Уривки з роману «Основний час»
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Закінчення.
Початок у ч. 27 за 2016 р.
Автор інформації уявив картину: у столиці, в найбільшому палаці республіки врочисто, як гімн Радянського Союзу, звучить ім’я сільської крикливої жінки, а вона сама босоніж, із забрьоханими по коліна ногами, в промоклому наскрізь одязі, ні на хвилину не закриваючи рота, чихвостить усіх тих ледацюг, які цураються праці й вигрівають удома свої розгодовані сідниці. Очевидно, ввечері хтось у селі скаже Заваді, що про неї по радіо говорив Микита Хрущов, а вона довго думатиме, вірити чи не вірити цій новині. Люди для того, аби посміятися, можуть таке нахарамудити, що й на голову не налізе. Тому нічого слухати всі ті роздебенді!
…Те, що він почав тоді робити для Завади, через кілька десятиліть стало називатися іміджмейкерством. Створити привабливий людський образ і завоювати йому популярність у масах. Чи, як говорять цинічні жерці цього ремесла, продати людності вигаданий образ, який не має нічого спільного з реальним, але щоб люди побачили в індивіді саме те, що вони хочуть побачити.
Непийводі довелося працювати майже навпомацки, часто покладаючись тільки на інтуїцію, але він відразу збагнув основні мотиви того, що має зробити, працюючи з живою людиною, як скульптор із глиною. Одне слово, Пракситель творив Галатею.
Отже, Завада в усьому має лишатися представником із найнижчих низів колгоспного села, що, не надбавши ні освіти, ні культури, зуміла поставити загальне над особистим. Людина високого громадянського сумління. Це — перше.
Друге — він не повинен прикрашати її (це в нього й не вийшло б), стирати її гострі грані. Простацтво ланкової не треба було маскувати. Міркував над тим, як зробити його менш відворотним. Щиромовна, грубувата й непідфарбована людина від землі, яка може й солоно висловитися, бо “ми ніяких академій не кончали і казать усякі компліменти не училися…” — такою вона мала постати перед народом. Ретуш на її портрети треба накладати обережно й економно…
Третє — вона має всіх наставляти на шлях істинний. Застерігати й повчати, але не надто нав’язливо. Для цього він писав їй невеличкі промови. Непийвода учив її, що треба критикувати начальство — людям це дуже подобається. Але вона не завжди розрізняла рівні начальства, плуталася в ієрархії. Був пленум сільськогосподарського активу району. З’їхалися голови колгоспів, бригадири, вся районна влада в президії. Перед початком іще раз розжував, що, як і для чого вона казатиме. Вийшла Завада на трибуну, оглянула залу та президію й обличчя їй враз налилося кров’ю. Її як перемкнуло. Словом, сказилася стара:
— Ге! Сидите тут, понадувалися, як гиндики, а на полях урожай не зібраний, і нікого таке діло не безпокоїть. А зарплату прилічну нам платіть, бо ми — начальство. Пуп землі і флаг государства.
Він не знав, як зупинити розпаношену народну месницю, бо вона строчила, як з кулемета. Інколи аж пропікала. Чи спалювала на попіл. Сяктак старушенцію вгамували. Коли Завада сама зрозуміла свій конфуз, то навіть розплакалася і сказала: “Не буде з мене артистки — я дуже спугалася, і все мені в голові перевернулося догори дриґом. Не в ті ворота заїхала”.
Ще історія, на з’їзді художників.
Десь у верхах було вирішено: перед мистцями виступить проста людина з народу, що розкаже їм, яких творів од них народ чекає. А хто буде тією людиною з народу? Звичайно ж, Завада. Її фото тоді вже обійшло всі газети, її ім’я звучить по всьому Союзу. Її справді знають, як найвідомішу кінозірку.
І тут був другий конфуз.
Він завчасу привів “людину з народу” на з’їзд, але мигцем зауважив, що вона дуже збуджена. Аж тремтить. Подумав, що в ній прокидається бойовий ораторський настрій. Можливо, вплинуло те, що тут зібралася сила силенна людей. А її виступ вони повторили двадцять разів.
І ось Валентина Юхимівна — на трибуні. Десяток фотокорів, телекамери, а Завада мовчить і мовчить. Враз вибухнула:
— Оце дивлюся на вас, то начебто ви всі культурні й образовані, а до такого безобразія доходите — малюєте голих бабів, несете розврат у маси. Не для цього страна вас учила. А вчила вона вас для того, щоб ви були нашими помошниками в строїтільстві комунізма, де перед веде наша рідна партія і лічно товариш Хрущов! Голі баби — це не строїтільниці комунізма, а розвратна зараза для всього чєловєчества. Народні маси хочуть, щоб наші художники давали проізвєдєнія такі красіві, як природа. Ви должні пойнять, у яке врем’я ми живем і які картіни нада у войні з капіталізмом. Нада думать головами, а не другими мєстами!
Завада ніколи не могла нічого до пуття запам’ятати — вона все завжди перекручувала і неодмінно скандалізувала. Якби вона в своєму спічі комусь не пригрозила, то була б не вона.
Але це були його проблеми, і він нікому на них не скаржився. Всетаки Завада поволі піддавалася, наука в ліс не йшла. Їй давно сподобалася ця гра, і вона вже відчувала себе артисткою.
Почин літньої ланкової “Дорожити честю хлібороба”, як інфекція, розходився по всьому Союзу. Вже з’явилися інспіровані ним “Дорожити честю сталевара”, “Дорожити честю залізничника”, “Дорожити честю шахтаря”, “Дорожити честю спортсмена”, “Дорожити честю піонера”. Всі раптом прислухалися до Завади й згадали, що варто дорожити честю…
Він уже нічому не дивувався.
Не дивувався з того, що Завада приймала цілі делегації з різних країн. Від нужденного курника на краю села, де проживала самотня жінка, не лишилося й сліду. В центрі, біля будинку культури, спорудили цілий меморіал, що став резиденцією прославленої ланкової. Ланка пенсіонерок розпалася, і ніхто про неї давно не згадував. Але були портрети народної героїні, скульптури, подарунки їй од пастухів Монголії і шахтарів Донбасу, від радянських космонавтів та осіб із ув’язнення, молодіжних організацій Куби і сталеварів Криворіжжя, від в’єтнамських селян і наших прикордонників, від китайських робітників і туркменських бавовнярів, від сансальвадорських повстанців і від закинутих у біле безгоміння льодів полярників…
Світ знає Заваду. Завада потрібна світові. Без Завади світ був би іншим. У його музиці не вистачило б однієї з найвиразніших нот.
Своєрідним апогеєм всенародної популярності Завади став такий випадок. Відбувався черговий з’їзд комуністичної партії. Звичайно ж, у складі делегації на нього від області була й вона. Без неї все це просто не уявлялося. Під час обідньої перерви обласна делегація в повному складі рушила в ЦУМ — туди завезли ендеерівські товари. Наші делегати запопали небувалий дефіцит — чоловічі костюми з “трійками”, спіднє жіноче вбрання, косметику. Вже заради цього варто було їхати до Москви.
З пакунками в руках делегати проштовхалися крізь щільний натовп і, з полегшенням перевівши подих, запитливо подивилися одне на одного: десь же треба перекусити — промовами на з’їзді ситий не будеш. До їхнього готелю, де жили й харчувалися, хтозна як далеко. Не встигнуть добратися і доїхати в Палац з’їздів на післяобіднє засідання. Поткнулися в одне кафе, друге, третє — всюди аншлаг.
Побачили з протилежного боку вулиці готель, а при ньому й ресторан “Дружба народів”.
Швейцар їх не впустив: “У нас — спецобслуговування”.
Наперед виступив секретар обкому Обід, що був керівником їхньої делегації: “Та ти знаєш, кого не пускаєш?! Ми — делегати партз’їзду!” Але той тільки знуджено позіхнув у відповідь: “У нас — свої делегати, прописані в “Дружбі народів”, їдьте в свій готель”. Всеможний в області секретар умить відчув себе ніким. Зів’яв, йому навіть сльози навернулися на очі. Облом. Нокаут. Динаміт під його авторитет перед усією обласною делегацією.
І тут — немов коронний номер у цирку — виступила народна героїня.
Вона розштовхала людей і постала перед швейцаром. Руки в боки, очі горять, з ніздрів полум’я летить.
— Ти, малохольний, недороблений і недоколиханий! Що ти собі позволяєш?! Ти знаєш, хто я ?! Я — Завада!
Це звучало так, мовби вона сказала: “Я — Хрущов!”
Швейцар зблід, посинів, позеленів, почервонів.
— Извините, дорогая Валентина Ефимовна! Извините, извините! Не узнал я вас. Примите тысячу моих поклонов и восхищений! Я счастлив, что с вами лично встретился. Милости просим. Проходите, проходите, любимица вы нашая.
А вона, вже трохи охоловши, суворо йому вичитувала:
— На ліца надо смотрєть! Да мєня ж усє в ліцо знают. Як Нікіту Cєргєїча і Юрія Гагаріна. Ти что, газєт нє чітаєш і тєлєвізор нє смотріш?!
— Извините великодушно, — майже хрипів од розпачу, спливаючи потом, швейцар. — Нашему ресторану выпала такая честь, что в нём будет обедать сама Валентина Ефимовна Завада!
— А со мною тут начальнічкі всякіє, — недбало показала вона на делегацію. Мовляв, “сопровождающие лица”. А вони всі похнюплено прилаштувалися до Завади у фарватер й, обережно поминаючи розкішний швейцарів живіт, мало не навшпиньки зайшли до ресторану.
На Заваду оглядалися — впізнавали. Усі члени обласної делегації допевнилися, що вона відчуває свою значущість і вважає їх людським дріб’язком поруч із собою. Тепер вона вже була як ракета, котра високо здійнялася над землею.
Її зробили депутатом Верховної Ради Союзу. Ще одну свою роль вона вподобала і вельми пишалася депутатським значком на лацкані ділового костюма, який, як і все тепер для неї, купили за рахунок колгоспу. Вона любила дивитися на цей значок, мовби в люстро. А коли їй здавалося, що він трохи потьмянів, виймала носову хустину, зволожувала її слиною і старанно протирала.
— Чого це досі їй не присудили Героя соціалістичної праці, — закинула якось секретареві обкому. Он скільки в нас липових Героїв, а вона, яку полюбила вся країна, і досі не має на грудях золотої зірки?
Зрештою, начальство відчуло, що її стає аж надто забагато і намагалося трохи притишувати політ Завади на орбіті слави! Дарма!
За зразком Завади, по всій країні почали з’являтися маяки. То свинар на прізвище Чиж, про якого найметикованіший поет одразу ж склав такі рядки: “Хоч прізвище у нього Чиж, зате політ орла”, які видавалися за фольклор. То шахтар, на котрого працювало три бригади — все видобуте ними вугілля зараховувалося йому, і таким чином він став абсолютним чемпіоном світу у своїй галузі. То поштарка, яка, виявилося, за роки своєї роботи, тричі обійшла земну кулю довкола екватора. То альпініст, що своє сходження на Еверест присвятив черговій річниці Великого Жовтня. То гімнастка, яка на Олімпійських іграх виборола чотири золотих медалі. Але ніхто з них не міг дорівнятися популярністю до Завади. Тут вона не тільки абсолютний чемпіон і рекордсмен, як Валерій Брумель чи Леонід Жаботинський, а кумир мас, народний герой, яким захоплюються безоглядно і якому прощається все, починаючи з любові до матюків та до зеленого змія.
Якось редактор викликав його, щоб переказати побажання самого. Мовляв, оскільки тебе приставили до Завади, і ти не тільки відповідаєш за неї, а й грубі гроші за те одержуєш, то пильнуй, щоб бабця, бува, не втопилася в самогоні (з усіх напоїв визнавала тільки його — “я на самогонці виросла”). Він спокійно відповів редакторові: “Вона — випливе. Вона за своє життя вже випила стільки, що ми не лише уявити не можемо — ми стільки не подужали б перепливти”. Він поволеньки втягувався в операцію “Завада”, попервах сприймаючи всі ці чудасії як таку собі гру. Але щодалі більше почав підозрювати в ній глибинний зміст, якого йому не дано до кінця збагнути.
Так, життя — це гра. Але — не в бісер — у видатних людей. Якась невидима рука (може, це рука долі?) вихоплює з натовпу першуліпшу істоту, підносить її над людським вировиськом, щоб усі побачили, що це за цяця і яка не подібна до інших, бо має стільки чеснот (а чеснотами там і не пахне), що заслуговує на наше захоплення і поклоніння. Газетні писарчуки підхоплюють тему, розтиражовують вигадані подвиги істоти, що постала понад натовпом, котрий має талант бачити те, що йому хочеться бачити, а не те, що є. І ось уже соціальний ліфт зносить ту людину на таку висоту, де в неї навіть може розпочатися кисневий голод. Витримає вона випробування несподіваною висотою, не гепнеться вниз, закріпиться на новому місці в ієрархії — почнеться в неї нове життя. Те життя, про котре вона ніколи й не мріяла.
Характерно, що людина швидко звикає до нової ролі, сприймає її як належне і цілком заслужене. Це він виразно побачив на прикладі Завади, яка — це було для нього несподіване відкриття — почала гордувати всіма колгоспниками і навіть жінками зі своєї ланки швидше, аніж із неї зійшла ота характерна засмага, котра осідає на людину, яка довго буває в полях. До неї приходили з проханням поклопотатися перед головою колгоспу про паливо чи якусь допомогу, але народна героїня зустрічала таке без ентузіазму. Вислухавши чергове прохання, вона, бува, кривилася, мовби від зубного болю. І виштовхувала зі свого вузькогубого, прикрашеного золотими зубами (їй запраглося саме такі зуби мати) рота сакраментальну фразу: “Нічого не обіцяю, бо не знаю, чи з цього щось получиться”. І, як правило, нічого не виходило. Спершу йому подумалося, що голова відмовляє народній героїні. Потім, побачивши, як голова заглядає їй у рота, як готовно він пішов би для неї навприсядки, тільки б вона цього зажадала, зрозумів: Завада не з тих, хто прохатиме за когось чи комусь протегуватиме. Вона — людина сама для себе. А все решта — маска або, як люблять сьогодні висловлюватися, імідж. Буває, що людина одна сама в собі й зовсім інша — геть не подібна до себе реальної — в очах інших людей. Одне слово, інформаційний продукт. Копія в тисячу разів поліпшеного оригіналу.
Інколи йому здавалося, що Завада й створена саме для такого життя, а все, що з нею було досі, — то якесь непорозуміння. Мовби хтось помилково розставив фігури на шахівниці. Тому все плуталося, і ніяк не вишиковувалася партія. А потім настала мить істини. Там, в задощеній кукурудзі, на розбаюреній дорозі, коли прозвучала Завадина історична фраза про товстозадих симулянток, які не хочуть трудитися на благо колгоспу. Однаєдина подробиця тоді стала вирішальною. Присмачену обсценізмами фразу ланкової оприлюднив п’яний кореспондент, і вона пішла гуляти по сторінках газет і керівних кабінетах. Фортуна прихилилася до Завади. Почалося зовсім інше її життя.
Він неоднораз співчутливо думав: ось протовклася в колгоспному пеклі жінка, вкинула туди свою молодість, яку жорстоко випалила непосильна робота. Очевидно, тоді була не такою зачерствілою, та й не могла не бути добрішою, бо молодість і м’якша, і сентиментальніша. І як же він подивувався, почувши епізоди з Завадиної молодості. Він давно завважив, що в Завадиному селі люди саркастично говорять про свою знаменитість. “Заздрять, — думалося. — Хіба ж можуть вони змиритися з тим, що одній із них, такій, як і вони, випало все це — і слава повсюдна, і почесті, й гроші… Почуття заздрості чи не найголовніше з усіх людських почуттів”.
Якось зайшов до магазину випити пива й наткнувся там на дідка Вузлика, що вже був п’яний, як чіп, але не втратив бажання додати ще. Маленький, сухенький, зачучверілий, завжди одягнений як арештант, бідний, як церковна миша (у його холостяцькому подвір’ї вели між собою нескінченну війну вічно голодні кіт і пес), він цілими днями тинявся в центрі села, шукаючи слухача, до якого прилипав, мов реп’ях. Усі втікали від нього, як від зачумленого. Але дід не дуже від того страждав. Щасливий чоловік — йому і з самим собою було цікаво. Він переповідав собі якісь історії, голосно сміявся й незвично зірким, як на старечі літа, поглядом дивився на світ.
Як і кожна людина без життєвої мети та обов’язків, почувався вільним, як птах. Він не був нікому нічого винен і нічим не зобов’язаний. Він уже не чекав дива од життя, тож доживав віку у рівновазі душі і спокої з собою.
А коли раптом хотів збадьоритися, то пропускав чаркудругу. Випите давало йому життєву енергію й притримувало на світі. Без хмелю цей сільський Сократ лишився б тільки кволим натяком на самого себе.
Дідок попросив, щоб журналіст йому поставив. “А я думаю, вам уже досить, — сказав завадин наставник. — Ви вже своє випили”. “Випив, може, більше, ніж треба, але менше, ніж хотілося”, — відповів той.
Узяв два кухлі пива й простяг один дідкові. І коли той присьорбався до половини, запитав:
— Ви чомусь дуже не любите Валентину Заваду…
— А за що її любити?
— А за що не любити?
— За те, що людей викидала з хат, що відправляла їх із малими дітьми аж до білих ведмедів.
— Як це вона робила?
— А так! Активістка була. Водила комнезамів, які винюшкували, хто й де зерно поховав од совєтської власті. Вона, як собака, нюхом чула, де що в кого було приховано. Її проклинали, і якби прокляття збувалися, то вона вже давно кипіла б у пеклі. Людоїдка. Щитай, половина з вивезених зосталися б у селі, якби не Завада. Кричала, що й того, й того треба вивезти, бо вони кровопивці. В район за п’ятнадцять кілометрів бігала, якщо її тут не слухалися. А район нікого не пощадив. Усіх, на кого вказала, вимели. Так ніхто й не повернувся в село. І в голодовку її чорт не вхопив. Бо власть її годувала. Вона завсіди була при власті. Таких собак при власті було мало. До ніяких чинів вона не доскочила, бо геть неграмотна. Тупа, як коліно. Ланкувала й власті підгавкувала. А це на старість випливла на широку воду. Бачите, вже не стара чорнорота Завада, а Діва Марія. Учить усіх, як жити! Все слебізує: жити треба по правді, по совісті. Тьху твоїй матері, чортове поріддя, смердить на весь світ і в огні не тоне.
Дідка в селі теж недолюблювали. І саме за гострий язик. Він міг урізати правду межи очі будькому. Для нього не було авторитетів і, здається, що він за свій многотрудний вік зовсім розучився комунебудь вірити.
Вони випили ще по бокалу пива, й дідок сказав:
— Оце на сьогодні норму перевиконано вдвоє.
— Отже, й за завтра спожито? Доведеться завтра день пропускати?
— Хай ваша Завада в тріпні день пропускає. Менше брехні на світ вийде, а від мого випивання нікому шкоди немає.
— Оце новину ви мені сказали про Заваду. Ніколи такого не подумав би. В голову не хоче вкладатися. Може, вона дуже вірила в комунізм?
— Вона не віруюча ні в Бога, ні в чорта, ні в комунізм. У неї серця немає. Вона — круглий інвалід.
Аби на світі менше було таких Завад, то й землетрусів не бувало б. Бо земля носить на собі, носить отаку причвару, а тоді — як уже розсердиться — й витерпу в неї немає, так затрусить, що моря й океани підстрибують, а про людей, то вже й казати нічого — гинуть, як мухи.
— Тоді вона нещасна людина.
— А я людиною її не назву. Вона — з відходів роду людського.
— Вона ж у цьому селі народилася, всі її тут знають, але… Один тільки заговорив. Інші ж мовчать?
— Воно то так. Але не злічити, скількох людей, які могли б про неї розповісти, немає. Одних вона зі своєю комсомолією на Сибір спровадила. Других, що з голоду спухли, в землю позаривали. Третіх війна вибила. Мало зосталося тих, хто знає, що й до чого з нею було. Це старі і такі боязливі, що своєї тіні бояться. Наросло багато молодого люду, а їм усе те не інтересне. Їм поїсти, попити, вкрасти й на танцюльках пострибати. Вони Заваду просто не помічають. То для чужих і далеких вона — як нова ікона. Хоч, як розібратися, то й до справжніх ікон, бачите, ставлення яке. А до таких вигадок, як Завада, ще колись приглянуться краще і все побачать. Людям можна довго голови морочити, але все одно колись цьому настає кінець. Сліпі прозрівають, а глухі починають чути. Може, я до цього не доживу, але колись це буде. Не можна ж без кінця весь світ дурити.
Ілюстрації: радянські плакати 1950—60 рр.
