Мері Олівер — одна з найвідоміших і найталановитіших сучасних письменниць США, лауреатка найвищих літературних нагород Америки.
Верлібри її філософські, пантеїстичні, де Бог ототожнюється з природою, мова їхня вишукана, класична й оригінальна.
Мері Олівер — професор Беннінгтонського коледжу у штаті Вермонт.
Соняхи
Ходімо зі мною на поле соняшників.
Їхні обличчя — відшліфовані диски,
їхні сухі хребти
риплять, мов корабельні щогли,
а зелене листя, таке важке й численне,
заповнює весь день гарячими
солодощами сонця.
Нумо зі мною,
провідаймо соняхів,
вони сором’язливі,
але хочуть дружити;
у них безліч чудових історій
про їхню юність —
про життєво важливу погоду,
про заблуканих ворон…
Не бійтесь задавати їм
питання!
Їхні яскраві лиця,
що йдуть за сонцем,
вислухають вас,
а всі ті ряди насіння —
кожне-бо це нове життя! —
надіються на глибше знайомство;
кожен із соняхів, хоча й стоїть
в численному гурті,
кожен — самотній, мов окремий
всесвіт,
довга нелегка праця перетворення
свого життя на свято — виснажлива.
Ходімо поговоримо
з тими скромними лицями,
з простими одіннями з листя,
чиї грубі корені в землі
так прямовисно палають.
Білі чаплі
Де стежка кінчається глухо,
крізь тонке листя,
повалені гілки,
через вузлуваті зарості шипшини
я вперто йду.
Врешті я не можу захистити
мої руки від колючок;
небавом комарі вчули мене,
розпашілу і зранену,
і злетілись, кружляючи й виючи.
Ось так я добрела до
краю озера —
чорного й порожнього,
лише з білуватими тонкими
очеретинами на дальньому березі;
коли ж я придивилась,
вони раптом зробились
трьома білими чаплями —
злива білого вогню!
Навіть напівсонні вони мали
таку безмежну віру у світ,
що робила їх —
схиленими над водою,
спокійними, впевненими,
за законами своєї віри,
а не логіки, —
розчахнули неспішно крила
і переступили через все темне
й відразливе.
Колір маренго
З багна виростають нагідки.
З краю болота, міткалевого під комарів,
постає біла чапля в своїй
хмаринці — одежі.
Крізь тихий дощ, як імла і слюда,
висхлі акри плаунів починаються знов.
Коли прийде мій час, я воліла б
померти в дощовий день —
з дощем довгим, повільним,
таким, що, здається, ніколи
не скінчиться.
І я хотіла б мати найкоротший
ритуал, поки злива рине й
рине з неба,
а кожен, хто прийде,
має рухатись поволі,
задумливо,
ніби по краях величезних
мочарів.
Рис
Він виріс у чорній твані.
Він виріс під тигровими жовтогарячими
лапами.
Його стеблини тонші, ніж свічки і
так само прямі.
Його листя схоже на пір’я білої чаплі, тільки зелене.
Зерновки рису гребінчасті, готові тріснути.
О, кров тигра!
Я не хочу, щоб ви просто сіли до столу.
Я не бажаю, щоб ви просто їли
й наситились.
Я хочу, щоб ви вийшли в поля, де вода сяє, а рис дозрів.
Стійте там, далеко від білого обрусу.
Волію, щоб ви наповнили свої руки
тванню, як благословінням.
На межі зими
На межі зими поглянь, як малі пташки
з напіввигаданими споминами злітаються
додому
До садів, знаменитих своєю щедрістю.
Зелений глобус зламано; виноградні лози,
мов сплутані вени
Нависають на вході до мовчазного лісу.
З півпаляницею — я принц хлібних крихт;
Коли зійде сніг, пташки хором заспівають,
мов діти до свого батька, з проханням
піти галасвіта!
Але кого я люблю — це сірого впертого
сокола, що лине самітно над замерзлими
лозами;
А про кого я мрію — про терплячих оленів,
котрі стоять на своїх ногах-очеретинах
і п’ють вітер;
Вони ті, хто рятує світ; вони воліють
тоншати до краю понад цією
убогістю.
Ранкова поема
Кожного ранку
світ твориться заново.
Під жовтогарячим промінням сонця
купи нічного попелу стають
листям знову,
і прикріплюються до високого віття —
а ставки ніби вкриті чорною габою,
на якій намальовані острови
білих лілей.
Якщо у вашій вдачі бути
щасливим,
ви полинете далі на цілі години
вздовж м’яких стежин,
а ваша уява зупиниться будь-де.
Але якщо у вашій душі колючка,
що тягарем лежить, мов свинець,
якщо все, що ви можете —
втомлено прошкувати далі,
все ж десь глибоко всередині
звір кричить, що земля — це
саме те, що він хотів, —
кожен ставок зі своїми сяючими
лілеями —
це молитва, яку вислухано і
на яку дано відповідь —
щедро,
щоранку,
незалежно від того,
чи ви коли наважились бути
щасливим чи ні;
незалежно від того, чи
ви хоч колись зважились
помолитись.
Літній день
Хто створив світ?
Хто створив лебедя і чорного ведмедя?
Хто створив польового коника?
Коника, що кидається з трави
і їсть цукор з моєї долоні,
що зорить навколо своїми великими
непростими очима?
Ось він підіймає свої бліді лапки
і ретельно умиває личко.
Ось він розкриває свої крильця і відлітає геть.
Я не знаю напевно, що таке молитва.
Зате я знаю, як звернути увагу, як
упасти в різнотрав’я і вклякнути там,
знаю, як бути безтурботною і щасливою,
як чеберяти луками,
що я й робила цілісінький день.
Скажіть мені, що ще я мусіла вчинити?
Хіба все не вмирає кінець кінцем, і
зашвидко?
Скажіть, що ви плануєте
зробити з вашим єдиним
диким і безцінним життям?
Дощ в Огайо
Вільшанка кричить: дощ!
Ворона каркає: грабіж!
Чорна змія, що повзає в лозах,
Завмирає всіма своїми довгими
м’язами
в той час, як пориви дощу,
кружляючи, мчать з білого заходу,
а їхні темні ратиці ставлять
мітки на високих деревах.
Дощ, дощ, дощ! співає вільшанка
несамовито, а потім шукає
прихистку.
Ворона горбиться.
Чорна змія
вислизає швидко й важко
в землю.
Чорний ставок
На Чорному ставкові
збурені води стишились
після нічного дощу.
Я зачерпую руками воду.
І п’ю довго-довго.
Вода на смак як камінь, як
листя, як вогонь.
Вона падає холодно в моє тіло,
пробуджуючи кістки.
Я чую їх глибоко всередині,
шепочучи:
о, що ж то таке прекрасне
щойно сталось зі мною?
Переклад з англійської — Людмили ГОНЧАР
