правило, люди озлоблені на інших і цілий світ, вони ненавидять читачів за те, що ігнорують їхні книжки, а справжніх письменників за те, що їх читають.
Але, як на мене, найстрашніші не мертві книги, а такі, що виявляють ознаки життя, ледьледь дихають, але хочуть одного — померти. Якби вони могли, то від сорому покінчили б життя самогубством.
Художнє осмислення трагічної сутності людського життя вимагає чистоти помислів і святості почуттів. Грати на трагедії, виїжджати на ній, тим більше робити собі ім’я — один з найбільших моральних гріхів, і тому письменник, який береться підняти апокаліптичну тему, передусім повинен мати на це право.
У Володимира Шовкошитного важке право писати про Чорнобиль є, бо його “атомний” стаж складає 11,5 років, з яких півтора року він керував групою ліквідації наслідків аварії на четвертому блоці ЧАЕС, а ще впродовж чотирьох років він займався вирішенням питань, пов’язаних із ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи на парламентському рівні, будучи головою підкомісії з питань 30кілометрової зони ЧАЕС, а потім секретарем Чорнобильської комісії парламенту України…
Чорнобильська тема, незважаючи на численні книги, фільми, публікації в періодиці, мистецькі полотна, ще не осмислена до кінця та чекає на свого Шекспіра. Але щоб з’явився абсолютний геній, йому мають проторити дорогу самовидцілітописці, совісні попередникипредтечі, безпосередні учасники лиха, які все винесли на власних плечах.
Знайомство з новою книжкою В. Шовкошитного під промовистою назвою “Я бачив” варто починати з кінця, тобто з художніх світлин Юрія Косіна, зроблених у Чорнобильській зоні. Вдивляння в них, у ті страхітливі миті сюрреалістичної дійсності й апокаліптичного подиху всенародної біди, допоможе увійти в сферу цієї книжки, яка передає весь жах чорнобильської аварії, зафіксованої погодинно і навіть похвилинно. Книжка важка, як наша пам’ять, болюча, як радіоактивний опік, гостра, як докір совісті.
Звичайно, головне тут зміст, багатий фактаж, зібраний автором із різних джерел: документів, хронік, спогадів очевидців, безпосередніх свідків жахливого вибуху та його ліквідаторів, а також газетних публікацій того часу і стенографічних звітів. Але прямолінійний виклад подій автора не задовольняє, і він вперто шукає нових й нестандартних форм їх подачі. На цьому й базується книжка, тим вона й виділяється зпоміж іншої лектури про Чорнобиль, яка налічує десятки, якщо не сотні, томів. На сьогодні відчувається певна утома від цієї теми. Може, тому, що на порозі нашого дому нова біда — війна з Росією. Тож автор шукає нестандартних форм викладу, щоб затримати увагу читача, не дозволити йому відкласти читання “на потім”. У чому ж специфічність і новаторство авторського стилю чи підходу до подачі матеріалу? Передусім у багаторівневості оповіді. Розповідь ведеться то від першої особи, то від третьої, а мова документів переплітається з художніми вкрапленнями. Визначити однозначно жанр цього твору не так просто. Що це: художньодокументальна повість, мемуари, нарис, повістьесей чи повістьколаж? Кожне з цих означень правильне, але не вичерпне.
А ще автор легко зміщує часові пласти. Він то повертається у дочорнобильське минуле, то детально анатомує момент вибуху й поведінку людей, що опинилися у пекельній пастці, то прозирає майбутнє і ніби з його вершини знову й знову оглядає події тої фатальної ночі та її наслідки.
Таким чином читач ніби виходить за межі часу, відчуває, що його плин — то велика умовність, і є такі трагедії, що викидають людину в ірреальну дійсність, яку можна назвати “часом нуль”. До таких апокаліптичних трагедій належать війни, голодомори, геноциди, природні катаклізми і техногенні аварії.
Цей твір густозаселений людьми, але не вигаданими, а живими, конкретними, вихопленими з гущі життя. Є тут і головний герой, що завжди стоїть в епіцентрі подій і до якого сходяться усі силові фабульні поля та лінії, а ще крізь призму його сприйняття переломлюються події та вчинки інших людей. Цей герой — сам автор. Не випадково у назві виставлено на щит авторське “я”.
Одначе, з тим центральним героєм, як і з часом, не все так просто й однозначно, як може видатися неупередженому і неуважному читачеві. Бо показаний він то з середини, з самої серцевини свого “я”, то зі сторони, то загублений десь на маргінесі, злившись із сотнями інших безіменних героївліквідаторів. Він то стає самовидцемоповідачем, то враз відходить на другий план, то навіть проходить як силует, а то зникає зовсім…
Що це дає авторові?
Як на мене, немало, бо дозволяє постійно вносити в оповідь новий ракурс зображення, обумовлює свіжий подих, виводить на новий виток фабульної спіралі.
Автор пильний до деталей, які, на перший погляд, можуть видатися незначними й непосутніми, але як глибоко вони вражають і западають у пам’ять. “Такий досвід, коли кожну арматуру, кожну трубу пам’ятаєш не лише візуально, а й пучками пальців — залишається назавжди”. “Саме з 1980 року й до цього часу я сплю від чотирьох до шести годин на добу”.
Історія позбавлена пафосу, але якщо він і проривається, то гостро забарвлений людською кров’ю і болем.
Це письмо непросте для читання й осмислення, його фактаж давить психологічно, окремі деталі шокують, і тому автор (якого у свій час навіть називали містер Шок) намагається дати читачеві передихнути, ковтнути свіже повітря чи просто відпружитися на мить від гнітючої дійсності. Роль таких своєрідних оаз виконують ретроспекція і ретардація, а ще роздуми, розлогі коментарі та авторські вірші. Композиційно книжка складається з трьох розділів, у яких висвітлено причини страшної аварії, проанатомовано момент вибуху і показано його наслідки, а також долучено кілька посутніх і вкрай необхідних для цілісної картини й остаточних акцентів постскриптумівепілогів. Важливу структурну роль тут відіграють своєрідні вставні новели: описи сімейних сцен, як правило, інтимних, поїздка у США, зустрічі з опроміненими побратимами, вперте, сказати б, несамовите бажання головного героя потрапити на атомну станцію після аварії, тобто в саме пекло лиха, щоб долучитися до його ліквідації, аби не погрішити проти власної совісті, з якою треба людині жити.
За великим рахунком ця книжка — анатомія подвигу, але якщо бути більш точним, то це — анатомія людської мужності. Тут багато суворої і неприкрашеної прози життя, яка найчастіше проявляється у діалогах чи монологах, тобто буденних розмовах людей.
Автор пунктирно, без надмірної деталізації виписує людські характери і портрети, але вони зримо постають перед нашим внутрішнім баченням, бо за скупими словами людські драми і трагедії: втрачене життя чи здоров’я, каліцтво і митарстваходіння по лікарнях та бюрократичних установах, як по біблійних муках. Саме велика кількість таких “рядових героїв” змушує автора підкресленоощадно змальовувати їх портрети і давати стислі характеристики.
У повісті багато фантасмагоричного, абсурдного, хічкоківського… Авторові нічого не треба вигадувати, як це роблять молоді апологети “хоррору”, сама дійсність забезпечує йому такий “матеріал”, перед яким німіє і мовкне людська уява.
Мова цієї книги важка, сувора, лаконічна, позбавлена якихось вишуканих ошатностей і прикрас, і це зрозуміло: описи вселенського лиха вимагають від автора конкретики, точності й ощадності у слові, а ще вираженої афористичності: “Згадувати таке важко. Забувати — не можна”, “Реактор типу РВПК — це ректор нашої убогості”.
Прикметно, що авторська мова часто набуває не тільки полемічної загостреності, а й стає піднесенопророчою: “Саме Чорнобиль став предтечею великих соціальних зрушень у нашому суспільстві. Саме ця нечувана біда показала нам, що далі так жити не можна”. Але автор зумів зробити зрозумілими для пересічного читача найпотаємніші причини найстрашнішої техногенної катастрофи — і це свідчення зрілості його літературного таланту.
Читання повісті залишило в моїй душі важкий і болючий слід, я сприйняв її як апологію людського абсурду, як наринаючу тінь грядущого апокаліпсису. Зловісне світло Зорі Полин безжалісно обпалило мою душу і свідомість, бо воно замкнуте у кожній фразі, ба навіть кожному слові цієї книжки. Але ні на мить не покидало мене й відчуття захоплення непоказною мужністю і впевненістю героїв Шовкошитного.
Люди завжди неохоче повертаються до колишніх трагедій, до чорних днів, які випало пережити, їм хочеться якомога швидше забути все й почати життя з нової сторінки, щоб усупереч неприхильному світу бути щасливими. Така специфіка людської натури. І тому не маю цілковитої певності, що ця книга буде легко поширюватися, продаватися і масово читатися. Але В. Шовкошитний не міг її не написати. Може, ще тому, щоб самому бодай частково звільнитися від жахливих видінь пам’яті та невідчепних спогадів, що крають душу. Ми ж не можемо не прочитати цієї, написаної знешкіреними пальцями, книжки, щоб звільнитися від почуття вини перед тими, поруч із ким нас тоді не було.
Далі буде.
