Нинішнього 28 липня своє 70річчя святкує відомий український письменник Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Іван КОРСАК
Ще князь Ярослав Мудрий залишив сентенцію: книги — це ріки, що напоюють моря.
Неможливо уявити сучасне українське літературне море без тих дужих рік, які звуться книгами Михайла Слабошпицького. І не тільки море українське, бо твори його перекладені англійською, французькою, німецькою, чеською, російською, білоруською, литовською, естонською, словацькою та іншими мовами.
Хто не жахався, читаючи роман “Поет із пекла” про істинно пекельне життя Тодося Осьмачки, хто байдуже міг пройти повз книги “Велика війна 2014…Україна”, “Гамбіт надії”, “Що записано в книгу життя”, “Наближення до суті”, “Українець, який відмовився бути бідним”… Хто знає з європейської літератури твір, де було б глибше показано й виписано психологію молодої людини, аніж у романі про Марію Башкирцеву? Хто ще так “огранив” постать оказенного та неохайно вкритого бронзою за попереднє століття Михайла Коцюбинського? Довгий буде цей перелік, бо таких книг за чотири десятки.
Дивним чином рядки зпід пера Михайла Федотовича про події та явища навіть столітньої давнини раптом осучаснюються, несподівано стають діагнозом сьогодення. Ось внутрішній монолог Михайла Коцюбинського про подвижницькі клопоти Євгена Чикаленка, його муки задля видання “Ради”: “Дивлячись на Євгена Харлампійовича і п’яте через десяте слухаючи його, я подумав: справді ж, як важко бути українцем! Французи, британці, шведи, німці, іспанці, данці, голландці можуть дякувати долі, що вони народилися не українцями. Що вони не знають усіх наших бід. Навіть у страшному сні їм не присниться те, що не звучить їхня мова. Українець — то як тяжка хвороба, що вимучує людину і отруює все її життя”.
Хіба то також і не про наш час?..
А ось яке бачення творчості Михайла Слабошпицького знаними людьми України на прикладі лише двох його творів.
Юрій Щербак про роман “Що записано в книгу життя”:
— Взагалі, вся ця книга — демістифікація нашої історії і багатьох поглядів, зокрема народницьких ілюзій і радянської брехні.
Володимир Базилевський:
— Автор затявся вилучати поетизми як апендикс, зокрема, у розділах від біографа стилістика жорстка до аскетизму, — за тим простежується індивідуальний досвід: житейський, читацький і письменницький. У результаті виникло панорамне полотно, маємо не тільки історичний час, а й персоналізований.
Микола Жулинський:
— Я сприймаю цю книгу як плід багатолітньої праці великого дослідника, людини, яка вивчала певний час і бачить його в усій повноті тих проблем і складнощів, які були характерні для того періоду. Автор узяв на себе сміливість говорити від імені реальних історичних осіб, вчинки і діла яких можна перевірити по спогадах, щоденниках, листах. Саме в романі Слабошпицького ми бачимо Михайла Коцюбинського як митця, естета, який передусім відчував страшну гнилість того часу, відображував його жахіття і тікав від нього.
Дмитро Дроздовський:
— Коцюбинський ніколи не був домодерний, антимодерний, немодерний. Містифікаційний, псевдобіографічний, вигаданий, але, безперечно, мистецький роман Слабошпицького, твір із кількох відрефлектованих дзеркал свідомості, показує модерність письменника, який створив чи не вперше потік свідомості, що свідчить про митця дуже тонкого й чутливого не тільки до національного, соціального болю, а й до болю екзистенційного. Це відчувається в монологах Коцюбинського і його сучасників.
Сергій Грабар про книгу “Наближення до суті”:
— Не може бути такого, щоби до певного періоду українська література існувала — потім перерва, — а потім знову існує. З огляду на це книжці Михайла Слабошпицького “Наближення до суті” ціни немає, бо будьяка згадка про літератора важлива, а окремий нарис, та ще й писаний рукою такого метра, як Михайло Слабошпицький, — це вже місце в історії літератури.
Валерій Гужва:
— “Наближення до суті” Михайла Слабошпицького — книжка, що знайде читача і через двадцять, і через п’ятдесят років, як знак, що майбутня література мала підґрунтя.
Дмитро Павличко:
— Книжка Слабошпицького — найголовніша книжка заснованої автором “Бібліотеки української літератури”, де панує новий погляд на твори, які засвідчують високе мистецтво, правдомовність, людяність і національне боління авторів. …У кожній статті Слабошпицького діє незникаюче, підсвідоме бажання показати українського майстра слова на тлі зарубіжної літератури, в сув’язі з нею. Читаючи статтю “Пам’ять, слово і контекст часу” про поезію й прозу Любові Голоти, я натрапив на Елюара, Кафку, Павича, Кундеру, Пруста, Маркеса, Вулфа й навіть на ім’я естонки Вітві Луйку. Тут же й такі рідні імена: Іван Вирган, Софія Майданська, Галина Тарасюк, Анатолій Кичинський, Дмитро Іванов, Дмитро Кремінь, Василь Земляк, Юрій Щербак, Галина Пагутяк, Євген Пашковський, Надія Степула, Петро Кралюк. Що це означає? Ніщо інше, як те, що автор шукає грона імен, серед яких ім’я Голоти сприймається як глибинно належне до вершин нашої і світової літератури.
А про всю творчість Михайла Слабошпицького Юрій Мушкетик говорив так:
— Михайло Федотович випурхнув і ліг на крило, його політ — перед моїми очима, і це прекрасний політ.
Тільки той, хто мав нагоду клопотатися цим жанром, може сповна оцінити, яка фантастична за обсягом праця потрібна, аби написати книги “25 поетів української діаспори”, “Не загублена українська людина”. А в тій “Не загубленій людині” не мало і не багато, а 55 портретів з українського зарубіжжя. Прикметно, що книга Михайла Федотовича вийшла рівно п’ятдесят років по тому, як знаний вчений і публіцист, доктор філософії (Віденський університет) Микола Шлемкевич опублікував свою “Загублену українську людину”. Вже з протиставлення заголовків можна судити, що в М. Слабошпицького зовсім інші, нові підходи до проблематики.
Ймовірно, появі цих книг певною мірою сприяла багатолітня робота першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, мандрівки близькими і далекими світами: лише в Канаду було дев’ятнадцять відвідин, дванадцять у США, не рахуючи європейських країн, держав Прибалтики і Росії. Ніхто, звісно, не ризикне порахувати поїздки Михайла Федотовича Україною…
Інколи М. Слабошпицький буває і різкуватим у творах, навіть в одному інтерв’ю натрапив на його каяття своєрідне, коли він згадував роки праці завідувачем відділу критики в “Літературній Україні”. Але… То хтось із новітніх собакевичів невдоволений його високою оцінкою книг знаного Шевченківського лауреата, то дядьки в погонах із Міноборони раптом кривлять губу. Бачте, письменник розсекретив велику державну таємницю: забагато в українській армії генералів. Армії не було, як засвідчили трагічні події останніх літ, а генералами хоч греблю гати… М. Слабошпицький, здається, цілком за Липинським життям іде, “не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони”. До слова, його праця про В’ячеслава Липинського “Ja chcк, by byіa Ukraina…” нещодавно польською мовою видрукувана у Варшаві.
Я не взявся б знайти якесь означення до слова “праця” щодо Міжнародного конкурсу української мови ім. П. Яцика. Можливо, тут вартувало би вжити “дивовижна”, а точніше буде “подвижницька”. І то починаючи із заснування цього унікального змагання, із часів, коли по смерті батька донька зняла з себе відповідальність за проведення конкурсу, вважаючи, що не може українська діаспора врятувати рідну мову в Україні, це обов’язок уряду. А потім із часів, коли міністрпідсобачник хотів завалити конкурс — і по сьогодні. Два десятки з лишком країн беруть участь у ньому, мільйони добровільних учасників… Світовий конгрес українців закликав підтримати конкурс, коли квартирант із вулиці Банківської “забувся” якось: “Дорогі українські школярі і студенти діаспори та України! СКУ закликає вас взяти активну участь у XI Міжнародному конкурсі з української мови ім. Петра Яцика та бажає вам нових, великих здобутків у пізнанні глибин рідної мови. Любіть, бережіть і плекайте українську мову, широко використовуйте її у своєму повсякденному житті та будьте горді своєю належністю до великого українського народу!”
Від близької Польщі до далекої Австралії почули заклик із Торонто. Ось як писали про цю подію на тому віддаленому континенті: “У нас в Австралії конкурс проводився на комп’ютерах. Усі учасники одночасно по всій Австралії протягом двох годин мали можливість дистанційно відвідати вебсайт університету ім. Монаша в Мельбурні, щоб виконати завдання конкурсу, використовуючи свій пароль і реєстраційний номер. Після цього закодовані результати конкурсу були надіслані до комп’ютерного відділу університету імені Монаша для опрацювання.
Конкурс відбувся надзвичайно вдало, діти добре впоралися із завданнями і почувалися щасливими…”
Зізнаюся, потративтаки часу, аби знайти супротивників конкурсу. І все ж знайшов, якась Рита писала: “Я уже было так обрадовалась, что конкурса не будет. Потому что дети действительно тратят кучу своего свободного времени для подготовки к конкурсу, я уже не первый год участвую в этом конкурсе да и вообще во многих соревнованиях, посвященных украинскому языку, постоянно очень переживаю, и у меня обнаружили вегетососудистую дистонию. Простите, как после этого развивать дух патриотизма?”
Подібну “вегетососудистую дистонию”, звісно, якраз і лікують такими конкурсами, як і книгами, що виходять ізпід пера М. Слабошпицького. То, здається, Бертольд Брехт колись зазначав, що література — найліпша акція супроти недосконалості людської.
Михайлові Слабошпицькому не випадає нарікати на літературну критику, його книги вона оцінює по достоїнству. Але, як мені видається, цього не можна впевнено говорити про його твори для дітей, хоча із полиць книгарень їх метуть залюбки. В тих книгах кольори не вилиняють ніколи, а звуки такі чисті, що “чутно, як росте трава”, сонячні промені “по хаті літають вистрибом, наче бджоли, хіба не гудуть”. Там “нескінченне небо”, під яким мудрий дід Максим садить яблуню: “Я не скуштую, ви їстимете і мене згадаєте”; а яблуня, порятована згодом, “стоїть вона при вікні, світить білим цвітом і в хату, і на весь двір”… Те світло, лагідне й добре, розливається всіма книгами Михайла Федотовича, і “дорослими”, і “дитячими”, бо то справжнє Мистецтво, найвищої проби.
Зате “короткозорість” критики сповна компенсують самі педагоги. Які талановиті, дотепні й просто висококваліфіковані методичні розробки оповідок і казок Михайла Федотовича можна зустріти, де автор і цілі педагогічні інституції, і окремі вчителі; пишуть на форумах педагогічних ідей, на порталах вчителів початкових класів (і не тільки), на сайтах окремих шкіл і блогах окремих педагогів… Здається, це зветься народним визнанням.
Окрема сторінка з життя Михайла Слабошпицького — видавнича діяльність. За два десятиліття “Ярославів Вал” благословив у світ сотні й сотні книг. І яких — по них і через багато літ вивчатимуть історію української літератури. Істотно, що видавництво не лише випускало той чи той твір і турбувалося, аби він потрапив на прилавки книжкових крамниць, здавши з облегшеною душею на милість його величності покупця. Чимала увага, як ознака сучасного видавництва, приділяється потім промоції. І тепер, відклавши власні рукописи, Михайло Федотович оповідає про нове видання на півночі й півдні, на заході й сході нашої немалої країни. А скільки нових імен відкрито, які інакше б не могли зазеленіти й на світ білий вигулькнути із закутків і запічок, і які б зав’яли, зсохлися і, напевне, відійшли у непам’ять.
В одному з інтерв’ю про державну перспективу Михайло Слабошпицький ділився баченням: “…Ми повинні йти у світ розумними, сильними, з почуттям власної гідності… Колись Лев Толстой сказав: якщо хочеш рівно перепливти ріку, ніколи не цілься рівно навпроти, бери десь далеко вперед, бо знесе течією. Будемо брати високо вперед”.
Є люди, яких час покликав. А є ті, які самі визначають час. За УНР, під Львовом у Бродах, американський посол зустрівся з тодішнім українським прем’єром Ісааком Мазепою, зустрівся тоді, коли воєнне полум’я гоготіло землею нашою від краю до краю. І перше запитання посла було не про кількість гармат чи гвинтівок в українській армії, не про кількість набоїв:
— Чи є у вас інтелігенція, здатна збудувати державу?
Сьогодні не ті будують державу, кого підсадили в імените крісло, і вони з висоти отої, приклавши долоню до брів, виглядають зірко, де тепліші офшори. Будують її лицарі української справи.
І взимку, і влітку, в морози водохрещенські чи липневу спеку пролягали світами неблизькими дороги Михайла Слабошпицького, густо стелилися вони Україною, то у Львові, то у Чернігові підносить він Книгу і Слово, то в Рівному чи Дніпрі, долає дороги, нерідко затиснувши зуби від болю, бо такий собі вибрав шлях… Якось він казав про себе: “Я став тим, ким стати хотів — письменником”…
І це правда чистісінька. Він став Письменником.
…А ще згадаймо: “Українець — то як тяжка хвороба, що вимучує людину і отруює все її життя”. Михайло Слабошпицький і по сорока книгах не зрікся і не зрікається тої трути, тої болячки і тої великої та непроминущої муки.
