На війні як на війні

Павло ДОНЕЦЬ,

учасник АТО

 

“Вічний рух” Паганіні

У свої 80 він і сьогодні ледь не щодня долає старим великом-розвалюшкою з дюжину верст. До сусіднього села й назад, на цвинтар до сина, якого вбили торік. Рідше не можна: назбиралося в діда Толька на пам’ятничок і оградку, тож треба організувати все, домовитися, щоб поставили як слід, красиво…

Він не хотів брати грошей, які я вклав йому в долоню, як прощалися. За кількадень зробив чималий крюк, щоб завезти до нас на позиції старого баяна. “Сину вже не потрібно, та й мені теж…” Самотній сільський інтелігент, вчитель музики, що якимось дивом виживає зараз на жалюгідну пенсію. Після тривалого умовляння прив’язав-таки на розхитаний багажник ящичок із крупами, тушонкою й рибними консервами, які ми з хлопцями наекономили йому зі своєї пайки. Та й тут — гордий полтавець, якого ще в дитинстві занесло на Донбас, виправдовувався: мовляв, це не собі, — а треба ще годувати козу, пса й кішку з кошенятами, які чекають вдома.

Іншим разом завіз Павлович “самовчителя”. Звісно, що я ніколи не опаную “Вічний рух” Паганіні, котрий лише за ніч розучив колись його талановитий син. Але соромно перед стареньким, щось мене змушує щовільної години ганяти гами чи вивчати дитячі акорди. Бо бачу, що він не для годиться питає щоразу при зустрічі: “Ну, які вже успіхи?” А я ж обіцяв йому до дембеля “скласти іспит” — заграти хоч щось на дві руки…

І ще одне знаю вже точно, — стоїмо ми тут не дарма. Хоча б заради одного цього українськомовного дідка я “чекатиму на свою кулю” тут. А ще — заради молодшого за Павловича його тезки з іншого сусіднього села, колишнього афганця, котрий не боїться тут, біля самісінького фронту, їздити на “Ниві” з номером “ПТН — ПНХ” і червоно-чорним прапорцем на торпеді. Зі своїми сусідами-українцями він возить харчі нашим хлопцям на передову, передає тепловізори й іншу техніку від столичних волонтерів. Тому коли читаю в Інтернеті, що, мовляв, відгородімося від того Донбасу, нащо проливати кров за “тих сепарів”, рука нервово хапається за… цигарку. Нехай вони приїдуть сюди! Я познайомлю їх із Павловичем, із Толіком і його друзями. Може, хоч тоді в них щось ворухнеться у серці, і вони зрозуміють: Донбас — наша земля, тут живуть наші люди. І їх не можна зрадити.

 

Де буде складніше

Заїхали в гості сусіди-айдарівці. З бувалого в бувальцях джипа вийшло п’ятеро: троє бороданів, хлопчина з оселедцем і дядько з густою русявою чуприною. Стали в коло, пішла балачка, вітерець напнув нам за спинами сиве тютюнове вітрило. Один із бороданів світить величезними виразними синьо-зеленими очима. Питаю: “Певно, до війни ви були гуманітарієм — геть не схожі на того, хто з касти воїнів. Швидше — з касти жерців”. Овва! В самісіньке яблучко!

— …Так, я священик, — спершу зашарівся, а по деякій паузі відповів він.

Розговорилися ближче. Його ім’я — Вахтанг, батько грузин, а мама — українка. Служить в УПЦ МП, має парафію в одному з невеличких храмів Харкова.

— Так, моїх колег тут рідко зустрінеш… — перехопив мій здивований погляд співрозмовник.

Вахтанг служив в “Айдарі” ще 2014-го, а зараз “просто приїхав провідати своїх друзів”.

— Слава Богу, під час моїх чергувань не сталося нічого ТАКОГО, що заборонено робити священику, — випередив моє запитання Вахтанг.

З його розповіді, “неправильність” цього “москальського попа” не лише в тому, що він пішов до добробату (і аж ніяк не капеланом). Владика не раз відправляв Вахтанга за демократичні погляди “на заслання” до найбідніших парафій. І тамтешні бабусі, котрі, як удавка, тримають за горло священика ледь не в кожній церкві, нашіптували йому: “Отче, робіть усе, як ми вам скажемо, і у вас все буде гаразд — і копієчка назбирається, й усе інше”. А як ні, підлякували закарлючки-сивіли, будемо скаржитися на вас владиці. “Та я тому й тут, серед вас, бо інші бабусі, такі як ви, вже наскаржилися на мене”, — сміявся Вахтанг у відповідь.

Він вважає, що саме через таких бабусь, котрі свого часу голосували звісно за кого, ми й маємо нині криваву колотнечу на сході…

Гомоніли й про те, як досягти в Україні миру. І як би цьому прислужилося об’єднання наших церков в одну. Але обидва визнали, що досягти злиття КП й МП, а також інших, мабуть, буде ще складніше, ніж перемогти в цій клятій

війні…

Related posts

Leave a Comment