Мері ОЛІВЕР: Ходімо зі мною на поле соняшників

Мері Олівер — одна з найвідоміших і найталановитіших сучасних письменниць США, лауреатка найвищих літературних нагород Америки.

Верлібри її філософські, пантеїстичні, де Бог ототожнюється з природою, мова їхня вишукана, класична й оригінальна.

Мері Олівер — професор Беннінгтонського коледжу у штаті Вермонт.

 

Соняхи

Ходімо зі мною на поле соняшників.

Їхні обличчя — відшліфовані диски,

їхні сухі хребти

риплять, мов корабельні щогли,

а зелене листя, таке важке й численне,

заповнює весь день гарячими

солодощами сонця.

Нумо зі мною,

провідаймо соняхів,

вони сором’язливі,

але хочуть дружити;

у них безліч чудових історій

про їхню юність —

про життєво важливу погоду,

про заблуканих ворон…

Не бійтесь задавати їм

питання!

Їхні яскраві лиця,

що йдуть за сонцем,

вислухають вас,

а всі ті ряди насіння —

кожне-бо це нове життя! —

надіються на глибше знайомство;

кожен із соняхів, хоча й стоїть

в численному гурті,

кожен — самотній, мов окремий

всесвіт,

довга нелегка праця перетворення

свого життя на свято — виснажлива.

Ходімо поговоримо

з тими скромними лицями,

з простими одіннями з листя,

чиї грубі корені в землі

так прямовисно палають.

 

Білі чаплі

Де стежка кінчається глухо,

крізь тонке листя,

повалені гілки,

через вузлуваті зарості шипшини

я вперто йду.

Врешті я не можу захистити

мої руки від колючок;

небавом комарі вчули мене,

розпашілу і зранену,

і злетілись, кружляючи й виючи.

Ось так я добрела до

краю озера —

чорного й порожнього,

лише з білуватими тонкими

очеретинами на дальньому березі;

коли ж я придивилась,

вони раптом зробились

трьома білими чаплями —

злива білого вогню!

Навіть напівсонні вони мали

таку безмежну віру у світ,

що робила їх —

схиленими над водою,

спокійними, впевненими,

за законами своєї віри,

а не логіки, —

розчахнули неспішно крила

і переступили через все темне

й відразливе.

 

Колір маренго

З багна виростають нагідки.

З краю болота, міткалевого під комарів,

постає біла чапля в своїй

хмаринці — одежі.

Крізь тихий дощ, як імла і слюда,

висхлі акри плаунів починаються знов.

 

Коли прийде мій час, я воліла б

померти в дощовий день —

з дощем довгим, повільним,

таким, що, здається, ніколи

не скінчиться.

І я хотіла б мати найкоротший

ритуал, поки злива рине й

рине з неба,

а кожен, хто прийде,

має рухатись поволі,

задумливо,

ніби по краях величезних

мочарів.

 

Рис

Він виріс у чорній твані.

Він виріс під тигровими жовтогарячими

лапами.

Його стеблини тонші, ніж свічки і

так само прямі.

Його листя схоже на пір’я білої чаплі, тільки зелене.

Зерновки рису гребінчасті, готові тріснути.

О, кров тигра!

 

Я не хочу, щоб ви просто сіли до столу.

Я не бажаю, щоб ви просто їли

й наситились.

Я хочу, щоб ви вийшли в поля, де вода сяє, а рис дозрів.

Стійте там, далеко від білого обрусу.

Волію, щоб ви наповнили свої руки

тванню, як благословінням.

 

На межі зими

На межі зими поглянь, як малі пташки

з напіввигаданими споминами злітаються

додому

До садів, знаменитих своєю щедрістю.

Зелений глобус зламано; виноградні лози,

мов сплутані вени

Нависають на вході до мовчазного лісу.

 

З півпаляницею — я принц хлібних крихт;

Коли зійде сніг, пташки хором заспівають,

мов діти до свого батька, з проханням

піти галасвіта!

Але кого я люблю — це сірого впертого

сокола, що лине самітно над замерзлими

лозами;

А про кого я мрію — про терплячих оленів,

котрі стоять на своїх ногах-очеретинах

і п’ють вітер;

Вони ті, хто рятує світ; вони воліють

тоншати до краю понад цією

убогістю.

 

Ранкова поема

Кожного ранку

світ твориться заново.

Під жовтогарячим промінням сонця

купи нічного попелу стають

листям знову,

і прикріплюються до високого віття —

а ставки ніби вкриті чорною габою,

на якій намальовані острови

білих лілей.

Якщо у вашій вдачі бути

щасливим,

ви полинете далі на цілі години

вздовж м’яких стежин,

а ваша уява зупиниться будь-де.

Але якщо у вашій душі колючка,

що тягарем лежить, мов свинець,

якщо все, що ви можете —

втомлено прошкувати далі,

все ж десь глибоко всередині

звір кричить, що земля — це

саме те, що він хотів, —

кожен ставок зі своїми сяючими

лілеями —

це молитва, яку вислухано і

на яку дано відповідь —

щедро,

щоранку,

незалежно від того,

чи ви коли наважились бути

щасливим чи ні;

незалежно від того, чи

ви хоч колись зважились

помолитись.

 

 

Літній день

Хто створив світ?

Хто створив лебедя і чорного ведмедя?

Хто створив польового коника?

Коника, що кидається з трави

і їсть цукор з моєї долоні,

що зорить навколо своїми великими

непростими очима?

Ось він підіймає свої бліді лапки

і ретельно умиває личко.

Ось він розкриває свої крильця і відлітає геть.

Я не знаю напевно, що таке молитва.

Зате я знаю, як звернути увагу, як

упасти в різнотрав’я і вклякнути там,

знаю, як бути безтурботною і щасливою,

як чеберяти луками,

що я й робила цілісінький день.

Скажіть мені, що ще я мусіла вчинити?

Хіба все не вмирає кінець кінцем, і

зашвидко?

Скажіть, що ви плануєте

зробити з вашим єдиним

диким і безцінним життям?

 

 

Дощ в Огайо

Вільшанка кричить: дощ!

Ворона каркає: грабіж!

Чорна змія, що повзає в лозах,

Завмирає всіма своїми довгими

м’язами

в той час, як пориви дощу,

кружляючи, мчать з білого заходу,

а їхні темні ратиці ставлять

мітки на високих деревах.

 

Дощ, дощ, дощ! співає вільшанка

несамовито, а потім шукає

прихистку.

Ворона горбиться.

Чорна змія

вислизає швидко й важко

в землю.

 

 

Чорний ставок

На Чорному ставкові

збурені води стишились

після нічного дощу.

Я зачерпую руками воду.

І п’ю довго-довго.

Вода на смак як камінь, як

листя, як вогонь.

Вона падає холодно в моє тіло,

пробуджуючи кістки.

Я чую їх глибоко всередині,

шепочучи:

о, що ж то таке прекрасне

щойно сталось зі мною?

 

Переклад з англійської — Людмили ГОНЧАР

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment