Уманські та гуляйпільські презентації

Тетяна КОНОНЧУК

 

“Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, “Від Києва до Лубен” і літературні візії” М. Наєнка (Видавничий центр “Просвіта”, 2015) презентували в Уманському державному педагогічному університеті ім. П. Тичини та в школі села Гуляйполя, що на Черкащині. Це село є малою батьківщиною автора книжки, і тому на презентацію прийшли вчителі та учні Гуляйпільської школи, однокласники автора і представники місцевої влади та районного відділу народної освіти. А в Умані цікавість до презентації виявили насамперед університетські студентифілологи й майбутні педагоги, якими опікуються викладачі кафедри української літератури та методики викладання (завідувач кафедри професор Наталя Сивачук). Обов’язки модератора презентації в Гуляйполі натхненно виконала директор школи Наталя Гаркава, а в Умані — доцент університету, член НСПУ Марина Павленко. Найактивнішими учасниками презентації були, звичайно, уманські студенти (вони прочитали кілька віршованих фрагментів із “Вечірніх світанків…”) та гуляйпільські школярики, які декламували вірші улюблених поетів, співали пісні про домівку, дитинство й рідну мову. Книжка “Вечірні світанки…” присвячена батькам автора, проте йдеться в ній і про рідні краї багатьох гуляйпільських та уманських земляків. Учасники презентації з цікавістю обговорювали твердження автора про ще античне походження уманськогуляйпільських поселень, адже поруч — у радіусі 3040 кілометрів — міститься один із найбільших центрів трипільської культури (поблизу сіл Тальянки, Легезине, Майданець та ін.), якому щонайменше тричотири тисячі років. Згадані були й інші книжки автора, а також публікації про видатних постатей української духовності (про історика й шевченкознавця В. Доманицького, літературознавця С. Єфремова та ін.), про яких ідеться й у “Вечірніх світанках…”. Вони або навчалися в Умані (С. Єфремов), або бували в Гуляйполі у своєї рідні (В. Доманицький); один із членів великої родини Доманицьких служив на початку ХХ століття священиком у гуляйпільському храмі Св. Дмитра Солунського. Старожили села пам’ятають, що біля цього храму, зруйнованого компартійними вандалами 1934 року, був прицерковний цвинтар, на руйновищі якого протягом тривалого часу лежали сплюндровані надгробки з написом, що тут похований один із роду Доманицьких.

Не залишилися байдужими учасники презентацій і до роздумів автора щодо Шевченкових міркувань у повісті “Наймичка”: “Во времена самой нежной моей юности, — читаємо в ній, — я чумаковал с покойным отцом. Выезжали из Гуляйполя. Я сидел на возе… Смотрел и думал…

Вот мы взяли соб, перешли вброд Тикич…” Коментатори (особливо краєзнавці) наполягають, що Шевченко, вживаючи ці топоніми, помилявся: Тікичем назвав Велику Виску, Гуляйполем — Златопіль і т. д. Питається: чого б то йому помилятися, якщо Тікич — річка його дитинства; з неї він носив воду диякону, в якого вчився малярства (“Терпеливо бродягашколяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе…” — читаємо в Шевченковій автобіографії), а брід через Тікич існував тільки в черкаському Гуляйполі? У Шевченка, як сказав один із його дослідників, треба читати те, що ним написане. Адже в Україні більше немає ні річки Тікич із бродом, ні Гуляйполя на ній. Уздовж цієї річки був так званий Татарський шлях, який через теперішній Новоархангельськ і колишній Єлизаветград “повертав” до багатого на кухонну сіль Криму…

Презентації нових видань тим і цікаві, що це можливість не просто захоплюватися авторськими текстами, а й обговорювати висловлені в них думки, припущення, конотації. Світ, зокрема й літературний, стає від цього пізнаванішим та естетичнішим…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment