Тамара ПІНЧУК,
Ніжин
Як зворушила мене публікація Валентини Стрілько до 100-річчя Бориспільської “Просвіти”. Вона згадує й мого батька Дмитра Несторовича Пінчука.
Про себе. Я, Тамара Дмитрівна Пінчук (кандидат педагогічних наук, доцент), 50 років пропрацювала в Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя на кафедрі педагогіки. Батькова біографія позначилася і на мені. До комсомолу відразу не взяли. Професору Г. С. Костюку “влетіло” за те, що рекомендував мене до аспірантури. Роботу свою я любила, нею насолоджувалася.
Уже багато років мене тривожить болюче питання: де похований мій батько, Дмитро Несторович Пінчук, розстріляний у Борисполі в квітні 1938 року після місячного сидіння в застінках КДБ?
Де ті невідомі ями, в яких Сталін таємно ховав свої злочини? Скільки таких невідомих могил по всій Україні, в яких лежать репресовані свої ж громадяни? Про це вже багато сказано, але ж душа болить. Моя мама повторювала: коли б усі репресовані лягли на кордоні — від Чорного до Балтійського моря — не проліз би жоден загарбник.
Перша половина 38-го року в Борисполі була дуже багатою на арешти. Після травня, здається, уже не брали. План виконали! Мама радила батькові поїхати в Харків (там у неї жила сестра і два брати), щоб пересидіти цей смерч. Батько сказав: “Я нікуди не поїду. Я нікому нічого поганого не зробив”. Він не знав, що йому залишилося жити лише один місяць.
Із сумом роздумуючи над цим питанням, я звернулася кілька років тому в бориспільську газету “Трудова слава” з пропозицією активістам, зокрема бориспільцям, знайти місце поховання розстріляних земляків.
Упевнена, розстріляні бориспільці лежать не в Биківні, бо там було досить киян. Уже після війни знайомий міліціонер розповів мамі про те, що бориспільців возили в бік Переяслава. Отак, може, десь за найближчим селом і повикидали їх у ями. Я запропонувала допомогу в пошуці. Не фізичну — мені 88 років, а грошову. В газету ніхто не звернувся. Правильно, бо тільки поодинокі вісімдесятилітні діти розстріляних ще трохи пам’ятають своїх батьків і гнітючі, жахливі обставини тих років.
Нашу сім’ю багато років гризло питання: за що було розстріляно нашого батька, чоловіка й сина? Батько був природженим митцем: мав красивий голос, любив співати, грав на бандурі. Гастролював по Україні з Харківською капелою кобзарів. Сам робив бандури. Тільки струни купував готові.
Я й досі пам’ятаю, з маминих слів, що верхнє деко бандури робилося з ялинової дошки. А кілочки для струн треба було випиляти з добре вивареної кістки. Залізні пілочки батько сам виготовляв у батьковій (дідовій) кузні. Його остання бандура й досі мені в очах. Яка була краса! У батька був не тільки чудовий голос, а й золоті руки. Отож ми думали, що саме за концертну діяльність постраждав мій батько. Може, за пісні — щирі українські. Мама нам із сестрою наспівувала їх: “Ой, гаю-гаю, зелен — розмаю…”, “Летить галка через балку”, “Стелися, барвінку”, “Із-за гори кам’яної” та інші. Це були пісні народні й пісні видатних українських композиторів. Це були 20-ті роки…
Але ми помилилися. Виявилося, що мій батько був членом націоналістичної контрреволюційної повстанської організації. Ці відомості я взяла із справи № 16479, яку мені люб’язно надав Київський обласний комітет державної безпеки України на моє прохання. Це дуже солідний фоліант, у якому вміщено долі п’ятьох бориспільців: Безбородька, Пінчука, Кошмана, Новосільського і Клещенка. Це вже була справжня організація. Зліпили…
У цьому фоліанті почерк однієї людини — слідчого. Одні й ті самі запитання та однакові відповіді в усіх заарештованих. Протоколи допиту — під копірку! Куці й поспішні ордери на арешт, часом без дати й підпису. Єдине, чого не було в цьому фоліанті, — це доказів провини арештованих. Жодного доказу! От тільки голова Бориспільської сільради підписав куценькі характеристики на кожного з них. І на Пінчука, якого й не знав, бо не жив у Борисполі, а давно працював на Чорнобильщині. Всі ці люди з куркульських сімей, писав голова, соціально небезпечні, “что и удостоверяется”. І все! І розстріляли чотирьох. Клещенка на 10 років заслали в Красноярський край.
Мій дід, батьків батько, майже неписьменний колгоспний коваль, у заяві до Берії (складеній моєю мамою-вчителькою) просив переглянути справу і звільнити сина, бо він ні в чому не винен. На лист мого діда була реакція, хоча нашій сім’ї ніхто нічого не повідомляв. До справи була підшита довідка від 15 червня 1939 року: “У зв’язку з тим, що мотивів для перегляду заяви немає, переглядати справу вважаємо недоцільним”. Та й що ж там уже було переглядати, коли
Д. Н. Пінчук тринадцять місяців тому, ще 29 квітня 1938 року о 23-ій годині був розстріляний!
Господи, який моторошний цинізм, яка суцільна брехня!
У заарештованих зізнання фізично вибивали — про це знає весь світ. Мама лише раз устигла одержати від батька нижню білизну — там була кров.
1954 року Клещенко після шістнадцятилітньої висилки просить генерального прокурора дозволу повернутися додому. В одному з листів прокуророві він писав: “Уступаючи фізичним методам слідства, що тоді застосовувались, і надіючись на те, що на суді будуть викриті необґрунтовані і безглузді звинувачення, я змушений був “давати свідчення”, тобто визнавати себе завербованим у контрреволюційну організацію”.
Свого часу, мабуть, сподівались на справедливий суд і ті четверо розстріляних. І мільйони інших. Не судилося…
А тепер коротко про те, як мій батько був куркулем. У період активного розкуркулювання прийшов до мого діда сільський активіст Лисовець і звелів вибиратись із хати: “Ми вас розкуркулюємо”.
З хати все повикидали. Замкнули й кузню. Не минуло й року, як приходить до діда той же Лисовець і пропонує йому купити його ж хату. Дід купив! А вже згодом, щоб діда менше терзали, він разом із кузнею вступив у бориспільський колгосп “Серп і молот”. Йому машиною привозили у двір зароблене на трудодні. Я пам’ятаю, у нашій коморі завжди були мішки з зерном, борошном і повні липівки гречаної крупи.
Описавши перипетії нашої сім’ї, я не відкрила Америки. І не збиралася. Просто не дають спокою долі тих наших розумних, красивих людей, які ні за що пішли в землю. Зокрема й мій батько. Куди їм тепер принести квіти? Просто болить душа.
