Оповідка
Олексій НЕЖИВИЙ
Автор застерігає, що збіг деяких імен і ситуацій випадковий.
Інколи йому снилося чи привиджувалося, що він карлик — такий собі маленький, як хлопчик-мізинчик, навіть на долоню дорослої людини може вміститися, або й всістися на правицю отого вождя, точніше його пам’ятника в центрі міста, й кожному, хто проходить повз, з усміхом бажати: “Правильной дорогой идете, товарищ!”
А усміхався Сашко часто, якщо точніше сказати, рідше не усміхався. І не тому, що справді радів якійсь зустрічі чи розмові, а просто так, подумки, сам до себе. Усмішка його була не просто улеслива, а немовби й багатозначна, бо губи при цьому кривилися в якійсь загадковій гримасі, тому не розбереш, яка вона: зневажливо-величальна чи підлабузницьки самопринизлива, особливо тоді, як прислів’я улюблене згадував, що від батька колись навчився: “Покірне телятко двох маток ссе”. Добре знав його папаша, чого синка навчати, бо в активісти вибився ще в тридцятих, можна сказати, із комсомольської юності. Сашка свого ще в дитинстві потрібних пісень навчав: “Взвейтесь кострами, синие ночи…”, згодом той і нові перейняв: “Не расстанусь с комсомолом”, “Мой адресс не дом и не улица…”
Наука ця особливо згодилася, коли Сашко вже перший курс філфаку закінчив і на фольклорну практику в село поїхав. Від студентського гурту відсторонився ще першого дня, а полюбляв із зошитом у руках на самоті посидіти й усе щось нишком писав-писав… Недаремно, мабуть, старався, бо сам Ілля Степун, заслужений професор, на підсумковому занятті похвалив і довго зачитував із Сашкового зошита, як сам схарактеризував, “фольклор нової доби”, що здебільшого складався із подібних прислів’їв: “Партія любима — наша родина”, “Мати народила, а рідна партія зростила”, “Щоб гарно жито скосити, треба у комуністів силу просити”, “Бережи честь змолоду, а партквиток завжди”. Усі однокурсники розуміли, що оті прислів’я Сашко сам і придумав, коли одинаком над зошитом висиджував, однак хто ж перечитиме самому Іллі Степуну, що аж слиною захлинався від задоволення та все Сашкові “фольклорні” перли розхвалював. До речі, тоді ще омріяного партквитка в Сашка Яструба не було, він почав зігрівати його єство, тобто душу й тіло, дещо пізніше, аж на випускному курсі, коли готував дипломну роботу під керівництвом того ж Іллі Степуна “Образ комуніста в радянській поезії”. Уже й стиль тодішній гарно засвоїв, тобто ніколи не писати словосполучення — український народ, а тільки — радянський, бо таке означення пасувало до більшості слів, що були в його лексиконі. Інколи Сашко навіть деяке вільнодумство допускав, коли поряд із словом народ писав — наш. Звичайно ж, і кандидатська дисертація Яструба нічим не відрізнялася від десятків, а то й сотень подібних, адже найчастіше вживалися там слова “класовість”, “партійність”, “народність”, незважаючи на згадувані літературні твори. Так, наприклад, якщо писалося про пейзажну лірику, то обов’язково зазначалося, що завдяки турботі партії виросли такі красиві ліси, гаї, парки, сквери. У ліриці інтимній наголошувалося не тільки на позитивному образі радянської людини, а й згадувалося загниваюче буржуазне суспільство, де все продається і купується за гроші, навіть любовна утіха.
Отож, як кажуть, таким теоретично, а головне, ідейно підкованим з’явився Сашко Яструб у місцевому педінституті в одному з обласних центрів на заході республіки. Як прощалися, то Ілля Степун аж просльозився, але напутні слова сказав: “Не забувай, що на самий передній край боротьби вирушаєш, синку”. Невдовзі й заступником декана зробився, відразу як просигналізував, куди слід, що на першотравневій демонстрації один сивочолий викладач літератури, що не завжди, як тоді заведено, про творчість Тараса Шевченка писав, отак знічев’я чи жартома мовив: “Знову на комуністів іде дощ”. Сказав просто так, без зловтіхи, та Сашкові у тій невинній репліці вчулося щось не радянське, ідеологічно шкідливе. А студентів-випускників заохочував дипломні роботи з української мови і літератури тільки російською писати, бо інакше, мовляв, у Москві не зрозуміють. Тому ніхто не здивувався і його новій посаді — лектор міського комітету партії. Нижче рангом за Сашка стояла хіба що прибиральниця, навіть шофер Хазяїна (так називали першого секретаря міськкому) за руку не вітався, бо в тодішній градації вище лекторів навіть були консультанти кабінету політосвіти. Тепер основним обов’язком Сашка стало вишукування потрібних цитат для виступів першого секретаря, тобто Хазяїна. Передбачено, наприклад, виступ перед працівниками колгоспних ферм, от і давай Сашко “крилаті” вислови про “тваринництво — ударний фронт” із праць класиків тодішньої ідеології та творів їхніх вірних учнів — перших секретарів різного калібру. А фронтів тоді, хоч і мирний час, було чимало: не збирання врожаю, а ударний фронт боротьби за врожай, навіть вивезення гною Сашко називав передовою фронту весняно-польових робіт.
Будь-які недоліки, недоробки лектор теж трактував по-своєму, а точніше, виконував напутні слова самого Степуна: “Запам’ятай, у всьому винні націоналісти, бандерівці”. От запитують у Сашка, чому в гірському селі щовесни повінь все зносить, а в нього відповідь готова: “Гребля руйнується, бо бандерівці старий ліс вирубали, а новий завадили посадити”. Коли перший секретар про таку лекторську методу дізнався, то тільки поблажливо мовив: “Хоч і тупий, зате наш, ідейно загартований”. Так би й гартуватися Сашкові ще багато років, коли б не запитання одного розумного, чому в Україні 1933 року був голод? Не довго думаючи, за звичною схемою той і пояснив, що, мовляв, націоналісти-бандерівці хліб розікрали, а частину за кордон переправили.
“Телепень! — таким словом відгукнувся Перший. — Звільнити негайно. Нехай знову на схід їде, там у місцевому педінституті треба наукові кадри зміцнювати”.
