Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ба ні — та й озираюся на “25 поетів української діаспори”.
У масиві книжок М. Слабошпицького ця книжка з тих, що надаються до неодноразового читання. 25 поетів — це й 25 біографічних нарисів про поетів. 25 життєдіянь із майстерним вилущенням індивідуальної творчої домінанти кожного. Як есей про Барку, з яким, як і з ЛівицькоюХолодною, автору пощастило спілкуватися. Це — ніби стиснута, підпорядкована задуму модель його книжокбіографій про Осьмачку, Влизька й інших.
Барка — химерне явище в українській поезії. Він як неприступна фортеця з вежами і потужним оборонним валом. Фортеця, яку досі не може взяти літературознавча наука. Перед ним у розгубі зупиняється критичне перо. Осягнути усе ним написане не по силах навіть досвідченому інтелектуалу. Принаймні сьогодні. Християнський мислитель, герметик Барка не піддається зусиллям. Пригадую, як на якомусь зібранні в Спілці Гр. Кочур, демонструючи томища Барчиної поезії, скрушно зітхнув: ось тільки хто це все прочитає…
Непрочитаний, схожий тільки на самого себе Барка з його духовною культурою, вражаючою усеохопністю, складною стилістикою, прошкує у своїй загадковій одинокості в будучину в надії на розуміння й належне поцінування. Прикро. Ніхто з наших письменників не був, за словами Слабошпицького, ближчий до Нобеля, аніж Барка. Але Україна не зробила жодного кроку у цьому напрямку. Ба навіть обійшла Шевченківською премією.
Книжка Слабошпицького — антологічне видання: поети представлені віршами. В ньому використана різнопланова фактографія, вагомий чинник притягувальності.
Слабошпицький — читабельний критик. Але ця читабельність у всеозброї обізнаності і фаховості. Кожен нарис — домежно демократична, не обтяжена яловим розумуванням посутня розповідь із промовистими подробицями, які увиразнюють трагізм доль українських емігрантів. Не всі вони прижилися на чужині. І всі, хіба за винятком Барки, не самореалізувалися тою мірою, якою могли б самореалізуватися за нормальних умов.
Непрактичний, непристосований до життя, тим паче на чужині, самітник Стефанович. Один із найоригінальніших наших поетів, він мовчав 15 років і сьогодні, за Слабошпицьким, “озивається до нас загадками трансцендентальності буття”. І, доповнимо, проникливими історичними візіями і різдвяними шедеврами.
Качуровський виділив зпоміж українських поетів першого ряду трьох, на його думку, майстрів, які не зазнали впливів російської поезії: Свідзінського, Плужника й Ореста. Думається, Стефанович міг би бути якщо не четвертим, то п’ятим, пропустивши вперед Барку.
Вадим Лесич. 20річна пауза у його творчості — наслідок не лишень тих негараздів, які випали на долю кожного емігранта, а й “заслуга”, запевняє автор книжки, літературної критики, що ревно потопталася по його перших публікаціях.
Слабошпицький твердить про кількох Лесичів. Цебто про певні етапи у творчості цього поета. Він зазнав впливів англомовної поезії, надто Еліота. Пізній Лесич та ще Остап Тарнавський були найближчими у своїх шуканнях до поетів так званої НьюЙоркської групи. Його досвід, на переконання Слабошпицького, міг би прислужитися нинішнім модерністам.
У нарисі про Ореста, виокремлюючи його непрості стосунки з Шевельовим, явно несправедливим щодо нього, Слабошпицький зауважує: “Людське життя — як духовна одіссея, як шлях пізнання істини, як подолання спокус дрібним і суєтним”.
Духовна одіссея у кожного своя. Незвичайною видається доля Леоніда Лимана. Маланюк називав його чистокровним поетом. Державин — геніальним. Лавріненко — духовим аристократом. Пророчили йому велике майбутнє. А він, написавши кілька десятків досконалих віршів у тому віці, коли дехто тільки починає писати, раптово замовк. Приголомшував сучасників небажанням друкуватися.
Осмислюючи феномен Леоніда Лимана, Слабошпицький відзначає своєрідність його епітетів, лаконічність і точність деталей, несподіваний їхній монтаж, неповторність лиманівської інтонації.
Нині нечасто згадують символістів минулого століття: Вороного, Чупринку, Філянського. Рідко згадують і пізнього символіста, нашого старшого сучасника Олега Зуєвського, поета високої поетичної культури, неабиякого перекладача Малларме. Він, як і Барка, не освоєний літературознавцями. І як і Барка — герметик. Поет для поетів. Віриться, що в найближчому майбутньому ситуація зміниться. У повітрі — нові віяння, зокрема і з нахилом до символізму. Серед нинішніх молодих літераторів привертає увагу фахове письмо поета і перекладача з французької Дмитра Чистяка. Важко уявити, що цей перспективний символіст не обізнаний із поезією Зуєвського.
Я назвав лише кількох поетів, про яких мовиться у книжці Слабошпицького. Але й цього, гадаю, достатньо, щоб укотре пересвідчитися: поезія діаспори в її найяскравіших персоналіях — вагоме надбання української поезії XX століття. Вільна від ідеологічної цензури, вона засвідчила спроможності людського духу, відірваного від своїх коренів. І в цьому сенсі досвід її безцінний.
То інше, що досвід цей, попри доступність сьогодні джерельної бази, задіяний недостатньо. Банальне незнання поетичного господарства у його сукупності призводить до велосипедствування. Молоді поети, відкриваючи для себе Малларме, Еліота, Павдна, не підозрюють, що їх творчість так чи інак відлунилася у практиці тих же Зуєвського, Остапа Тарнавського, Вадима Лесича. І незрідка ступають у вже протоптаний слід.
Книжка Слабошпицького безпосередньо й опосередковано навертає до дня нинішнього. Спонукає думати, що хаос віршування живиться ще й хаосом критичним. Негатив, коли він стає тенденцією, а отже, тиражується, привчає до себе критику. І критика, що спершу упирається, поступово до нього звикає як до неминучого зла, а потім і зовсім заплющує очі.
Коли ж врядигоди їх розплющує, то перестає розрізняти кольори: свіже від вторинного, справжнє від імітації справжнього. Як наслідок, ні поет, ні критик не можуть із певністю відповісти на запитання, чітко сформульоване свого часу Маяковським: “Что такое хорошо, что такое плохо?”
То що ж насправді відбувається сьогодні у хащах українського віршування? Чи виправданий той перерозподіл уваги, за шкалою цінностей деяких позірно успішних адептів пера, коли самі ті цінності незрідка під запитанням?
Доскіпливому читачеві поетів діаспори легше відповісти на ці питання, ніж необізнаному. Пригадується старий радянський анекдот із його саркастичною констатацією: “чукча — нє цітатєль, чукча — пісатєль”. Анекдот з душком, але формула глобальна. І чукчу у цій ролі, з огляду на сумбур “укрсучліту”, з успіхом ризикує підмінити недопитливий український критик чи ледачий український поет.
