Люба ПРОЦЬ,
смт. Дубляни, Львівщина
У Бережанах на Тернопіллі була двічі — до дзвінка Дмитра Івановича Сапіги, директора Львівського видавництва “Каменяр”, який запрошував туди на першу презентацію нової видавничої серії “25 улюблених поезій”. Отож заповідалося вже третє за рахунком побачення зі славним містом на березі Золотої Липи. І це у час, коли липи й справді золоті від пухнастого цвіту! Хто б відмовився! Звичайно, погодилася відразу ж, без особливих надумувань і вагань.
Згадалася особливо яскрава перша поїздка: 1990й, висока хвиля національного відродження, і ми, самбірські рухівці і просвітяни, також на ній, тій крутій і сяйливій хвилі. Тож одного погідного осіннього дня беремо курс на Бережани і, звісно ж, їдемо у гості не з порожніми руками — веземо багату культурну програму. Центральна дійова особа — хор “Діброва” (художній керівник — нині світлої пам’яті Роман Мрочко), ведучі дійства — члени ради Самбірського громадськокультурного товариства ім. В. Кобільника Йосип Йосипович Кронжко та я. Наша місія — “в’язати” народні й авторські пісні хору в тугий барвистий сніп і поетичним словом (Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Симоненко, Іван Гнатюк, я — ще й власні віршовані рядки читаю…), і полум’яними публіцистичними зверненнями. Пам’ятається, як ретельно й прискіпливо готувалися до поїздки: “шліфували” номери, шили нові сценічні костюми…
Перше відділення концерту складали народні пісні, тож хористи вийшли в розкішних вишиваних строях. Друга частина скомпонована з авторських патріотичних творів. Стався просто неймовірний емоційний вибух, коли підняли завісу після антракту: залу спершу відібрало мову, а потім усі зірвалися на ноги. Громове “Слава Україні!” рвало груди і, здавалося тоді, “валило” не тільки стіни будинку культури, а й споконвічні мури московської неволі. Хор виструнчився у синьожовтих шатах і без жодного оголошення потужно вдарив: “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!” З першим акордом у залі запала тиша… Загальне заціпеніння, сльози зворушення… О, то треба було відчути…
Друга моя бережанська поїздка — через кілька років у складі самбірської просвітянської групи на чолі з багатолітнім головою нашої “Просвіти” Лесею Олександрівною Сумарук. Об’їхали тоді Коломию, Ворохту, Криворівню…
1997 року вже освітянським десантом мріяли приземлитися у славних Бережанах, щоб уклонитися світлій пам’яті земляка Андрія Чайковського, відвідати музей Богдана Лепкого… Не судилося. На згадку про шляхетний намір залишився ось цей “Дорожній експромт” (повернення додому, околиця Жидачева) від 16 жовтня:
Ну що ж… Ковтнули гіркоти невдачі:
Зачмихався автобус — не везе…
Десь вдалині омріяний Жидачів —
До нього хоч на ліктях доповзем!
А там і Стрий. Відступить денна втома.
Коц доволочим у нічне село…
І будемо розказувати вдома,
Як нам в дорозі весело було!
Не дивина, що поламались плани,
Бо ж нині в світі все таке хитке!
Та знаєм: нас чекають Бережани,
І вдруге ми доїдемо таки!
“Вдруге” поїхати у тому ж складі так і не вийшло, зате втретє у житті таки доїхала — завдяки Д. І. Сапізі.
26 червня, у неділю, зриваюся вдосвіта, щоб встигнути на першу електричку до Дрогобича, звідти — курс на місто Лева, а там уже чекає усміхненопривітний Дмитро Іванович. По дорозі до нас долучилася Юля КурташКарп, львівська поетеса, сценарист, перекладач, член НСПУ, 25 улюблених віршів якої вже побачили світ у започаткованій “Каменярем” серії.
Недільний уранішній Львів перевитий нитями срібними й золотими: золоті — високих церковних дзвонів, що скликають паству на службу Божу, срібні — веселих невгамовних трамвайчиків, що невпинно бігають містом. На душі святочно, світло… Ще не випустила княже місто зі своїх обіймів приємна ранкова прохолода, бавиться листям дерев і волоссям перехожих легенький пустотливий вітерець, тож настрій майже безхмарний. “Майже”, бо внутрішнє світло, підсилене ще й багатьма неквапними постатями львів’ян у вишиванках, які прямують на літургію, притлумлює давня чорна тривога, що вселилася в серце з початком війни: врядигоди вихоплює око з тихоплинного натовпу чоловіків у камуфляжі…
Нас чекає четвертий регіональний книжковий фестиваль “У храмі книг”, приурочений до 20річчя Конституції України, епіграфом до якого служать поетичні рядки бережанки Стефанії Білик:
Віддзеркалює час слово честі, і слави,
й любові.
Наші хресні шляхи Вифлеємська
освітить зоря.
До цілющих джерел припадаєм
у рідному слові,
Із потоків історії — мудрості злились моря.
Фестивалем книжковим уперше
захопиться місто,
Зустрічаймо його, наче жданого довго гінця.
З урожаю багатого пишне здіймається тісто.
В храмі книг хай радіють наповнені
світлом серця!
Дорога, якою котиться бусик, як у народі кажуть, рівнесенька, гладка. Точимо ляси, допоки нестерпна спека не приклеїла язики до піднебіння… По дорозі зупиняємося: галантний Дмитро Іванович запрошує “на каву з чоколядою” та цікавою бесідою у Рожнятині. Ранок — прозоре диво: ще не падає на голову розпеченою пательнею небо, під крислатими парасолями дерев мерехтять останні, не спиті сонцем, росинки, дзуменить бджола на палахкотливих устах придорожнього маку… Смачна розмова, запашна кава, злагіднена душа… Далі — Роксоланин Рогатин із її пам’ятником й архітектурним шедевром — церквою Святого Духа XVI століття, що входить у список світової спадщини ЮНЕСКО, до якої впевнено веде пан Сапіга, бо ніколи не минає святого місця, коли доводиться бути у цих краях.
У Бережанах у дворику Ратуші нашу мініделегацію зустрічає господиня свята — директор Бережанського музею книги Лілія Зінчук та мої давні друзі. Маю тут гарних приятелів ще з 1990го: журналіста й письменника Василя Дмитровича Савчука та засновника музею книги, заслуженого працівника культури України Надію Іларіонівну Волинець. Богдан Лепкий захоплено стверджує з настінного панно: “Бережани, ах які гарні ви взимі і вліті!” Правда! Родзинки кожної туристичної мандрівки — Бережанський замок, у якому (подумати тільки!) ще 1655 року перебували шведські війська, і якби доля була прихильнішою тоді до нас, то й сьогодення грало б веселішими барвами; Троїцький собор, Вірменська церква, чотири музеї (книги, Богдана Лепкого, краєзнавчий, переслідуваної Церкви); у віночку гір довкола міста — оповита славою Лисоня…
Із програмки дізнаємося, які видавництва презентують свою книжкову продукцію: львівський “Каменяр”, харківський “Фактор”, дрогобицьке “Коло” і три тернопільські — “Джура”, “Навчальна книга — Богдан” та “Діанаплюс”. Не без роботи у таке свято і бережанські книжкові магазини “Пізнайко”, “Книга”, “НеФормат”. Вразило розмаїття виставок, зокрема світлин. Фотовиставка “Червона рута” — від Верховини до Донецька” присвячена: 45річчю кінострічки “Червона рута”; 50річчю ВІА “Смерічка”; 65річчю з дня народження народного артиста України Назарія Яремчука. Презентував їх громадськокультурний діяч, член НСЖУ Роман Островський (м. Копичинці). Не можна було пройти байдужим кроком повз виставку стрілецьких світлин “Героям Лисоні — вдячна Батьківщина!” Мимоволі проводиш паралель між січовими стрільцями на фотографіях і тими хлопцями в одностроях, яких бачили сьогодні у центрі міста… “Як з Бережан до кадри січовики манджали, То краялось серденько із горя та печали…”, — мугиче відомі рядки з пісні Романа Купчинського… Викликала захоплення перша мистецька виставка Романа Михальчука, присвячена митцемаматором коханій дружині Галі. “Засвітили” свій вигранений роками праці талант випускники Бережанської художньої школи. У рік 160ліття геніального Івана Франка доречною була виставка робіт за його творами учнів цього навчального закладу. Принагідно згадаємо, що великий Франко приїжджав сюди влітку 1894го на запрошення Андрія Чайковського, щоб ознайомитися із книгозбірнею в с. Краснопуща. Карбовані вічністю його кроки і в селі Рай на околиці Бережан.
Упродовж усього фестивалю втішав душу присутніх вишуканими національними музичними візерунками тернопільський фольклорний гурт “Оберіг”, проводили майстеркласи народні умільці Тернопільщини.
Сама урочистість у дворику Ратуші розпочалася з вітального слова номінантки конкурсу “Коронація слова” (2016) Стефанії Білик (спеціальна відзнака від центрального Будинку офіцерів Збройних сил України за поезію “Пам’яті Устима Голоднюка” — Героя Небесної Сотні). Далі ведуча свята, ґречна, дотепна Лілія Зінчук, запросила до слова Ігоря Мельника, поета, публіциста, члена НСЖУ, який презентував першу книгу історикокраєзнавчих нарисів “Бережани, Бережани…” (Тернопіль, 2015). Ярослава Мазурак, науковий співробітник музею, лауреат премії імені Братів Лепких, вела мову про буклет “Бережани” і дві збірки Оксани Сокіл — “Добро й любов тримають нас на світі” та “Вишита стежина до любові”. Окрасою кожної української оселі можуть стати перекидні календарі на 2016й рік з авторськими роботами талановитого й оригінального за творчою манерою художника, нагородженого золотою медаллю Міжнародного фонду “Культурне надбання”, Олега Шупляка, про якого з гордістю мовилося на презентації. Учений секретар ДІАЗу, член НСЖУ Надія Волинець із глибоким знанням справи і таким же почуттям любові до малої батьківщини знайомила присутніх із буклетом “Замок над Золотою Липою” (Львів, 2016). Пані Лілія Зінчук, член НТШ, лауреат премії імені Маркіяна Шашкевича, оповіла про збірник Л. Васютенко “Казки з Крутої” і збірку Надії Репецької “Ніхто Тебе більш не полюбить так, як Я” (обидві побачили світ у Бережанах 2016 року). Літературний часопис “Барви” (Хмельницький, 2016) презентувала Тетяна Будар, журналістка, членкиня НСЖУ та НТШ. Той факт, що у Бережанському музеї книги працюють не лише знані науковці, а й “ліричні душі”, підтвердила завідувач фондів музею Ірина Хома своєю збіркою поезій “Римовані Бережани”.
Далі слово мали гості. Заслужений діяч культури Польщі, нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня, директор Львівського видавництва “Каменяр”, невтомний у справах видання й популяризації українського друкованого слова Дмитро Іванович Сапіга зробив короткий огляд об’ємної роботи “Каменяра”, закцентувавши увагу присутніх на започаткованій ним серії “25 улюблених поезій”, “живими атрибутами” якої й постали ми з Юлею КурташКарп.
Кам’янецьПодільський на святі представили Михайло Терновий, громадськокультурний діяч, Ольга Комарова, головний редактор літературномистецького видання “White Phoenix” (“Білий фенікс”). Власні поезії дарували розімлілим від спеки шанувальникам української книги Уляна Галич з Тернополя, лауреатки премії імені Івана Франка Світлана Бреславська і Марія Микитей з ІваноФранківська. Опісля, по щедрім почастунку гостей, отримала “на десерт” солодкий для душі “доважок” — екскурсію музеєм, яку провадила для мене всезнаюча Надія Іларіонівна Волинець. Многотрудна праця багатьох людей покладена тут… Ось ціла кімната улюбленого прозаїказемляка Андрія Чайковського, який народився у Самборі, згодом навчався тут у гімназії, ще пізніше — працював адвокатом, а дитинство його, коли осиротів, минуло у сусідній із моїми Дублянами Гордині; на стіні Самбірської ратуші нині — меморіальна дошка, яка засвідчує, що у цій історичній будівлі письменник і громадський діяч працював повітовим комісаром ЗУНР (1918—1919 рр.). Пильно вдивляюся в експонати кімнати галицького “будителя” Маркіяна Шашкевича… Всього у двох кроках звідси — музей ще одного мого улюбленого прозаїка Богдана Лепкого. А яка багатюща музейна книгозбірня! Залишаю для неї і свої поетичні збірки.
…Туркотіння голубів над Ратушею, мерехтіннязблиски їхніх пружних крил на давньому камінні дворика, книжки на столиках, стелажах, у руках людей, на високій стіні головної урядової споруди містечка — старовинний дзиґар, який не давав забути нам, прибулим на запрошення гостинних бережанців, що близиться час“мідь”: “збирайся і їдь”…
Дякуємо, дорогі бережанці! Насамперед — за животрепетну любов до нашої рідної книжки, за жертовну відданість справі збереження і пропагування друкованого українського слова, за ось такі незабутні зустрічі, які збирають споріднені душі, щоб наснажити їх для нової праці в ім’я утвердження Української держави.
