Оксана Луцишина — письменниця, поетка, дослідниця творчості Бруно Шульца й Вальтера Беньяміна, авторка трьох збірок поезії, збірки оповідань і двох романів. Лауреатка кількох літературних премій, зокрема “Гранослова”, “Привітання життя”, премії Фундації Ковалевих. Народилася в Ужгороді 1974 року, пізніше виїхала на навчання у США, де захистила дисертацію з компаративістики. Як стипендіатка Фулбрайта стажувалася в Польщі. Викладає українську мову й літературу в Техаському університеті.
— Фемінізм — це поняття світогляду чи поняття поведінки? Чого тут має бути більше — ідеї чи втілення?
— Фемінізм — це радикальна думка, що жінка — це людина. Це не мої слова, а досить відома цитата. Ми часто говоримо про людські права, але про людину — рідко. Навіть дуже добрі люди іноді можуть переказувати, що “їхали в автобусі з негром” (чи “негритянкою”) і додавати якісь доволі расистські характеристики, не тому, що хочуть сказати щось погане, а просто це так укорінилося в голові. Усі різновиди гноблення мають ту саму природу, всі між собою пов’язані. Тому фемінізм — це тільки частина руху за звільнення, і коли я кажу “звільнення”, не маю на увазі вивільнення лише з суспільних уявлень чи інституцій — маю на увазі ще й внутрішнє звільнення кожного, полишення хибних уявлень про світ, відмову від демонізації інакшості. Це не тільки лобіювання, в доброму сенсі цього слова, інтересів групи (в даному випадку — жінок), це ще й активне оновлення своєї світоглядної програми, яка вже не базується на опозиції Я — Інший, де Інший — це гірший, слабший, “не такий” і т. ін. Тому б не стала розділяти поведінку і світогляд, я би радше говорила про постійний розвиток. Філософськи кажучи, це найбільша загальнолюдська проблема — небажання щось змінювати, страх перед змінами. Тим паче зараз, коли світ і так змінюється блискавично.
— Фемінізм починається з любові до себе чи з боротьби за себе, за свої права?
— Любов до себе справді проблема. Жінок, на жаль, не вчили любові до себе, і досі не вчать достатньо. Їх вчать жертовності, зручності для оточуючих. Багато хто б мені заперечив, але нерідко ті, хто каже, що їх особисто гноблення не торкнулося — то мешканки великих міст. Але це не так уже й багато. Ті, хто насправді це гноблення відчуває, часто нічого не говорять, як-от жертви насильства, які замовчують травматичний досвід. Іноді людині складно навіть визнати, що вона є “жертвою” чогось, то є неприємна думка, від неї хочеться відмежуватися, і психологічно це зрозуміло. Але є ще така річ, як невидимі структури поневолення — це необов’язково насильство з боку інших, це може бути і власне насильство щодо себе: який у мене вигляд, чим я повинна займатися, скільки дітей народити чи не народити. Однак вилікувати синдром нелюбові до себе в окремо взятій групі неможливо, бо мають бути зміни в усьому суспільстві. І це вже робота з тонкими матеріями, з підвищенням рівня самосвідомості. Це як “боротьба за мир” — за мир неможливо боротися, його можна тільки виростити в собі. Так само і проти гноблення можна активно боротися лише на певних етапах, а далі треба вирощувати в собі неможливість гноблення.
— Якщо припустити, що жінки досягнуть усього, чого схочуть — з ними рахуватимуться, їх поважатимуть, не вважатимуть їх додатками до сімейного вогнища, фемінізм як явище зникне, чи тоді жінки знайдуть собі нові завдання й вирішуватимуть їх? Власне, фемінізм — засіб чи мета?
— Щодо сімейного вогнища і змін, пов’язаних із родинним життям, то це складна річ. Загалом одружувалися не по любові, а з майнових міркувань, із міркувань продовження роду — десь до початку ХХ століття, відколи підставою для шлюбу стала любов. Тому криза “патріархальної” родини — це криза, яка пов’язана не тільки з фемінізмом, не тільки з ідеологією. Є ще, наприклад, економіка — той факт, що людина західного світу може утримувати себе сама й не залежить від клану (від великого родинного утворення, як то було і є в аграрних суспільствах), і будує собі таке особисте життя, яке хоче, а не просто “продовжує рід”. Можна бути чайлд-фрі, можна мати кількох партнерів, можна взагалі їх не мати, можна мати партнерів своєї ж статі, можна стати свінгерами і при цьому залишатися подружжям і виховувати спільних дітей. Звільнення жінки — це не тільки звільнення власне жінки, це частина панорами, зміна моделей, якщо хочете, цивілізаційних. Тому, думаю, сім’я і далі мінятиметься, а як саме — невідомо. Але без скандальних моментів не обійдеться.
До прикладу, не всі готові сприйняти ідею гей-шлюбів. Багато кого дратують чайлд-фрі. Але навряд чи ми повернемося до кланів і жорстких приписів. Бо ці приписи демонізують, нівелюють, прескрибують — той, мовляв, хворий, а та божевільна… так звані традиційні цінності — страшeнно жорстокі, подивіться на Шевченкову “Катерину” — добре, село вважає її покриткою, але мене завжди лякало, що батьки взимку вигнали дівчину з хати. От це і є суть традиції. Хочемо до цього повернутися?
— Жінки Вашого покоління зробили значні кроки до власної свободи й самореалізації, чи навпаки — то були кроки назад?
— Куди вже назад? Назад — то буде Талібан. Нещодавно прочитала, що жінки відтепер можуть служити у всіх видах військ. І незважаючи на генералів і депутатів, які намагалися цьому перешкодити. Маємо Надію Савченко, жінку-військовика. Нікого не треба обмeжyвати. І ще одна важлива річ: є якась громадська думка, нехай навіть то буде Фейсбук. Пригадую, як розповсюдили інформацію про піарника чи айтішника, який закликав дівчат записатися волонтерами на якусь конвенцію з ІТ, бо, мовляв, там вони побачать розумних чоловіків і з кимось познайомляться. Ще десять років тому навіть Інтернет, крім вузьких феміністських кіл, не дуже б відреагував: сказали б, які дрібниці, не хочеш — не йди, не варто цим перейматися. Але є якась критична маса людей, яка довела, що перейматися треба, навіть позірними дрібницями. І так формується громадська думка.
— Фемінізм як ключ до прочитання літературних творів, як наукове поняття… Ви дивитесь на мистецтво крізь призму фемінізму? Якщо так, то це дуже змінює сприйняття?
— Ні, то була б ідеологія. Я дивлюся на мистецтво через різні призми — так ми сприймаємо світ. Якраз тут родзинка у різноманітності. Треба культивувати свіжість сприйняття, це буває важко… Фемінізм як парадигма інтерпретації художніх творів — це ж не спрощення, не розмови про гноблення або соціалку в її вже проявленому вигляді — це робота з ідеями, з філософським наповненням.
— Доводиться багато читати в інтерв’ю з молодими письменницями, буцім із часів ХІХ століття у нас у літературі нічого не змінилося, усе вирішують чоловіки, жінці неможливо пробитися. Ви згодні з цим чи дівчата згущують фарби?
— Це приклад невидимих структур поневолення. Доглядають дітей, виконують домашню роботу переважно саме жінки. Якщо чоловік залишається вдома з дітьми, то суспільство ледве не героїзує його вибір. Жінці або не залишають вибору, або критикують — чому в тебе так мало дітей, чому так багато, чому взагалі немає, чому ти ходиш на роботу, ти ж мати, твої діти виростуть невротиками, чому ти не ходиш на роботу, ти квочка, твої діти виростуть невротиками і т. д… Хоч що б ти робила, ти завжди в мінусі. Не тому, що хтось тебе відверто “поневолює”, а тому, що якось так виходить… така сукупність виборів, власних і невласних. А якщо сюди додати проблеми творчої людини… звісно, важко. Тому фарби не згущують. Об’єктивні труднощі існують. Коли в мене була мала дитина, майже двадцять років тому, я просто вилетіла з усіх процесів, професійних і творчих, років так на п’ять. Людина не може писати п’ятнадцять хвилин на день або щогодини по хвилині — на це потрібен час, а якщо родина не підтримує…
Це одне. Інше — необов’язково критики здатні відчитати жіночі тексти. Фемінізм — просто експлуатоване слово у цьому контексті. Нещодавно бачила одну таку “критичну” реакцію на роман, де одну авторку звинувачують у тому, що її письмо “істеричне”. Це просто смішно. Власне, раніше звинувачували жінок у тому, що вони “істеричні” — від “гістера”, по-грецьки матка, на думку середньовічних медиків, “блукаючий орган”, який перешкоджає, у випадку жінок, раціональному мисленню. Тепер настав час текстів. Але я вірю у слова Тані Малярчук, що настане і “час, коли жінка матиме право на свою істерику”. Бо те, що залучили до проявів “істерії”, — насправді варіант норми. Це з розряду тих самих питань, що й питання про людину — що таке норма і хто її визначає? Чому, якщо у тексті є певний градус емоційності, трохи вищий, ніж в історіях про Джеймса Бонда, або якщо тема, обрана авторкою, не в системі “міцних чоловічих”, то це вже істерика? Замість того, щоб досліджувати невідомий континент, такий критик каже — ой, а чому тут у вас у цій Арктиці немає жирафів?
Література — набутий смак. Будь-які інновації суспільство сприймає не одразу. До цього треба бути морально готовою, але боротьбу припиняти не варто.
І останнє зауваження — дуже важко просто так ділити гноблених і тих, хто гнобить, за власне гендерною ознакою, мовляв, усі жінки нещасні, всі чоловіки сексисти, бо це не так. Це більш парадоксальна структура. Гноблення — процес, який не знає логіки, тому шукати її тут марно.
— Якщо спробувати порівняти ставлення до феміністок зі ставленням до геїв чи, скажімо, до євреїв? У цих проблем є спільний корінь?
— Так, це спільний корінь. Суть гноблення та сама. Це — виділення якоїсь групи як “інакших”. Часто неусвідомлено.
— Досить розповсюджений міф (чи не міф?) — феміністки переважно базікають у Фейсбуці, а реально мало що роблять. Це так? Ви готові вийти на марш із транспарантом?
— Усі роблять різне. Хтось організовує заходи, хтось проводить радіопрограми, хтось пише статті, хтось виходить із транспарантом, хтось викладає літературу і культурологію. Це той випадок, коли слово — теж діло. А на різні демострації я виходжу, коли маю можливість.
— Наостанок дуже пласке запитання — як жінкам протистояти сексизму, якщо вони раптом його відчують? Я маю на увазі не прогресивних, а середньостатистичних жінок. Можуть бути практичні поради?
— Практичні поради починаються там же, де й непрактичні — в голові. Поки людина не змінить бачення, радити марно, бо вона ніколи не визнає, що є власне жертвою, і замовчуватиме досвід. Я розповідаю своїм студентам: уявіть собі, що замість закликів до жінок практикувати обережність — мовляв, не виходьте на вулицю, коли темно, бо там маніяки. Давайте напишемо заклик до маніяків: маніяки, не виходьте увечері на вулицю, бо там жінки. Одразу міняється картина світу, правда? Це ж не про дощ ідеться, не про природне явище, а про вибір цих самих маніяків бути маніяками, щоб ми жили ніби довкола них, давали їм їхнє місце. А чому? Жінок учать сприймати прояви сексизму і насильства як звичну річ, як погану погоду, бо так же “було завжди”. Треба вірити, що не завжди, і що не завжди буде, і що все можна змінити. І коли стикаєшся з сексизмом, озвучувати це, не замовчувати. Ну, і не купувати книжечок дітям, де мама й донька миють посуд, поки тато й син дивляться телевізор. Але, на щастя, наші видавці намагаються такого й не друкувати.
Спілкувався
Сергій ОСОКА
