Творцям неграмотних казок

Про фільм «Берестечко. Битва за Україну»

о. Юрій МИЦИК,

д. і. н., проф., заслужений діяч науки і техніки, Київ

Нещодавно вийшов фільм про Берестецьку битву 1651 року (автор ідеї Петро Опанасюк, режисер Андрій Смусь, оповідач Валентин Дем’янів (він основний у цьому колективі)). Автори пропонують нібито нове бачення битви, гостро дорікають попереднім історикам за “вигадки, підтасовки фактів”. Мовляв, історію України як мінімум ХVІ—ХVІІ ст. начебто злісно викривляли та замовчували вороги України, вона ставала “заштампованою”, а історики нібито не хочуть знати нічого нового і сліпо йдуть за фальсифікаторами. Отже, Берестецька битва, як твердять автори, не була поразкою козаків, бо на другому її етапі (Мізоч) козаки розгромили ворога; Хмельницький нібито був не героєм України і гетьманом, а зрадником і “посильним” при козацькому штабі; Україна була не колонією Польщі в ті часи, а незалежною державою; акції Косинського, Наливайка, Трясила, Остряниці були не козацькими повстаннями, а лише якимись магнатськими бунтами. Тут же звинувачення в тому, що “заштампований виклад” історії України виник внаслідок дій її ворогів, які нібито нищили історичні джерела, і називають імена перших фальсифікаторів (Освєнцім, Пасторій, Коялович). Що ж, Пасторій і Коялович справді писали на замовлення короля, але Освєнцім був тільки переписувачем джерел (завдяки цьому вони збереглися). А як бути з іншими польськими хроністами, які критично чи навіть вороже ставилися до Яна Казимира (скажімо з Грондським)? Як бути з італійцем Віміною, німцем Далераком, шведом Маєром, фризом Вердумом, анонімними авторами німецької хроніки “Театр Європи”, донесеннями московських послів і багатьма іншими? Як врешті бути з Павлом Халебським, сином православного антиіохійського патріарха Макарія, який жив у сирійському місті Халебі (Алеппо) на території ворожої Речі Посполитій Османської імперії, або з кримськотатарським літописцем Мехмедом Гаджі Сенаєм? А як бути з українськими літописами (нагадаю основні: Самовидця, Грабянки, Величка, Дворецького, Софоновича, Львівський літопис і т. д.). Невже й вони писалися на замовлення єзуїтів та магнатів? А український фольклор з його циклом козацьких пісень? Невже він творився під диктовку єзуїтів та магнатів? Врешті і сьогодні існують мільйони сторінок архівних документів. Можна підробити чи сфальсифікувати кілька рукописів, але десятки тисяч?! І навіщо? Щоб сховати від прийдешніх поколінь битву під Мізочем, яку вигадав інженербудівельник Валентин Дем’янів?

Чимало писалося про козацькі визвольні повстання кінця ХVІ—першої половини ХVІІ ст., не кажучи про Національновизвольну війну 1648—1658 рр. Тільки українська історіографія має сотні робіт на цю тему, серед яких вирізняються постаті таких видатних авторів як В. Антонович, М. Костомаров, М. Грушевський, І. Крип’якевич, Т. Мацьків, Я. Дашкевич та інші. Невже творці фільму не читали їхніх праць? А якщо читали, то де вичитали те, що викладають у фільмі та своїх висновках? Якщо ж із чимось незгодні, то, будь ласка, напишіть про це в журналах, книжках. Важко цього вимагати хіба що від режисера фільму А. Смуся. Для режисера А. Смуся, як кіношника, історія — лише одяг для його фантазій, поєднання історії з художнім вимислом. Як казав Олександр Дюма: “Історія — це гвіздок, на який я чіпляю свою картину”. Але Дюма дотримувався загальноісторичної канви і розумів, що історія і художня література — різні речі. Тут же постійно підкреслюють, що фільм ґрунтується на фактах, усе викладене — істина.

Але за бажання можна фантазувати про будьяку подію чи епоху світової історії! Скажете — маячня. А я скажу, що до таких висновків мене привели власні “логіка та системний аналіз”, аналіз таких історичних “джерел”, як сни, дуже й дуже глибокі дослідження, а хто не вірить — той не розуміє сучасних тенденцій в історичній науці, замовчує те, що було насправді, сліпо йде за фальсифікаторами і взагалі не патріот. Скажімо, Друга світова війна була відносно нещодавно, ще живі люди, які її пам’ятають, і тому такий кунштюк з її історією складно провернути. А коли візьмемо козацькі часи, а ще краще часи дулібів чи взагалі доісторичні, то там уже можна розгулятися на повну, без особливого ризику бути схопленим за руку.

Отже, Берестецька битва та козацькі часи. Про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників свідчать тисячі джерел. Причому джерел, які походять з різних таборів, із держав, яким не було сенсу замовчувати Берестецьку битву, бо вони ворогували з Польщею і були протестантськими (вже й не говоримо про православні, мусульманські чи буддійські держави), отже у них не було єзуїтів. Велику увагу автори фільму приділяють переможній битві під Мізочем (нібито другий етап Берестецької битви) та засідці під Зеленим Дубом. За останні кілька років я видав 4 томи джерел з історії Національновизвольної війни українського народу 1648—1658 рр., зокрема том 2, присвячений Берестецькій битві, і у виданих мною документах немає жодної згадки про Мізоч. Може, мені не пощастило з архівними пошуками. Беру фундаментальні видання джерел за останні 100 років. Жодної згадки! Теоретично можна припустити, що під Мізочем була якась сутичка (таких були сотні, якщо не тисячі, в різних місцях України), але ні про яку значну битву під Мізочем не може бути й мови! Якщо й робиться висновок про БИТВУ, а не дрібну сутичку, тоді треба це підкріпити свідченнями джерел. Бажано б розкопати могили під Мізочем (якщо вони є) і довести, що вони козацькі і що датовані вони липнем 1651 р., тоді принаймні можна твердити, що там був якийсь бій. А якщо бахнути в дзвони, не подивившись у святці, то можна тільки зганьбитися. Тим історія і відрізняється від наукової фантастики, що всі твердження мусять базуватися на міцному джерельному фундаменті, які можна будькому перевірити. А так ляпнути щось “от ветра главы”, то це вже буде навіть не наукова фантастика, а побрехеньки, гідні барона Мюнхгаузена.

Елементарна неосвіченість авторів вилазить чи не на кожному кроці. От твердять, що Хмельницький в юності навчався у єзуїтів (в єзуїтському колегіумі) і роблять висновок, що звідти Хмельницький набрався хитрощів і став польським резидентом (шпигуном), ще й видав Яну Казимиру план дій козаків у битві. Справді, єзуїти сприяли окатоличенню частини української молоді (наприклад, Ярема Вишневецький), але ж не всієї! Католицьку освіту здобували і православні митрополити, і єпископи (для прикладу, Феофан Прокопович), за зразком єзуїтського колегіуму св. Петро Могила сформував КиєвоМогилянську академію, та хіба вони відступили від православ’я? Той же Хмельницький нещадно викорінював єзуїтів в Україні. То це свідчить про його схильність до католицизму? А звідки автори взяли, що Хмельницький не був захоплений кримським ханом у полон, а був шпигуном і втік не кудинебудь, а в Московію? А звідки взяли, що він не керував козацьким військом у переможних битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Збаражем? Що не був гетьманом? Можна ставити йому в провину деякі помилки у проведенні військових дій 1648 року чи в соціальній політиці (а в якого історичного діяча нема помилок?), але не вважати його гетьманом, ігнорувати його роль у перемогах українського війська, звинувачувати в шпигунстві, це просто паплюження славного імені гетьмана, який відродив Українську державу (а цього, між іншим, не вдалося зробити його попередникам — гетьманам Сагайдачному, Кішці, Голубу, Павлюку та іншим).

Навіть школярам відомо, що брацлавський полковник Данило Нечай загинув під час бою під Красним 20 лютого 1651 р. Як же він міг брати участь у Берестецькій битві, яка мала місце через півроку, наприкінці червня в першій половині липня 1651 р.? Може, встав із могили? Це дійсно “відкриття”, якого досі не знала світова наука! Таких “перлів” у фільмі вистачає.

Полковника Івана Богуна шанували навіть польські шовіністи (Сєнкевич). В українській історіографії до нього ставилися з особливим пієтетом. Тому некоректно дорікати українським історикам за те, що вони нібито принижують козацького полковника. Богун відігравав велику роль у Національновизвольній війні, але ж не претендував на лаври гетьмана. Він став ним вимушено після полону Хмельницького ханом, і то не зразу (після Джеджелія), і тількино вивів козаків з оточення під Берестечком, а Хмельницький видостався з неволі, одразу передав йому булаву. Хотілося б більше знати про Богуна, але, на жаль, мало інформації з джерел. Все ж краще дотримуватися скупих свідчень, ніж розлогих фантазувань. Так само як бюст Богуна, який у фільмі подається як справжня подоба образу козацького полковника. Але ж ми не знаємо жодного прижиттєвого зображення Богуна! А звідки взято, що небіж Богуна Опанас взагалі існував, та ще й брав участь у битві?

Іван Сірко. Я понад 30 років вивчав його біографію, видав його документи, знайшов десятки матеріалів про нього, написав і видав статті і монографію про кошового отамана… Дуже хотілося б знати про перший етап його життя. Але джерела мовчать. Сірко з’являється в джерелах 1654 року. Мені навіть вдалося знайти згадку про антитатарські дії Сірка під час Жванецької битви 1653 р., але ранніх свідчень не знайдено. Чому автори вирішили, що Сірко брав участь у Берестецькій битві, та ще й був одним із трьох керівників повстанської армії? Знову “системний аналіз” замість фактів?

У фільмі Волинь (при всій нашій повазі до цього регіону України!) показали як пуп землі української, і тому, за словами Дем’яніва, не тільки Річ Посполита, а й уся Європа хотіла її знищити. Насправді ж скринька відкривається дуже просто. Через Волинь лежав шлях із Польщі в Київ і в гетьманську столицю — Чигирин. Тому Ян Казимир йшов із військом на Волинь, щоб оволодіти Наддніпрянщиною, звідки формувалися основні козацькі полки, де було серце тодішніх визвольних змагань. Вона, як і Поділля, була на лінії тогочасного польськоукраїнського фронту чи лінії протистояння, тому й зазнавала великих спустошень.

Великий коронний гетьман Микола Потоцький не загинув внаслідок вигаданої Мізоцької битви, а помер своєю смертю після укладення Білоцерківського договору (вересень 1651 р.) у листопаді 1651 р. Не був поранений і Лянцкоронський. Король Ян Казимир взагалі тоді не був під Мізочем. Після Берестецької битви він просунувся до Крем’янця, де став 16 липня і зіткнувся з непокорою посполитого рушення, яке відмовилося переслідувати повстанців, тому рушив не на північний схід під Мізоч, а на захід у Броди (став там 18 липня), а потім у Варшаву. Так що він і не міг брати участі у цій вигаданій битві ще й з такої причини. І не було ніяких переговорів у Збаражі, де король начебто дав Богуну слово не вступати в Україну. І від престолу цей король відрікся не внаслідок Берестецької битви 1651 р., а… аж 1668 року, тобто через 17(!) років, і відрікся зовсім з інших причин.

Дивує авторська арифметика, яку інакше як “рихметикою” не назвеш. За їхніми підрахунками, Річ Посполита втратила майже всю 150тисячну армію, бо після битви серед живих лишилося тільки 22 тисячі. Не аналізуватимемо ці колосальні й неправдоподібні втрати. А як же тоді бути з тяжким Білоцерківським договором 1651 р., врешті, зі злощасною Переяславською радою 1654 р.? Якби така блискуча перемога була, то не було б і цих вимушених договорів. Чомусь автори у підтасовці фактів замовчують величезну кількість польського війська, особливо в піхоті, зате виставляють на перший план німців, швейцарців і …галичан. Наймані німці справді були на польській службі (були вони й у повстанському війську), але з ініціативи Речі Посполитої, а не масонів чи єзуїтів (до речі, на якій підставі автори вважають, що масони були ініціаторами “хрестового походу” проти українців, та ще у ХVІІ ст.; забувають, що єзуїти були ворогами масонства). Даних про швейцарців немає в джерелах, хоча теоретично вони могли там бути, хоча і не в такій кількості. А от звідки автори взяли, що галичани виступали на боці польського війська? Справді, польська шляхта, яка жила в Галичині, і частина сполонізованої української шляхти Галичини брали участь в каральному поході, так само, як поляки інших регіонів України (зокрема й Волині!), як і частина тамтешньої української сполонізованої шляхти, теж брали участь у каральних акціях. Чому ж така “честь” галичанам? Чисельність ординців оцінюють автори у 17 000, хоча вона коливалась у межах 100 000. А з чого взято, що 300 героївповстанців були характерниками і що до них долучилися 180 добровольців?

Дивні й термінологія, й визначення авторів. Єзуїти — це “середньовічне КГБ (?!)”. Тут же і якась “ясна зброя”, і “рахманизрадники”, і дивні пояснення, хто такі магнати і характерники, від чого виникає ще більше запитань до авторів. А головне, що деякі положення, на кшталт “Праваструктура Польових рівнів, які об’єднані Отцями Кіл Ірійних, Отцями Господніми, світлими і ясними Небожителями”, “Рахманська система — організація ясних духовних чоловіків” тощо, дають підстави говорити про показне православне християнство авторів, які насправді ратують за “православ’я” язичницьке.

Взагалі чомусь багато людей вважають себе істориками та ще Істориками з великої літери. Чомусь, коли заболить зуб, то поспішають до лікаря, і не просто лікаря, а до стоматолога. Тим більше не йдуть до інженерабудівельника. А от за писання історії беруться навіть недоучкишколярі. Кількість “істориків” такого штибу зашкалює. Деякі з них видають свої опуси великими накладами і мають з цього прибуток. В Україні “відзначилися” такі собі Шилов, Канигін, Бебик (кандидатуру останнього навіть висували на здобуття Шевченківської премії!)… До цієї когорти долучаються й творці фільму про Берестецьку битву. Причому їхнє невігластво компенсується надзвичайною агресивністю, нападками на справжніх істориків, звинуваченням їх у непатріотизмі. Але як писав ще Іван Франко: “твій патріотизм — празнична одежина”, а мій патріотизм — робота невдержима. Навіть в підрадянських умовах такі історики, як Крип’якевич, Дашкевич, Шевченко, Ковальський, Апанович, Брайчевський, Дзира і ряд інших, невтомно працювали, боролися з ворогами України на цьому полі, піднімали рівень української історичної науки. За це їм доводилося страждати від репресій та арештів (Дашкевич), їх карали вигнанням з роботи і відлученням від науки (Апанович, Брайчевський, Дзира), вони зазнавали на собі компартійних “чисток”, “проробок” та цькувань (Крип’якевич, Возняк та ін.).

Біда від цих неграмотних казок та їхніх творців велика. Справа не в тому, що вони стягують кошти, які могли б піти на видання справді важливих книжок та зйомок фільмів (в Інституті української археографії НАНУ чекають уже 10 років коштів на видання гетьманські документи ХVІ — п. п. ХVІІ ст., чергові чотири томи “Архіву Коша Нової Запорозької Січі”, “Літопису УПА. Нова серія” та інші видання), не в тому, що писання відповідей на ці опуси віднімає дорогоцінний час дослідників, час, який би міг піти на написання статей і монографій. Головне, що вони дискредитують українську науку, дають привід для паплюження її і приниження України московськими пропагандистами. І це в часи московської агресії проти незалежної Української держави!