Іван ДЗЮБА і Атлантида Української Донеччини

Анатолій ЗАГНІТКО,

публіцист

У Слові — життєвий простір

Іван Дзюба народився 22 липня 1931 року на Донеччині в чарівному селі Миколаївка, з якого доля його вела спочатку з рідними батьками до Оленівських Кар’єрів (тепер Докучаєвськ), потім до Сталіно (Донецька), де навчався в Сталінському педагогічному інституті, а згодом — аспірантура в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка в Києві. Зі столицею України від того часу й до сьогодні пов’язане життя Героя України, академіка НАНУ Івана Михайловича Дзюби. Писати про талановиту особистість завжди складно, тому що чогось не буде враховано, щось належно не постане наголошеним. Розповідаючи про Івана Дзюбу, завжди можна сісти на мілину чи якоїсь фальші, чи певного перебільшення. Та й написано про Івана Михайловича дуже багато і в різних ракурсах. Заявлені рядки не виступають виправданням чи спробою убезпечити себе від якихось несподіванок. Та й розповідь про Івана Дзюбу в цьому разі дещо інша.

Життя неперевершеного майстра слова має кілька рубежів, першим ізпоміж яких є територіальний — переїзд разом із батьками з Миколаївки до Оленівських Кар’єрів. Символічно, що сьогодні — це також рубіж, лише фронтовий. Рідна для Івана Дзюби Миколаївка перебуває на передньому краї, зазнаючи постійних несподіваних обстрілів, ворожі снаряди лягають на рідні вулиці, нищать домівки. Оленівські Кар’єри містяться на відокремленій території, куди можна втрапити через блокпости з перевіркою документів, вантажу та за наявності відповідних перепусток. Як сприйняти такий водорозділ, коли рідні люди агресивно розділені. В одному зі своїх мемуарних нарисів “Спогади і роздуми на фінішній прямій” Іван Михайлович, роздумуючи над питанням “…як це сталося, що я виріс на Донеччині, в “російськомовному” нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання “українського буржуазного націоналіста”, наголошує: “От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й теж ми читали, в одному і тому ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть”. Перечитування цих рядків ще раз переконує в умінні автора діагностувати різне сприйняття Української Держави, її цінностей. І це властиво не лише для Донеччини. Та й простий погляд на не такі уже й давні події 2013—2014 років підтверджує психологічну глибину спостережень Івана Михайловича, адже чужі для української душі ідеї “русского міра” лягали на душу тим, хто жив ідеалами минулого — “радянської рівності”, тому й у центрі уваги було покоління сорока і п’ятдесятилітніх. Їх із невеличких містечок привозили до обласного центру на так звані масові акції.

Не так давно… Хоча це й було до війни… 2013 року автор цих рядків пройшов стежками дитинства Івана Дзюби: від Миколаївки до Оленівських Кар’єрів (Докучаєвська), зустрічався з рідними, які й нині мешкають там, розмовляв з учителями школи, де навчався Майстер Слова. Мета — відчути перегук духовного багатства мистецького простору Івана Дзюби з мовнокультурною настроєністю рідних для нього країв. Вдалося не лише почути численні розповідіоповіді про рід Дзюби, пам’ять про його родичів, а й розпізнати небайдуже ставлення до нього, що аж ніяк не говорилося на камеру, не мовилося заради епатажності. Відчувалася щирість і відкритість, захоплювало прагнення сказати просто й доступно.

Десь в останні дні 2014 року я зателефонував Іванові Михайловичу зі щирим бажанням привітати його з прийдешнім Новим роком, та розмова швидко перейшла на рідні для Івана Дзюби місця: Донецьк, Докучаєвськ, Миколаївку та ін. Скільки щему, болю, тривоги з’явилося в голосі, якийсь каскад переживань за долю кожного з тих, хто відчуває на собі увесь обшир несподіваної війни. Важко щось було додати, лише подумалося: з таким розумом, аналітичністю думок, умінням відчувати біль кожного міста й містечка, селища й села мають бути сучасні державці, ті, від кого залежить збереження України в її неповторності та багатовимірності.

Кожний із нас об’єднує щонайменше два світи — світ минулого, успадкований від батьків і дідів, і світ сучасного, сприйнятий самим собою і вмонтований у свою сутність. Особливістю виступає глибина пізнання минулого та його усвідомлення як власного і через нього крокування до майбутнього. Іван Дзюба належить до тих неперевершених майстрів слова, хто не тільки глибинно кваліфікує багатошаровість минулого, усю місткість прожитого та пройденого попередниками з розумінням їхніх усвідомлених та неусвідомлених утрат. Чи не найкраще це впізнавано зі створеного митцем. У пролозі до однієї зі своїх фундаментальних книг “Не окремо взяте життя” (К.: Либідь, 2013. — 760 с.) Іван Дзюба у відповідь на поставлене авторське запитання “Що змушує людину “сідати” за спогади?” констатує: “Мабуть, у кожного є свої мотиви, серед них — і неусвідомлені. Але є й очевидні спільні: ностальгія, бажання зафіксувати і зберегти для уявної цікавості нащадків зникомий світ власного, як тепер кажуть, “часопростору”; потреба узагальнити свої життєві враження, свій досвід, підбити підсумок свого життя — бодай для самого себе. Може бути і якийсь полемічний імпульс, якась своя затятість або спроба внести корективи в уявлення сучасників про тебе”. Поглиблюючи свої міркування, Майстер говорить про зникнення на українському тлі кількох Атлантид, зпоміж яких знаковими постають: 1) Атлантида середньо та східноєвропейського містечкового єврейства; 2) Атлантида галицького села; 3) цьогочасне “розмивання” Атлантиди української діаспори, політичної еміграції; 4) а також — “згасання” Атлантиди Української Донеччини. Сьогоднішня влада так званої ДНР максималізувала зусилля на повне знищення усього українськодержавного на тимчасово окупованих територіях, вилучення з активної пам’яті силового навантаження українськопатріотичного. Що можна в цьому разі сказати про підле знищення меморіальної дошки Василя Стуса з його барельєфом на фасаді філологічного навчального корпусу Донецького національного університету у травні 2015 року. У цьому ж корпусі навчався й Іван Дзюба, здобуваючи фах російського філолога. Безперечно, список чи перелік зникомих Атлантид в Україні можна продовжувати… Скажімо, Атлантида подільського села з його внутрішньою неповторністю та збереженням ще до початку сімдесятих років минулого століття повноцінного етнонасичення. І це попри страшні лихоліття арештів, Голодомору… Кожна з таких Атлантид заховує в собі цілий пласт народної пам’яті, вимагаючи особливого розгляду і дослідження, не тільки з’ясування причин незворотного процесу зникнення цих визначальних для України Атлантид, але й характеристика причин обсягів багатошаровості та значущості їхньої відсутності в сучасному житті. У Слові весь обшир і вся глибина життя неперевершеного Майстра магічної сповіді про пережите і прожите Івана Дзюби.

Такий відступ спричинений стремлінням зрозуміти різне ставлення людей до свого минулого — одні прагнуть приховати власне походження, вигадуючи різні легенди… Для Івана Дзюби все, що пов’язане з прожитим, значуще та знакове. Майстер знову повертається до своїх першовитоків, проходить стежками власного, такого недалекого Буття. Від перших кроків і до реального сьогодні в Івана Дзюби найвищий вимір національної самоідентифікації, тому й не дивно, що, пройшовши російськомовну школу, він із високим відчуттям збереження усіх вимірів розбудови нації формує теоретичний і прикладний ґрунт збереження її визначальних домінант — мови, характеру, душі, цінностей, самобутності, присутності в культурноцивілізаційному просторі, соборності всіх земель і под. Кожна з названих та багато інших домінант знайшли висвітлення в численних працях І. Дзюби, окремі з яких стали хрестоматійними (“Інтернаціоналізм чи русифікація?”), інші посіли достойне місце в літературноісторичних академічних студіюваннях (дослідження творчості генія Тараса Шевченка становлять окремий том в “Історії української літератури”), ще інші дають відповідь на актуальні виклики сьогодення (“Прокислі “щі” від Табачника. Галичанофобія — отруйне вістря українофобії”) тощо. Для Майстра Слова притаманний глибокий фундаментальний академізм і гостра публіцистика, викінчений літературнокритичний підхід і талановитий аналітизм.

Українська Атлантида

Донеччини й сьогодення

Для Івана Дзюби, як і для багатьох інших донеччан, Українська Атлантида Донеччини — не просто три слова, адже в них відбито цілісний пласт культури, мови, традицій, знак усього того, що символізує неповторність і знаковість цього краю. Розгалуженість і наповнюваність Української Атлантиди Донеччини легко простежити ще й сьогодні, що не так просто зробити. Для цього слід поглянути на національномовну і культурнонасичену мапу Донеччини. Не ту мапувізитівку, яку прагнуть витворити через різноманітні символьні фігури на кшталт герба Донеччини (важко зрозуміти його репрезентативність щодо минулого та сучасного цього краю), а насамперед — реальну з таким глибинним минулим (щораз вихолощуваним ідеологічнокреольним поняттям Дике поле) та вельми розмаїтим теперішнім. Щоправда, теперішність якось тьмяніє під постійними фронтовими новинами, за скупими рядками яких приховано людські життя та людські долі, не кажучи вже про дух українського слова — живого, активного, яким сповненні й сьогодні сільські простори. Чи мають усі ці побічні речі хоч який стосунок до Української Атлантиди Донеччини (зовсім не випадково всі три слова написано з великої літери, адже вони окреслюють цілий материк — мовнокультурний та літературномистецький, поза повноцінним виявом якого Донеччина втрачає своєрідність), до Івана Дзюби… Так, вони характеризують мовосамість Майстра Слова зсередини, який увібрав у себе українську народну пісню, її звучання ще в дитинстві, бо, згадуючи переливи пісні “Коло греблі шумлять верби, що я посадила…” в дівочому виконанні на розлогому березі хутірського ставка, Іван Михайлович із властивою йому відвертістю й щирістю промовляє: “Пісня запала в душу, щось таке зробила, що потім вона увесь час мені згадувалася, у якісь моменти — оце враження, оцей ставок, і десь далеко дівчата, яких не видно, але чути, ця пісня і ці слова”. А ще — в ті далекі роки “взагалі був якийсь негласний, непомітний і несвідомий культ Шевченка. Мало хто й читав його, але дещо переказувалося майже як фольклор, і для всіх це ім’я було святе. Якийсь оберіг українськості…” У найскладніші періоди поступу Держави геній Тараса Шевченка був духом української нації, її творцем, входив у душу кожного, хто відкривав її до всього сущо рідного. Таким сином народу є Іван Дзюба, тому й не дивно, що душа його увібрала Шевченкове слово, його мелодику.

Тому все мовлене — не побічні речі, а визначальні для встановлення багатошаровості та багатовимірності Української Атлантиди Донеччини, що охоплює у своїх вимірах: 1) українськомовний простір донецькостепових земель (досить легко виявити інтенсивність українським говірковим масивом, навіть побіжно поглянувши на загальну діалектологічну мапу Донеччини); 2) літературномистецькі напрацювання, до яких належить когорта письменників із самої Донеччини (Павло Байдебура, Іван Білий, Петро Бондарчук, Григорій Кривда, Євген Летюк та ін.), і тих, хто, народившись у цих краях, не забував про свої витоки — Володимир Сосюра, Василь Стус, Грицько Бойко, Леонід Талалай та ін. Про органічну належність донецького складника до загальнодержавного національнокультурного тла говорив Іван Дзюба у доповіді “Донецька складова української культури” (опубліковано в авторитетному виданні “Лінгвістичні студії” (Вип. 15. — Донецьк: ДонНУ, 2007)), виголошеній на пленарному засіданні VI Міжнародного конгресу україністів, що відбувався у Донецькому національному університеті 29 червня—1 липня 2005 року і в якому брали участь представники 22 країн світу, а виступило понад 600 авторитетних фахівців. Під час роботи Конгресу в Донецькому театрі опери і балету імені Анатолія Солов’яненка оголосили ухвалу Вченої ради Донецького національного університету про присудження Іванові Дзюбі звання “Почесний доктор Донецького національного університету” і вручили атрибути цього високого звання. Сьогодні переміщений до Вінниці Донецький національний університет, за ухвалою Конференції трудового колективу, підтриманого Міністерством освіти і науки України, гордо носить ім’я Василя Стуса; 3) фольклорноестетичні надбання краю. Не так давно довелося почути різні варіанти легенди про Карачуна (Корочуна — у перекладі з тюркської Чорна смерть), що пов’язані з горою м. Слов’янська в с. Красноармійському та в смт Билбасівка Слов’янського району, подібні ж легенди, щоправда, про Карамчуна, розповідають і в селах Великоновосілківського (села Зелений Гай, Новопетрівка, Петропавлівка, Привільне), Мар’їнського (села Антонівка, Катеринівка, Костянтинівка) районів. А нещодавно щось подібне розповідали й у с. Хлібодарівка Волноваського району. І знову — нескореність гори Карачун, на якій змонтовано нову телевізійну вишку, символізує нескореність українськодонецького духу. Це тільки один маленький фрагмент народнопоетичної усної творчості, а скільки їх у своїй цілісності та якої вони глибини й місткості… Важко про це говорити, не маючи перед собою вичерпної інформації. Складно сказати, чи слухав подібні легенди та перекази маленький Іванко в с. Миколаївці, де він народився (напевне, ні, бо в цьому селі він прожив тільки один рік), чи в с. Новотроїцькому, куди сім’я згодом переїхала, а можливо, щось подібне йому переповідали уже в с. Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ). Тут Іван Дзюба здобув середню освіту і звідси пішов навчатися в Донецький педагогічний інститут (тепер — Донецький національний університет). Усі три шари Української Атлантиди Донеччини були природною стихією в роки хлоп’яцтва та юнацького змужніння Івана Дзюби. До цих шарів слід додати неповторність усього того, що пов’язано в Донецькому краї з Українським козацтвом (пор. промовисті найменування на кшталт Волноваха, Домаха, Комишуваха та ін.). Розлогість донецького степу, його неозоре виднокілля, багатотрав’я — неповторність. З якою великою синівською любов’ю пише Іван Дзюба: “Як я люблю донецькі краєвиди! Але найбільше мене бентежила трохи інша картина — це ближче до Миколаївки, в Данилтеремі: розлога долина, тече річечка, і десь посеред тієї пустельної долини над річечкою височіє якесь одиноке деревце. Багато років я милувався цією картиною (спершу наяву, а потім у снах), і завжди вона була мені зворушливішою за найпишніші і найвеличніші пейзажі”. Нав’язувана теорія Дикого поля минулого Донеччини, а також інших територіальних утворень, крім належності Українській Державі, в силу цього приречені на повний крах, хоча на багатьох і студентів, і школярів, почасти навіть і учителів справляли своєрідний вплив. Підтвердженням постійного прагнення “обігрування” поняттєвої образності Дикого поля є інтелектуальнохудожній журнал “Дикое поле” з його гаслом “Не Украина и не Русь — / Боюсь, Донбасс, тебя — боюсь” як своєрідний донецький проект (див.: http://www.dikoepole.org/). Високої сили самоусвідомлення властиве тим донеччанам, хто завжди бачив історикокультурну тяглість розвитку надкальміуських земель у цілісному просторі Української Держави. Руйнування й нищення такої неперервності у 2014—2016 роках привнесено зайдами, різними забродами, яким серце не болить за знищені окремі людські оселі, цілі села, не нищить душу пам’ять перед вбитими та понівеченими. На пам’ять спадає українськомовне с. Степанівка Шахтарського району, що за тридцять хвилин зникло з мапи через знищувальні залпи “Градів”.

До цього прилягає глибинна тисячолітня пам’ять історичних битв руських воїнів із половецькими нападниками (похід війська під проводом князя Ігоря та історична битва на сучасних донецьких землях). Кожний із заявлених шарів містить низку складників і вимагає окремого розгляду, а сукупно вони становлять неповторну цілісність — Атлантиду Української Донеччини, про яку не лише говорить Іван Дзюба, а всім своїм життям, Галактикою свого творчого горіння множить її дух і високі моральні цінності.