Марія ВИШНЕВСЬКА
Чернівці з виставою “Схоже на щастя” відвідали митці Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”.
Сьогодні наша гостя — виконавиця однієї з головних ролей у виставі, народна артистка України та СРСР, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Герой України Ада Роговцева.
“Треба встигати обдаровувати людей”
За Адою Роговцевою стоїть епоха поетичності і в кіно, і в театрі, за якою ми, глядачі, вже скучили. Зустріч з актрисою — подія, адже це унікальна можливість доторкнутися до високого мистецтва. Актриса прекрасна і в драматичних, і в комедійних виставах. Цього разу на суд чернівецького глядача кияни представили роботу молодої режисерки і доньки Ади Миколаївни — Катерини Степанкової, іронічну й трохи сумну комедію на дві дії “Схоже на щастя”, в основі якої п’єса П’єра Пальмада та Крістофа Дютюрона “Втікачки”. На перший погляд, це дуже проста історія, але в кожній її сцені глядачі впізнавали себе. Власні сумніви. Ілюзії, вигадки, закоханості та обмеження. І зрештою, як і перед героїнями вистави, перед нами постало запитання: а яка вона, щаслива людина? Що вона відчуває? Як дихає? Їх я адресую нашій гості Аді Миколаївні.
“Нам просто не вистачає спілкування”
— Ви багато подорожуєте Україною?
— Тільки в цьому турі ми проїхали 10 міст. Двічі на запрошення побували у Дніпрі. Нас там дуже добре зустріли. Людей на виставах було багато. Попереду ще три міста, а відтак 22 липня їдемо у Кривий Ріг. Загалом, нам гріх скаржитися, бо ми вже тричі проїхали всю Україну. Скрізь побували.
— Як сприймала Вас публіка на сході?
— Прекрасно! Немає ніякої різниці між публікою заходу і сходу. Скажімо, у Кривому Розі люди дуже вдячні й відкриті. У нас серйозна драматургія, без настирливості, без заполітизованості, але людяна, з літературним смаком. Нас завжди сприймають зі сльозами на очах і, водночас, з піднесенням. Люди на сході після кожної вистави чи виступу говорять: “Приїдьте до нас. Нам просто не вистачає спілкування”. А от коли ми виступали з концертами після звільнення у Слов’янську, Лисичанську, то там люди почувалися покинутими. Тоді в кожному місті чули: “Ніхто не думав, що ви приїдете”. Вони повірити не могли, що я не побоюся приїхати. Ще й візьму з собою онука. На концертах були переповнені зали. А розмови з людьми тривали набагато довше, ніж сам виступ. Ми говорили про все: як бути, як налагоджувати контакти, як нам вчитися жити разом в одній країні.
“Не хочу, щоб мене і моїх дітей знову зробили рабами”
— У Росії, де маєте багато шанувальників, Ви стали персоною нон-грата, проти Вас торік порушили кримінальну справу. І якщо зараз з’явитеся на території РФ, то Вас заарештують. Вже більше року Ви не були в Москві. Двері в Московський театр для Вас закриті?
— У Москві почули дзвін, та не знали, де він. Ми зібрали для госпіталю в АТО 52 000 гривень. Тоді я саме знімалася в Росії, то вони й вирішили, що я в них заробила гроші та профінансувала військові дії. Востаннє я була в Москві майже рік тому. Це були ті зйомки, від яких я не могла відмовитися. Не хотіла їхати, але мені сказали: якщо я не приїду — маю відшкодувати. Продавати квартиру — це не вихід. І я знялася. А от вийти до глядачів, які агресивно налаштовані, хоча й не до мене, а до моєї країни, до мого народу, — я не можу. Коли була в Москві, то бачила, що показують по телевізору людям. Мені вистачило трьох днів, щоб піддатися цьому впливу та перейти на їхній бік. У людей, які там живуть, іншої правди немає. Вони дуже реалістично показують, що ми звірі, що ми тупі, що ми фашисти. Я не та людина, яка вміє накопичувати гроші. Тому втрата російського глядача катастрофічно позначилася на фінансовому стані моєї родини. Але цю втрату не порівняти з тією, якої зазнали наші співвітчизники. В мене просто немає можливості віддати щось дітям, купити ті книжки, які хочу. В мене немає можливості часто їздити до себе в село, бо під час кожної поїздки на бензин я витрачаю всю пенсію. Але я ні за які гроші не відмовлюся від власної позиції. Я підтримую свою Батьківщину. Не хочу, щоб мене і моїх дітей знову зробили рабами. На нашу країну йде агресія колосального монстра, у мене немає іншого вибору. Не можна називати братом того, хто йде на тебе війною.
— На що схоже щастя Ади Роговцевої?
— Людині для щастя так мало треба! Згадайте, як про це писала у “Щасті” Леся Українка: “На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всіх зчарувало воно навіки і чари його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце, і серце починало горіти. Хто раз бачив його, той не забував його до смерті. Пекельний вогонь прокинувся в душах всіх людей. Всі шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче, губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світу зорею, блискавицею, вогником бродячим і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках. І чутний був великий крик по всій землі: “Щастя! Щастя!..”
Ми приходимо в цей світ, щоб зробити його кращим. Що залишиться після нас? Пам’ять. І треба усвідомлювати, що за наші гріхи розплачуються діти та онуки. Це закон буття. Якби люди про це пам’ятали, то намагалися б робити добро. Я постійно наголошую: маємо бути ніжними один до одного. Бо, на жаль, мало сьогодні у нашому житті добра. Андрій Платонов писав, що “часом серце здатне зло переробити і обернути у добру силу для себе і для людей”. Тому ми повинні навчитися зло переробляти у добро. Не таємниця, що люди сьогодні перестали говорити один одному: “Я тебе люблю”. Якщо я протягом дня цього не почую хоча б один раз від своєї дитини чи онуків, то для мене цей день порожній. Тому я дарую їм ці слова. Треба встигати обдаровувати людей. Сьогодні ми ховаємо свої почуття, приховуємо їх, відкладаємо “на потім”. Ось цей страх відкритості і робить людей жорстокими.
Від редакції:
16 липня Ада Миколаївна Роговцева відсвяткувала свій день народження. Зичимо їй здоров’я, успіхів, снаги й натхнення у творчості, перемог та постійного зворотного зв’язку!
