Надія КИР’ЯН
Наш тижневик отримує багато листів-відгуків на публікації в “СП”, з нами діляться бідами й радостями, висловлюють різноманітні пропозиції, часом зовсім протилежні: просвітянка Теофанія Калитовська зі Львова, наш постійний читач, пропонує передплатникам передавати наш часопис друзям, у школи, бібліотеки тощо, бо багато хто й не знає, що є така газета, а дехто вважає, що те, що дістається даром, не цінується. Одні пишуть і підтримують звернення до різних інстанцій, а інші кажуть, що це нічого не дає, оскільки гуманітарна політика держави якщо й змінюється, то дуже повільно. Однак усі зауважують, що в Україні триває тотальна агресивна русифікація, і шукають шляхів, як на це впливати. Дуже багато відгуків на тему рідної мови, багатьох схвилювала стаття Костянтина Сушка “Вже й п’яті півні проспівали”.
А Івано-Франківське МО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка пропонує зробити 9 березня, день народження Шевченка, державним національним святом і вихідним днем.
На підтримку Звернення до Президента України “Проголосити 2016—2025 роки Десятиріччям повернення Україні української мови” надіслали підписи жителі с. Вербівка і м. Кам’янка Кам’янського району Черкаської області (18 підписів), продовжують надсилати підписи під пропозицією, аби Президент поряд з Указом “Про оголошення 2016 року Роком англійської мови в Україні” видав подібний указ про оголошення Року української мови.
Р. Я. Потока з міста Зміїв Харківської області схвалює, що в Полтаві нарешті постав величний пам’ятник гетьманові Івану Мазепі, і це є сигналом до демонтажу встановленого царською Росією 1811 року пам’ятника на честь так званої “перемоги” під Полтавою, бо його існування принижує честь і гідність українців.
Постійно нам пише Валентина Коваленко, підтримує всіх авторів публікацій “Українська альтернатива діє”. Розповідає, що були на святі у київській ЗОШ № 128,
де вчиться онук, якого змалечку привчали до української мови. А тепер він став російськомовним. Це тому, вважає Валентина Іллівна, що ні в дитячому садочку (українськомовному), ні в цій школі вчителі на перервах (учні також) не спілкуються українською.
Завдяки своїм дітям пані Валентина з чоловіком побували в Польщі, лікувалися на Волині і тішилися патріотизмом поляків та волинян, які шанують власну історію та культуру. На жаль, вдома, у Києві, такого не побачили, тут ще панує пресловуте “двуязичіє”. Також Валентина Іллівна з родиною та друзями написали звернення до Президента з пропозицією створити на Майдані, де пролито немало крові героїв, які боролися за незалежність України, Меморіальний комплекс з українськими героями та символікою і щоб брали участь у розробці цього проекту українські митці разом з істориками, а в Будинку профспілок — відкрити не кафе, а Музей історії Української державності. Що ж, пропозиції слушні, сподіватимемося, що влада до них дослухається.
Дуже важливу тему порушили Галина Кравченко та Віктор Кобзар — про реагування держслужбовців на скарги мешканців. Віктор Кобзар надіслав до редакції цілу купу “відписок”, які йому надіслали з різних міністерських кабінетів — слів багато, а жодна проблема не вирішується. Про це пише і Галина Кравченко з Дніпра у дописі “Де блукає скарга?” — проблему її сестри, інваліда Другої світової війни не допомогла вирішити жодна інстанція, куди вона зверталася протягом 5 років, натомість одержує типові відписки. Читачка наводить такий приклад. Коли вона запитала авторів чергової відписки: “Навіщо ж ви “спустілі” звернення в Дніпроводоканал, якщо він не займається вирішенням таких проблем?”, одержала відповідь: “Надо же было куда-то направить! Чтоб дело закрыть”. Тобто службовці існують не для того, щоб вирішувати проблеми, а щоб перекладати папірці з місця на місце та позбуватися їх, “спускаючи” кому попало, аби не валялися на очах.
Зокрема про це йдеться і в “СП” (ч. 28
за 2016 р.) статті доктора фізико-математичних наук, професора, академіка АН вищої школи України Валерія Швеця. Він пише, що за роки незалежності державний апарат зріс до 370 тисяч осіб (у радянські часи було 60 тисяч). Але у радянські часи держава контролювала все, пояснює автор, — сільське господарство, промисловість, торгівлю, інформаційний простір — на те вона й тоталітарна держава. “Але чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності у рази зріс? Відповідь проста — у рази зросла кормова база для чиновників”.
Деякі листи читачів дуже злі, з нещадною критикою усієї влади зверху донизу, дістається, зокрема, й нашій редакції, а дехто вже кинувся цю владу захищати (щоб не обрали ще гіршої). Справді, за 25 років незалежності нароблено дуже багато помилок, рівень життя переважної більшості на межі виживання (або й за межею), а головне — страшенний, неприпустимий розрив між рівнем життя одних і інших: хтось (ідеться про суддів), виявляється, не може повноцінно судити, бо не може протримати сім’ю на 6 тисяч гривень на місяць, а хтось повинен виконувати нелегку роботу за 2 тисячі або задовольнятися 1 тисячею пенсії, пропрацювавши на державу 50 і більше років. А ще ж є у декого платня 50, 100, 250 і 500 тисяч на місяць. У світі вважається нормальною розрив між найменшою і найбільшою платнею у 5—6 разів (а не в 50, 100 і більше, як у нас). Тобто ми розуміємо, що “злі” читачі також праві.
А що робити? Думаю, що робити треба всім, хто що може. І запити до вищих інстанцій, приватні й колективні (крапля камінь точить), і серйозно ставитися до виборів (місцевих і всеукраїнських), де кожен голос важливий, змінювати щось на місцевому рівні, у своєму колективі. Федір Пилипенко з Вінниці, Раб Божий Михаїл з Києва пропонують свої молитви за Україну до Бога. Молімося кожен своїми словами і від душі, це теж дуже важливо, як і власні вчинки. Юрій Павлюк, учитель з смт Маневичі Волинської області закликає депутатів коаліції не робити поспішних висновків, працювати разом, змінювати державу на краще, а всіх — мати витримку. Зміни починаються зі зміни свідомості кожного, вони є, звичайно, нам хотілося б, щоб їх було більше і йшли вони скоріше. Як пише Галина Кравченко: “В житті правда завжди торжествує, тільки життя часто не вистачає”. Але це вже інше питання. Будьмо оптимістами!
