Фото Стефанії ДОВГАНЬ і
Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Зерно істини
У палаті їх було троє. Щойно з фронту. Все болить, знервовані. Збуджені. Кричали, гнівалися. Тепле звертання не діяло. Позитив лише дратував.
— За що воювали?! Раніше по селах робота була, раніше в мене повний холодильник був, а тепер!..
— У нас молочний завод був. Кому заважав? Закрили. Люди без роботи лишилися!
— Хай ці 450 депутатів на фронт підуть! Півбатальйона відсиджуються у Верховній Раді! А толку з них? Ніякого!
— Кожного козла мордатого з “Мерседесом” привезти до розваленого села — хай там хоч день побуде, побачить, як селянство бідує, пропадає!
Вони були у стані афекту. До бесіди не схильні. Називатися не хотіли. І мають право. Ці селянські люди щойно з фронту. Прибрати емоції, а над зерном істини владі треба, ой як треба, думати. Новий прем’єр. Нові надії. Хоча селяни вже втомилися надіятися. А село — це основа нації, народу. А зброя в руках роз’ятрених — річ поворотка…
У німецькому шпиталі
Молодший сержант Першої танкової бригади реактивного дивізіону, наводчик БМ21 Олександр Буглак п’ять місяців лікувався у Німеччині, в центральному шпиталі Бундесверу в місті Кобленці. Питаю, як лікували.
— Здорово! Після поранення катався по шпиталях Червоноармійська, Дніпра, Білої Церкви — нічого толком не могли зробити. Складний випадок. А там усе чітко. Кулю вийняли, запалення зняли, пересадку зробили, пластину вставили. Порятували ногу. Там все стерильно, і дисципліна, як у тюрмі! — додає з гострим солдатським гумором. Мабуть, слов’янській душі хотілося десь вирватися на годинку з шпиталю, озирнутися навколо, а тут — не можна! Суворо і твердо. Але ж і результат позитивний.
Тепер ще в Київському шпиталі мусить трохи долікуватися Олександр Сергійович. Тут уже ближче до хати. Ось і тепер коло нього моторна й ділова дружина Юлічка, радісна, аж світиться, і синочок Максимко, рухливий, як дзиґа!
Можливо, скоро й додому, на Сумщину, в Шостку, рідне місто Юлі, до якої колись серцем прикипів киянин Олександр Буглак.
На таких тримається світ
Слухаю приязного, охочого до розважливої бесіди Василя Сингаєвського і чомусь пригадую давні поїздки на північ Київщини до Болотні Іванківського району, до нашої доброї товаришки, художниці Марії Приймаченко. Дуже Василь мені нагадує людей того благословенного краю. Питаю його — звідки родом. І чую відповідь (!): з Київської області, з Іванкова. Більше того. Він знав Марію. Колись її синові Федору допомагав громадити сіно. Переживав, коли почув про пограбування музею в Іванкові, звідки злодії поцупили шедеври Марії.
Нині на малій батьківщині плекає сімейне вогнище його дружина Рая. Донечка Марія вчиться на медика. Почувши про 9річного Владислава, виймаю зі свого загашника книжечку поезій для дітей Надії Труш. У ній так славно оспівані дерева, які ростуть в Україні. А на Іванківщині повно лісів. Тато зрозумів ідею і дякує. Журиться, що через кляту війну мало спілкується з сином. Заспокоюю: син Вами пишається — Ви захисник його Вітчизни.
Так, захисник. Василь підписав контракт. Має служити до кінця бойових дій. Щось тільки кінцякраю війні не видно. За службу тепер платять вчасно, як належить. А от за 23 бойових виїзди не заплатили. Непорядок. Сподівається, що це питання вирішиться.
Здається, бесідували з Василем про буденні, побутові речі. Але через ту нехитру бесіду відчула людину врівноважену, ділову, добру й сильну духом. Безпафосний, надійний. На таких тримається світ. Вистоїть і Україна.
Скульптор і воїн
…Більше двох років не знімав бронежилета, каски. Постійне перебування в окопах, бліндажах, часто в болоті, а то й у снігу. Варта особливо важка вночі, коли почуття відповідальності за життя, за боєздатність багатьох людей особливо загострюється. І вибухнула паличка Коха у легенях. Почала тягнути кальцій з кісток і будувати кістяний кокон на цілу легеню!
Бесідуємо на зеленому шпитальному подвір’ячку — бабуся Маргарита, ротний командир легендарного добровольчого батальйону “Айдар” Євген Селін і його лікар — головний фтизіатр Міністерства оборони, полковник, вінничанин Артур Ратмирович Сапожніков. Лікар сипле дотепами, сяє усмішкою до співрозмовників. “Фахівець вищого пілотажу”,— каже про нього Євген, — вселяє віру, добре, терпляче й винахідливо лікує. Усвідомлюю серйозність своєї проблеми, але вірю лікарю й у нашу спільну перемогу”.
Пан Артур побесідував із нами й поспішив до корпусу — робота! А ми з Євгеном Селіним продовжуємо спілкування. З ним мене познайомив бойовий побратим Анатолій Хмара, який після шпиталю вже вдома, у козацькому Старобільську, на Луганщині. Екологією займається. Теж як на війні — ловити бандитів, аби ліс не рубали, рибу у водах не глушили.
…Принесла баночку з ягодами Євгену. Смакує, тішиться, як дитина. “Яка вона потрібна, свіжа ягідка, бо стільки хімії тепер ковтаю!” Питаю волиняка про його прізвище. Виявляється, у перекладі з турецької — розважливий. А Євген таки розважливий, спокійний чоловік.
Ми прогулюємося до літньої альтанки, де каву й чай п’ють і побачення призначають. Мій супутник, воїнштурмовик, душею все там, на передовій з побратимами, хоча чимало їх зараз і тут. Рани підліковують. Каже Євген, що штурмовики “Айдару” чи не всі побували у шпиталях. В них найбільші втрати: понад 300 осіб полягло. Специфіка батальйону тому сприяє. Нині в кожному краю землі нашої по кілька могил айдарівців. Кажу край, бо не терплю слова “регіон”. Асоціації тяжкі. І правда, чому б не називати офіційно кожний самобутній куток України краєм або землею, як, приміром, у німців? Мій співрозмовник зі мною згоден.
Питаю свого героя, хто він у мирному житті, як на фронті опинився. Розповідь його така, що хоч повість пиши! Дід, волиняк (з Нововолинська), був шахтарем спершу на Волині, пізніше на Донбасі, а як знов на Волині шахти запрацювали, повернувся до рідного краю. Зустрівся тут із чарівною польською дівчиною й негайно (!) побралися.
Дід любив фотографувати у старих церквах, возив із собою онука — архітектуру, ікони показував. От хлопцеві й стало небайдужим мистецтво. Про свою першу “мистецьку” роботу розповів із теплим гумором. Мама його, журналіст за фахом, Людмила, яка певний час працювала заступником головного редактора журналу “Жінка”, гарно малювала. Малий синочок дістався якось до її фарб і… розмалював всі стіни у квартирі! Замість дати малому по дупі, мама покритикувала й похвалила “настінні шедеври” і… взялась вчити Євгенка малюванню.
Добрий приклад для батьків і вчителів!
Словом, став Євген майстром садовопаркової скульптури. Куди запрошували, приміром, на художнє оформлення дитячого майданчика, туди й їхав. І в Москві у такий спосіб, вручну, ліплячи з бетону й ІвасикаТелесика, і Котигорошка, і Лісовичка, і різних інших героїв, переважно українських (яка диверсія!), підзаробив грошенят. На той заробок здійснив свою мрію: купив у рідному волинському лісі старий хутірець, трохи землі коло нього. Романтика!
На майстерню грошей не ставало, то просто під відкритим небом поставив зварювальний апарат, бетономішалку, все необхідне для роботи над бетонними скульптурами. Побачили люди колись мої казкові фантазії з бетону й у газеті “Волинь” на першій шпальті з’явилася розповідь про моє мистецтво.
Мріяв тут же зробити невеличке кемпінгове містечко для сімей, які бажають відпочити на природі в казкових хатках. В усьому мені допомагав земляк, друг, талановитий організатор Олександр Пожарний. Ліс у нас чистенький. Стоїть у ньому історичний дуб, якому 600 років. Записаний в ЮНЕСКО. Тепер його єгері охороняють. Цікавий епізод з минулого: під час Другої світової війни стояв у тих місцях німецький полк тилового господарчого забезпечення. Ліс не покалічили.
Євген з Олександром озерце поблизу викопали, рибу запустили, придбали хлівець для худоби. А тут — Майдан, а тут — війна!
Не міг осторонь бути. Поїхав до Києва. Стояв на Майдані, а з Майдану добровольцем на фронт…
На хвильку замовк. Відчула, знов затіснився цей момент у його бойових спогадах. Білокуракинський ліс на Луганщині, де нетерпляче чекали на зброю, стислий курс навчання володіння зброєю, походи в розвідку з легендарним Олегом Міхнюком, командиром Афганської штурмової роти, запеклі бої на Луганщині, найтяжча бойова зима під Горлівкою. Багато штурмовиків загинуло… Трохи поповнили лави. І знов — у бій…
Схаменувся Євген і каже: оце як із шпиталю вийду, треба чимшвидше з неспокійної Луганщини — на наш хутір родину забирати.
Зустріч в альтанці
Ми вже прийшли до альтанки. Перше, що бачу, — сидять рядочком мовчазні, до всього й усіх придивляючись, хлопчикиновобранці років по 18—19. Виявляється, привели до шпиталю… зуби лікувати. Важлива і добра справа…
У куточку навпроти сидить молодий красень. Радісно вітається з моїм супутником. Слава Буйновський із Сумщини, тепер — киянин. У травні 2014 року добровольцем з батальйону “Айдар” пішов на фронт. Щастя, Металіст, Георгіївка, Красний Яр — найгарячіші точки його бойової біографії. Та сталося мінновибухове поранення. Тепер інвалід. Отримує пенсію. Взявся за бізнес — на Троєщині хазяйнує на станції техобслуговування автомобілів…
Сідаю поруч, на знак приязні кладу свою руку на руку Слави і… на мить завмираю… Рука нежива. Протез. Слава відчув моє хвилинне заціпеніння і мовив гордо й з гумором: “В Києві на відродженому протезному заводі зробили, на Подолі, в монастирі. Тепер моя права рука півмільйона коштує. Зробили за державний кошт!”
Слава любить мандрувати, пізнавати світ. Всю Україну об’їздив. Цього літа з родиною їде до Італії. Але сьогодні він із бойовими побратимами.
Один з мільйона
“ворогів народу”
На Далекому Сході комунобільшовицької імперії, ближче до своїх етнічних земель, споконвіку жили корейці. А тиран все боровся з “ворогами народу”. Одних пожене туди, інших — сюди. В часи Другої світової війни дійшла черга і до корейців. У товарняки їх — і до Середньої Азії. Цілий мільйон людей зненацька, бігом, голих, босих відправили у далеку дорогу! З того мільйона понад 300 тисяч змерзлих, голодних викинули по трасі у тайгу…
Андрієві Нагаю пощастило. Його тато вцілів. І народився згодом під Ташкентом у нього хлопчик Андрій. Своїми іменами боялися називати. Думалось: хай буде з російським іменем — так спокійніше. А Російська імперія тішилася: росіян прибуває, “русскій мір” шириться!
…Минули десятиліття. Андрієві Нагаю 50. Він український патріот. Він гордо каже: я — волиняк. У мене з моєю Людочкою шестеро дітей. Старшому 29, молодшому — 5 рочків. Я люблю свою родину, люблю Україну.
Тому й пішов добровольцем захищати землю, яка стала для нього рідною. На війні як на війні. Кілька мінновибухових поранень, порвано барабанну перетинку, важка контузія — і ось, довготривале лікування… Але цієї миті він насолоджується рідкісними хвилинами спілкування зі своїми бойовими друзями. Бесіда часом гостра, часом — суцільний гумор, часом історії такі, що мороз по шкірі…
Бімба!
У бесідці з’являється Бімба! Як мама назвала — довго не казав. Бімба, і все тут! Так його звуть у армії за характер. А взагаліто він Дмитро Козлов з Маріуполя. Всі так радісно, із обіймами, з рукостисканнями до нього. І одразу сміх, дотепи. Балачка наперебій. Всіх заводить цей повновидий з густою рудуватою, гарно підстриженою борідкою айдарівець. Той айдарівець, який, будучи у полоні, слова не сказав ворогам, як не мордували. Його потім виміняли на якогось сєпара. А от коли, як сказав Ярослав Гашек, “у війну втрутився Генштаб”, обміни стали складнішими. Тепер він говіркий. За словом у кишеню не лізе.
Ще одна тема хвилює вояків: у штабі людей більше, ніж на фронті. Воістину, 10 гетьманів на 1 козака. У штабі 86 осіб, а на нульовій лінії — 16 штурмовиків.
Сумні проблеми. Вічні проблеми. А до них ще і ще… Ахметова згадали не тихим словом. Мені завжди пекло, що біженцям пакуночки з харчами роздає, а Донбас здав.
Хлопці наперебій розказують про шахту олігарха “Рудіно”. Стояли на ній ворожі гради, міномети, артилерійська батарея і гатили по наших. Ми давали командуванню координати цього смертоносного кубла. У відповідь — млява реакція, а як і починали стріляти, то тільки не в потрібну точку… Є чим занепокоїтись.
Зрадників, аферистів і пристосуванців і тепер у східних краях України чимало.
І тут мій уже добрий знайомий Євген згадує, як у Новосвітлівці робили зачистку — по закутках шукали сєпарів. Натрапили на багатенький будинок одного з них. Машина на подвір’ї… з київськими номерами, а на номері замість українського — прапорець ЛНР! А сам, гад, втік. Колись був начальником служби безпеки “Приватбанку”. У дядька цього з ями дістали 4 ручних вогнемети російського виробництва, так звані “Шмелі”. Євгена зацікавили розкидані всюди ділові папери бандита. Глянув одиндва — волосся на голові заворушилося: приміром, з них з’ясувалося, що замовляв у Києві машини ніби для луганського філіалу “Приватбанку”, а тоді пускав їх у діло на свою користь; примудрявся одержувати, як афганець, соціальні виплати… у чотирьох областях(!), а ще — тримав цей чоловічок свою порностудію! І де він тепер? Схоже, що в Києві. Документи про його бандитську діяльність зібрано. Здавалося б, прямий обов’язок СБУ розібратися. Зачекаємо. Але чимало там ще причаїлося людців з 5ї колони. Ось приклад. Після першого бою у мене з’явився трофейний ручний кулемет Калашникова російського виробництва з видряпаним на прикладі прапорцем ЛНР, і я здав його представнику СБУ. Пізніше був у нас бій (2 роти билися) у пригороді Луганська. Металіст — зветься це передмістя. Взяли ми ворожий блокпост, і бачу — стоїть у ворога ручний кулемет, який я здав представнику СБУ!.. Там були ще розпізнавальні знаки. Факт безпомилковий.
Не переповідатиму, як хлопці коментували всі ці події. Я тільки знову подумала про те, чому влада дотепер глобально не чистить свої лави, та вкотре про зброю в руках зневірених, але сильних людей.
За чаєм із струделями
Ми пішли до буфету: спекла хлопцям струдель з яблуками й запросила їх на чай. У шпитальному буфеті все ті ж гострі розмови. Я дивлюся на них, сильних, красивих, і тішуся. На грудях ордени, медалі виблискують. У Євгена бачу орден “За мужність”, в десантника Нагая — також орден “За мужність”. Президент вручав.
Чайна церемонія трохи розслабила товариство. Як по війні бути, яким ділом себе захопити, як вписатися у мирне життя. І розповів Андрій Нагай про свого друга Руслана Кашанюка. Тяжку контузію він одержав, коли звільняли айдарівці Красний Яр. Наслідки контузії важкі. І раптом власна душа підказала колишньому воїнові, що він — художник! Захопився малюванням по склу. Це традиційне народне українське мистецтво. Одразу моральний дух зміцнів. І дивовижно схоже пише портрети друзів, рідних! Тепер нема відбою від охочих мати свій портрет авторства Руслана! Але першим на черзі — його фронтовий друг Нагай.
Тендітна дружина Євгена, також в минулому фронтовичка, захопилася вишиванням бісером. Це заспокоює і відволікає. А Євген помалу в своєму лісі таки сфантазуєзбудує казкові хатки для романтиків, які обов’язково приїдуть до нього на відпочинок.
…За чаєм бесіда вільна. Про те, що згадується. Про красивих жінок, наприклад. І тут згадали вояки красуню Аміну Акуєву, чеченську жінку, яка тепер б’ється з ворогом за нашу й свою свободу в чеченському батальйоні ім. Джохара Дудаєва, яким командує безстрашний Ілляс Мусаєв…
Народи колишньої імперії в боротьбі за свободу — разом!
Мої земляки!
Спливає час. Ідемо шпитальною доріжкою. Раптом двоє військових кидаються один одному в обійми: десантник Андрій Нагай і гранатометник Слава Дьо, високий, спортивної статури воїн. На грудях його багато бойових відзнак. Але серед них виділяю орден “Знак Пошани” та медаль від Філарета, на якій викарбувано: “З нами Бог і Україна. За жертовність і любов до України”.
Андрій знайомить мене зі своїм побратимом Дьо, також корейцем, українським патріотом. Чую від Славка, що й він із мільйона “ворогів народу” і народився в Ташкенті. Стрепенулася моя душа. Я також на світ з’явилася у столиці Узбекистану, бо в південний концтабір імперії на Кушку ще 1928 року був висланий мій дідусь Микола, мамин тато, офіцер митниці на Волині, якого раптом також оголосили “ворогом народу”. За ними поїхали дружина й донечка Тетяна зі своїм чоловіком Костянтином. І скоро в Ташкенті з’явилася я на світ.
Обнялися ми всі троє як земляки! Дьо тепер лікується у шпиталі Білої Церкви. Проблем зі здоров’ям через екстрими останніх двох років на передовій багато. Зокрема й два інфаркти. Поранень, слава Богу, нема. Цей факт Дьо так коментує: “Стільки разів був під дощем з “Градів”, а мене не поранило, он у мене янголохоронець — Лєночка, дружина моя кохана!” Козачка з Кубані, хоча тепер дім у Великій Вовнярці Таращанського району. Від бабці чула українську мову і пам’ятає її, слава Богу.
Ось такі географічні лабіринти людей, народів, такі митарства їх переселень, аби зламати дух, знищити нації, виховати рабів. Не виходить! Кат безсилий проти правди!
Позивний — “Поводир”
Літо. Всі, хто можуть, вибираються з палат на шпитальне подвір’ячкопарк. Євген представляє мені високого, з сивиною чоловіка — Олександра Євгеновича Захарова. Аристократична постава. На грудях тризуб, під футболкою — хрестик. Воїн показує його мені й з теплом у голосі каже: “Хрестику, як і мені, 56 років. Це мамин подарунок. Тато був головним інженером Мінвуглепрому, професором, академіком”.
Олександр родом зі Стаханова, шахтар у четвертому поколінні. Добровольцем пішов захищати Україну ще в травні 2014 року. Радіорозвідник. Слухав, що й де сєпари затівають… Перші два місяці був батальйонним священиком. Скільки сліз видимих і невидимих пролито, коли сповідалися, останні слова казали, вмираючи, тяжкопоранені побратими…
Олександр Євгенович бачить, що моя ручка вже не пише, дістає свою й каже — це у мене пам’ять про друга. Олександр Подрізенко ще чотирнадцятого року на ворожому фугасі підірвався. Вічна йому пам’ять. Трохи згодом демонструє мені стилет. Його також, йдучи у невідомі світи, друг віддав побратиму. Молоді, малодосвідчені солдати часто зверталися до нього по допомогу, бо “розбитний і розумний, а ще з досвідом життєвим” — з гумором і не без поваги каже про себе Олександр. “Поводир” — таким був його позивний на фронті.
Коли цвіли соняхи
Захищав Маріуполь. Був навідником реактивної артилерії. 1 серпня 2015 року він із побратимом стояв на блокпосту. Спілкувалися, милувалися золотим цвітом соняшникового поля, але й пильнували його гостро. Раптом з того поля один за одним тишкомнишком виринає цілий загін ворожих диверсантіврозвідників. Осіб 15…
Зав’язався бій. Тільки один із них вцілів. А бачили б ви, що то за публіка була! Різношерста маса, босота, збрід…
Полюдськи шкода їх, але чогото колотити світом, лізти у чужі хати?
Ворожа куля прострелила гомілку. Вже 7 місяців лікування у шпиталі. Провідав вдома малу, і знов на лікування. А взагаліто мирна професія в добровольця 14ї бригади Збройних сил України Євгена Георгійовича Калинчука — моряк, боцман. Море вже кличе його!
Тисячолітній Федір
Роздивляємося з моїм чоловіком фотопортрети наших воїнів. У кожному обличчі — почуття гідності й сила духу, мужність і краса, високий інтелект і доброта. Мій скульптор тримає в руках фото Федора Степаненка і, врешті, резюмує: яка висока порода!
Продовжую його думку — тисячоліттями вдосконалювана…
Коли спитала старшого лейтенанта Федора Васильовича Степаненка про його малу Батьківщину, з гордістю відповів: з Полянської землі Обухівщини, з села Германівка, йому тисяча років тільки відомої історії. А ще скільки незаписаної!
Закінчив КВІРТУ. Якийсь час був військовим. З армії скоро звільнився. Й на думку не спадало, що може бути якась війна. Працював у Обухові на картоннопаперовому комбінаті технологом, начальником виробництва. Родина. Мирне життя…
А з весни 2014 року Федір Степаненко знову воїн — заступник командира самохідної гаубичної батареї 72ї бригади.
…Під Ізварино (коло Краснодона) обстріл з ворожих градів. Тяжке поранення. Перша операція просто в посадці біля Червонопартизана. Був хірург. Була палатка. Думали — не виживу. Але… прилетів вертоліт і забрав до Дніпра у шпиталь! Сьогодні Федір — у Київському шпиталі. “Вже два роки лікарі борються за моє життя, здоров’я — ліквідують наслідки уламкового поранення в ногу, живіт, обличчя. Порвано черевну стінку. Почалися грижі. Поставили сітку, але вона не прижилась. Абсцес, панкреатит і т. ін. Видалили частину кишковика. Лікували мене й канадські лікарі. Ефективно. Спасибі їм”. Розповідає це все мені Федір, а тоді раптом: “Дивіться, павучок який біленький, вже й павутинку між нами простягнув!” Доброзичливий павучок відволікає від напруженої теми, і ми озирнулися до неба й навколо на радісне зелене буяння раннього літа.
Днями відпустять додому на трошки. Але до шпиталю, на жаль, доведеться ще вертатись… Прощаюся з “тисячолітнім” Федором Степаненком з Германівки з вірою — цій людині стане життєвої енергії перемогти всі біди.
Піду на дембель —
заведу сім’ю
Біля загальної терапії знайомлюся з хлопцем, який ледве переступає ногами, спираючись на паличку. Він з військової частини 2235. Роман Ольховець. Йому 31 рік. Вцілів у боях, навіть в особливо гарячі дні у Попасній. І раптом — опинився зі своєю частиною на ротації. Мимовільно розслабився і почав відчувати біль у руках, ногах, у плечах, у всьому тілі. Привезли Романа з фронту на обстеження.
Тепер трохи полегшало. З’явилася надія.
А на подвір’ячку — зелена краса. І лежачого підніме, от і вийшов Роман на прогулянку…
Він з Макарова. Має робочу професію. Майстровиті руки. Каже мені оптимістично: піду на дембель, заведу сім’ю.
Бойовий квартет
Йду шпитальною доріжкою. Назустріч мій знайомий (писала про нього) Віталій Шваля у візочку, але при милицях! — вже може трохи триматися на них. А коло нього трійко побратимів. Уже відбули своє у стінах шпиталю. Тепер прийшли провідати бойового товариша. Сміх, дотепи. Я попросила свого фотокора Сергія Борисовського сфотографувати для історії бойовий квартет. За Віталієм стоять зліва направо Юрко Клус, Славко Туман, Костянтин Твердомед — наші воїни, наші надійні захисники!
Щоденник солдата
Зайшов до нас на гостину Євген Селін. Показав фільм, знятий воїном добровольчого батальйону “Айдар” кримським татарином Тимуром Баротовим. Хроніка бойових подій, учасником яких був батальйон…
Кадр: батальйон їде на операцію НовосвітлівкаХрящувате.
Кадр: валяються 24 літаки, як решето, побиті, вибило газову трубу ракетою, і вона постійно палає — “Факел”. Перший обстріл. Перший убитий — Вова.
Кадр: спалені сепаратистські танки, які сунули на наших з Луганська.
Двометрова ракета стирчить з асфальту — ось такі сюрпризи прилітали від ворога.
Кадр: з градів, з танків розстріляли бандити автоколону переселенців…
Опустивши голови, сєпари кажуть: “невинні…”
Кадр: у медпункті доктор Сашко допомагає дітям, які вціліли після розстрілу колони…
Градами путінці розстріляли, розбили медпункт…
Біля цього медпункту й загинув Олег Міхнюк…
Кадр: Обстріл градами Новосвітлівки. Називається — “прилетіли привіти від Путіна”. Все розтрощено. Міни свистять. А Тимур знімає. Його поранено у плече, а він продовжує зйомку!
Кадр: у дитячому садку скупчилися діти з батьками, які ще вчора за Путіна стояли, а нині просять: вивезіть в Україну… Організовуємо виїзд. Колона з дітей і дорослих — під білими прапорами, аби сєпари не розстріляли…
Ось що треба людям по телебаченню показувати!
12 травня—1 червня 2016 року
