Як Михайло Сергійович і Олексій Максимович готували книгу про Україну і Московщину

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

Чергову статтю нашої рубрики доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Володимир Мельниченко присвятив маловідомій історії знайомства Михайла Грушевського з Максимом Горьким і підготовці ними у 1916—1917 рр. унікального збірника статей, сенс якого Михайло Сергійович сформулював так: “Головне: Україна і Московщина — відмінности і контрасти їх духовного життя”…

Горький: “Я впевнений, що необхідно написати книгу…”

Знайомство Грушевського з Горьким відбулося спочатку заочно. Про це Михайло Сергійович сам нагадав російському письменникові в листі до нього від 5 лютого 1916 р.: “Кілька літ тому я просив покійного Михайла Михайловича Коцюбинського, що направлявся до Капрі, передати Вам мою книжку з українського питання як знак моєї щирої поваги до Вас і Вашої діяльності”. Скоріше за все, це була книга Грушевського “Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки”, що вийшла в СанктПетербурзі 1907 року. Горький читав й інші праці Грушевського, наприклад, “Очерк истории украинского народа” (СанктПетербург, 1911), що й нині зберігається в особистій бібліотеці Горького в Москві з його примітками.

Російський письменник цінував талант українського вченого і називав його могутнім істориком. На початку 1916 р. між ними почалося листування, й Олексій Максимович ставився до нього з усією серйозністю. В Архіві О. М. Горького в Москві мені вдалося потримати в руках чорновик його листа до Грушевського, написаного в серпні 1916 р. Отже, письменник виважував кожне слово у спілкуванні з видатним ученим. Горький неодноразово пропонував Грушевському літературну співпрацю, але нас особливо цікавить його конкретна пропозиція, висловлена в згаданому листі від 9 серпня 1916 р. із Петрограда в Казань, де тоді Грушевський відбував заслання. Олексій Максимович, зокрема, писав:

“Якщо дозволите — я просив би Вас звернути увагу Вашу на таке: той факт, що Москва в її прагненні до поневолення України завжди старалася діяти на демократію, — як Ви неодноразово вказуєте, — цей факт, думається мені, може дати українофобам певний демагогічний аргумент проти Вас. Було б добре заздалегідь усунути можливість користуватися таким аргументом”.

Надзвичайно цікавий момент! Горький застерігає Грушевського від особливо різких антимосковських висловлювань, але не заперечує сам історичний факт одвічного прагнення Москви до “поневолення України”.

Далі Горький формулював ідею книги:

“Я певен, що необхідно написати книгу на тему: “Україна і Москва — в їх духовному житті” — дослідження й вияснення тих відмінностей, які, безперечно, лежать в основі психіки українця і великороса… Мені здається, що, будучи добре розробленою, ця тема могла б справити дуже позитивний і, можливо, навіть вирішальний вплив на процес самопізнання як для українця, так рівно і для московського читача”.

Насправді тема, заторкнута Горьким, була концептуально розроблена Грушевським задовго до замислу російського письменника. Власне, без історичної присутності великого українця сам замисел, очевидно, не виникнув би! Взагалі, мені здається, Горький революціонізувався в українському питанні завдяки Грушевському. До речі, в уже згаданій книзі Грушевського “Очерк истории украинского народа” Горький відкреслив на сторінці 13 таке міркування вченого: “Як у лінгвістичному, так і у психофізичному відношенні відокремлення народностей української, білоруської й великоруської виходить далеко за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, уже там позначені певними відмінностями, потрапляли у різні фізичні, економічні й культурні умови, у різне етнографічне середовище”.

Повертаюся до листа Горького:

“Дозволю собі вказати кілька точок, з яких ці відмінності витікають найбільш очевидно, — їх міфічні переконання: уявлення про Судьбу, Долю на Україні більш активне, ніж на Московській півночі, де Доля сприймається, як сила незборима, з якою марно боротися. Ставлення до релігії — великоруські секти переважно містичні, на півдні переважає раціоналізм, начало більш активне. Ставлення до себе: у московських людей історичні пісні, билини, легенди зовсім зникли з побуту, що вказує на забуття народом своїх діянь, своєї соціальнополітичної роботи; українці зберегли й зберігають у піснях, думах пам’ять про історичне життя своє.

І взагалі порівняння поглядів на природу, Бога, людину, порівняння ставлення до жінки, дітей і худоби, як усе це виражено в казках, піснях, легендах, дало б чудовий матеріал для суджень і суперечок з питання такого важливого й жахливого, як українське.

Етнографічні аргументи, показання фольклору є — на мій погляд — найбільш важливими, найменш заперечними аргументами культурнопсихічних особливостей народу, доказами на користь культурних прав його…

Я гаряче хотів би знати Вашу думку з цього питання, шановний Михайле Сергійовичу, впевнений, що за Вашою редакцією така робота була б зразковою. Питання в тому, чи визнаєте Ви її потрібною? Мені здається, що для політично безграмотного й соціально нерозвинутого московськоруського суспільства, така книга була б вкрай корисна. Візьміть до уваги, що і внутрішні суперечності між Україною, багато в чому вихованою впливом Заходу, і Москвою, підвладною візантійськотатарським впливам, ніколи й ніким не висвітлювалися”.

Не можу не звернути увагу читача на те, що ця думка Горького суголосна з історичним висновком Грушевського про те, що “в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури… народом західним…”

Отже, задум Максима Горького був близьким Михайлу Грушевському, і він негайно відгукнувся, написавши йому відповідь буквально за тиждень — 14 серпня 1916 р.:

“Ваші міркування про бажаність і навіть необхідність “азбучної книги” з українського питання, яка дала б “матеріал для суджень і запитань” на цю тему в широких колах, у товщі суспільства я бачу цілковито правильними — вони влучають, безперечно, в одне з болючих місць моменту… Я думаю, Ви бачили брошуру “Украинский вопрос”, видану в Петербурзі в 1913 р. (повторену минулого року), та велике видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, II том якого містить, між іншим, й огляд української етнографії, застряв десь у палітурній”. Зауважу, що перший том двотомної праці “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1914) складався з двох досліджень Михайла Грушевського — “Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения” та відомої його роботи “История украинского народа”. Згаданий Грушевським збірник “Украинский вопрос” був виданий 1914 року зусиллями співробітників журналу “Украинская жизнь” (1917го вийшов у світ третім виданням). Його укладачами були Олександр Лотоцький і Петро Стебницький, авторами — Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Агатангел Кримський та ін.

Читаємо знову лист Грушевського:

“Наскільки я розумію, Ви маєте на увазі дещо інше — не так повідомлення фактичних відомостей, як низку живих сторін, що впливають на почуття й уяву, здатних зацікавити людей, не розвинутих соціально, не захоплених проблемами культурносуспільного устрою?..

Ваші зауваження стосовно відмінностей у психіці та світогляді українців і великоросів, відображених у фольклорі, дуже влучні та правильні й, безперечно, заслуговують на розвиток. Але базувати надто багато на фольклорі, або тільки на ньому, мені здається, заледве варто”.

На це Горький відповів Грушевському: “Я ні в якому разі не наполягаю на тому, щоб дані фольклору зайняли в книзі чільне місце, але гадаю, що саме пісня, байка — можуть найбільш яскраво й доступно для розуміння широкого натовпу зобразити відмінність української й московської психіки”.

У своєму листі Михайло Сергійович запевнив Горького, що “готовий послужити цьому починанню всіма своїми силами” і наголосив особливо: “Я дуже ціную, що саме Ви, Олексію Максимовичу, зайнялися українським питанням…”

Отже, Грушевський гаряче підтримав ідею російського письменника і погодився сприяти її реалізації. До речі, він сформулював саму проблему значно ширше, ніж вона була запропонована Горьким і потім залишилася в назві, а саме — “Україна і Великоросія”. Немає сумніву, що Михайло Сергійович якраз у такому масштабі і сприймав майбутній збірник, адже в пізніших листах до Сергія Єфремова неодноразово визначав його суть так: “Україна і Московщина”.

Одержавши відповідь Грушевського, Горький відразу написав йому листа, в якому були такі слова:

“Нам треба вчитися розуміти себе й інших, і хоча за натурою нашою ми не дуже охочі до цього заняття, однак історія починає вчити нас доволі суворо. Великою заслугою Вашою, Михайле Сергійовичу, буде, якщо й Ви прийдете на допомогу історії, що повчає нас”.

У свою чергу Грушевський наполягав на тому, щоб і Горький “дав своє ім’я” задуманому збірнику.

Є в цих обопільно добрих словах щось пронизливовелике…

 

Грушевський: “Стріча наша була приятельська”

Очне знайомство відбулося в листопаді 1916 р. у Москві на Арбаті, 55, де політзасланець Грушевський з дружиною й донькою винаймав квартиру. За його спогадами, Горький прийшов приблизно 10 листопада (про цей історичний факт не знали навіть горькознавці, з якими мені довелося спілкуватися в Архіві О. М. Горького в Москві). Сиділи в просторому кабінеті Грушевського, з нього двері до кімнати, де лежала донька, що хворіла тоді скарлатиною, було відчинено, аби жінки — Маринця й Кулюня — чули їхню цікаву розмову. На прощання Горький став на порозі, щоб вони могли його побачити й привітати…

Грушевський зробив оригінальну й доброзичливу замальовку свого славетного гостя:

“Він справляв дуже приємне враження і своєю монументальною, щиро плебейською, але бездоганно культивованою постаттю, і своїм свобідним, не вишуканим поводженням, і, словом людини, багатої змістом, яка багато жила, бачила і думала. Він висловив кілька своїх спостережень над українським народом, винесених з колишнього життя на Полтавщині, де він навіть займався складанням аматорської української трупи. З великим признанням говорив про культуру і гуманну соціальну вдачу українського селянства, його неспішну, але видатну роботящість. Високо ставив українську культурність… Дуже інтересувався участю української інтелігенції в об’єднанню опозиційних, демократичних сил, котре його в сій хвилі займало. Він задумував велику щоденну газету в Петербурзі в широких розмірах з власною друкарнею… (газета “Луч” у зв’язку з революційними подіями у світ не вийшла. — В. М.). В газеті мав бути український відділ, на його завідателя в Петербурзі намічали Славинського; Саліковського хотіли взяти на “випускаючого редактора”, як доброго газетного техніка. Інших московських українців Горький хотів притягти як співробітників”. Сам Олександр Саліковський згадував: “М. Горький звернувся до мене в справі мого переїзду до Петербурга для участи в газеті “Луч”… Від участи в “Лучі” я ухилився”.

Безперечно, що зустріч Грушевського і Горького запам’яталася їм обом надовго. В Архіві О. М. Горького зберігається тому підтвердження — лист Грушевського до російського письменника від 26 січня 1926 р. з Києва, який наводжу повністю:

“Вельмишановний Олексію Максимовичу!

Проф. І. А. Кухаренко (можливо, йдеться про професора Кухаренка Івана Антоновича, викладача Київського політехнічного інституту та Київського сільськогосподарського інституту. — В. М.), мій товариш по Академії, розповідав, що бачив Вас у доброму здоров’ї, і Ви згадували про мене. Ми про Вас — усією родиною — часто згадували за ці роки, і я кілька разів мав намір Вам написати, але то адреси точної не було, то не впевнений був, що лист мій до Вас дійде. Говорив Кухаренко, що Ви збираєтеся повертатися (з Італії Горький остаточно повернувся в Москву в 1933 р. — В. М.). Тоді маю надію Вас побачити. Я жив останнім часом в околицях Відня і повернувся до Києва 1924 року в березні. Працюю багато, досхочу, що називається.

Збираюся навесні до Москви; приємно було б знову з Вами там зустрітися.

Щиро Ваш

М. Грушевський

26.І.1926”

Не судилося. Та і взагалі їхнє знайомство не стало тим щасливим випадком, коли двоє людей, зустрівшись, відчувають постійну потребу у спілкуванні та співпраці. Проте можна припустити, що коли б життя Грушевського і Горького склалося інакше, коли б їхні дороги ще раз щасливо перетнулися, вони, напевне, знайшли б спільну мову в якомусь творчому проекті та зійшлися ближче. Вони були практично ровесниками, й доля відвела їм однаковий вік на землі — 68 років.

 

Горький: “Культура українського народу вище великоруської”

Свої міркування щодо збірника “Україна і Москва в їх духовному житті” Олексій Максимович виклав на зустрічі з московськими українцями у Саліковського (2га Міщанська вулиця, 44), бо “великих зборів Горький не хотів”. Той і розповів про все це в своїх спогадах:

“Не пам’ятаю вже, якого числа, але це незадовго до різдвяних свят, — зібралися в мене увечері Максим Горький, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Агатангел Кримський, Зіновій Моргуліс. Нарада наша мала цілком приватний та інтимний характер — за шклянкою чаю, причому Горький докладно і незвичайно колоритно розповів нам про свої погляди на саму суть справи, себто про те, як він собі уявляє загальний характер і особливості двох сусідніх і державно об’єднаних народів”.

Якщо спиратися на “Спомини” Грушевського, він інакше датував цю зустріч, а саме: візит Горького на Арбат, 55, відбувся “десь коло 10 падолиста”, а зустріч у Саліковського — “чи не другого ж дня”. На користь цього свідчить і те, що 11 листопада Грушевський сповіщав Єфремова, що вже двічі мав розмову з Горьким, тобто у себе вдома і, мабуть, у Саліковського. Крім того, наприкінці листопада Горький уже був у Петербурзі.

Тепер знову надаю слово Саліковському:

“Я дуже шкодую, що не записав тоді, по свіжій пам’яті, оту промову, точніше мовити, мистецьке оповідання Горького. Скажу лише, що воно всіх нас захопило, і ми з напруженою увагою його вислухали. Тут я можу показати хіба кістяк майстерної і незвичайно простої доповіді Горького.

Він попередив, що хотів би поділитися з нами своїми почуттями та думками в справі, котра його дуже цікавить, просто як людину, яка на своєму шляху бачила та спостерігала і винесла з досвіду життя певні переконання. За його словами, не підлягає жодному сумніву, що душа народу, його характер, здібності, культура і весь життєвий лад залежить від сонця. Так само, як усе живе, що ми бачимо на нашій землі…

…Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках, — говорив Горький. — Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив із народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонійнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської”.

Чи багато з нас знають про цей історичний висновок Горького? Чи часто ми звертаємося сьогодні до подібних зізнань видатних росіян?

Повернімося до виступу Горького:

“Ласкаве небо, яскраве сонце, запашний степ, повний звуків, тепле шумливе море, в якійнебудь Херсонщині чи Катеринославщині і раптом Заволжя з безкрайніми віковічними суворими борами, важкий сутінок, зимна мряка і десь глухо в глибині “бом!… бом!…”. Це скит розкольничий, це одшельники, аскети, що зреклися радощів світу і шукають правди в сухих папірцях стародрукованої книжки, спалюють себе на вогнищах, закопують у землю, рятуючися від антихриста… Два цілком різні світи! Чи може бути в них однакова психіка, однакова мова, один світогляд, однаковий життєвий лад? Ясно, що ні! І етнограф, і філолог, і економіст, і політик, і релігійний дослідувач доведуть це нам з цілковитою наочністю”.

Таким чином, Горький замислював книгу про два різних народи, про два різних світи, і, здавалося, не лишалося сумніву, якому саме він особисто віддає перевагу. Тому Саліковський особливо зазначав, що дискутувати не було про що. Вони подякували письменникові за цікаву й талановиту доповідь і перейшли до питань організаційних, зокрема хто має увійти до складу редакції задуманої книжки. Всі насамперед звернулися до Горького, спочатку він категорично відмовився, зазначивши, що вважає себе профаном, який може лише співчувати та матеріально допомогти справі, але погодився. Другим редактором просили бути Грушевського, який узяв на себе також і висвітлення теми під кутом історичним.

Щодо авторів майбутнього збірника, то Саліковський зафіксував у своїх спогадах дослівно таке:

“Главу, присвячену мові двох народів, мав скласти А. Кримський; дослід про мистецтво визнали бажаним доручити Щербаківському; про літературу — здається, С. Єфремову. Не пам’ятаю вже, кому рішено було доручити етнографію, здається X. Вовкові (сам етнограф іноді підписував свої праці Хведір) і економіку; що ж торкається глави про релігійний світогляд українців і великоросіян, то було названо двох бажаних співробітників; нашого відомого письменника й діяча Ол. Лотоцького й московського історика С. П. Мельгунова…”

Писав Грушевський і про те, що “Мельгунов може дати статтю про релігійне життя українців і великорусів…” Називав він і прізвище професора Михайла Ільїнського — вченого в галузі… органічної хімії. Тобто Грушевський бачив задуманий збірник статей широким за тематикою. Щодо згаданого мистецтвознавця й етнолога Вадима Щербаківського, то Грушевський знав його давно. Немає сумніву, що статтю з етнографії Грушевський збирався попросити саме у Федора Вовка, якого добре знав і цінував за глибокий професіоналізм.

Так що Михайло Сергійович знаходив для майбутнього збірника справді найкращих учених, фахівців, спеціалістів.

 

Грушевський: “Головне: Україна і Московщина — відмінности і контрасти”

Ми вже переконалися, що Грушевський близько до серця взяв ідею Горького про видання збірника статей на тему “Україна і Москва в їх духовному житті”. Він особливо підкреслював, що мова “про збірник, проектований Горьким ще з літа”, йшла під час їх зустрічей: “Я двічі мав з ним розмову — не докінчив з причини хвороби нашої доньки, але, в головнім, справа вирисовується ясно”.

Відразу підтвердив це в листі до Єфремова системоутворюючою думкою:

“Головне: Україна і Московщина — відмінности і контрасти їх духовного життя, передусім у фольклорі, також у побуті, праві, суспільному і історичному життю, літературі. Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра? Про право (звичаєве і остатки обов’язуючого права Гетьманщини в губерніях Чернігівській і Полтавській)? Бажано, щоб писалося живо, інтересно, а не просто інформаційно”.

Водночас Грушевський продовжував радитися з Горьким про план і зміст майбутнього збірника. 27 листопада 1916 р. писав йому в Петроград:

“Дуже шкодую, що не випала мені нагода зустрітися з Вами, Олексію Максимовичу, перед Вашим від’їздом. Хвороба доньки і надзвичайно важкі умови мого тутешнього життя позбавили мене цієї можливості. Хотів особисто з’ясувати деякі подробиці збірника перед тим, як затвердити його програму. Тепер спробую це зробити хоча б письмово. Долучаю начерк того, про що ми з Вами говорили, і прошу оцінювати його лише як начерк — викреслювати, доповнювати, змінювати: чим більше Ваших змін, тим ціннішим для мене він буде; з чим я не погоджусь, то дозвольте і мені потім змінити.

З деким я вже списався і отримав принципову згоду (С. О. Єфремова для статті у новій літературі, М. П. Василенка з історії після 1654 р.). З іншими спишусь після, коли отримаю цей проспект із Вашими виправленнями.

Після 1/ХІІ я сподіваюся мати більше часу і буду віддавати збірнику всю енергію, — якщо мене не захопить якийнебудь набір. До речі, технічне питання: з можливими співробітниками з петербурзьких українців можете переговорити щодо збірника чи доручите це нам, якщо Вам важко”.

Наступного дня — 28 листопада — Грушевський писав уже Єфремову: “Посилаю начерк проспекту, який зробив на прошеніє Горького, резюмуючи розмови”. Начерк програми збірника “Україна і Москва в їх духовному житті”, який Грушевський відіслав Горькому і Єфремову, не знайдено, але відтворюю його основні позиції з інших джерел, передусім з листів Михайла Сергійовича до Єфремова.

Єфремову Грушевський запропонував написати статтю про характерні відмінні прикмети нової української літератури XIX століття від великоруської: “в чім оригінальність і відмінність її фізіономії?” Грушевський врахував, що далеко не всіх достойних учених і літераторів вдасться залучити до цієї роботи. Горькому писав ще задовго до зустрічі з ним: “Статті могли б бути… залежно від того, які співробітники могли б бути залучені за нинішніх умов: адже багато хто на фронті, в ув’язненні чи за кордонами фронту…” Наприкінці листопада 1916 р. писав уже конкретно Сергію Єфремову: “Як на співробітників, крім Вас і Николая Трофимовича, уповаю ще на Вячеслава Константиновича (Прокоповича. — В. М.) і Федора Павловича (Матушевського. — В. М.) (може, ще на кого?). Не знаю, чи Микола Прокопович (Василенко. — В. М.) вже виходить? Як ні, то підіть Ви троє чи скільки до нього — а як виходить, то де инде обсудіть. Коли щось додати або змінити вважаєте, напишіть, я візьму під увагу і Горькому напишу, і навпаки Вас повідомлю, що він напише. Я думаю, Федір Павлович міг би написати про українське звичаєве право, хоч коротенько, сторінок на 8, Вячеслав Прокопович про зруйнованнє української школи. Може б знайшли когось до релігійного світогляду і моралі? або народного мистецтва? Про фольклор подбає мабуть Горький, а я писатиму Сумцову. Про церкву, театр, естетику народного життя і літературу XX віку буду писати до петербуржан”.

Грушевський збирався дослідити спроби “паралельних характеристик України і Московщини”, тобто брав на себе найскладнішу частину роботи.

Учений вважав, що “необхідно до збірника сього (“Україна і Москва”) притягнути якомога більше дослідників, великоросів”. Коли стало зрозуміло, що Горький не спромігся це зробити, Грушевський звернувся до Єфремова: “…По змозі се треба нам зробити”. На початку січня 1917 р. Грушевський писав: “Горький щось замовк, мабуть, захоплений газетою (“Луч”) і не відписує, прийдеться, мабуть, самим доводити план збірника до краю”.

Утім, листування між ними тривало. Останній лист Горькому з Москви Грушевський почав писати 28 лютого 1917 р. Повідомляв, що одержав від нього листа, турбувався з приводу того, що загубився його лист до Горького, написаний в 20х числах січня:

“…Я вітаю Ваш незмінний інтерес до плану збірника “Москва і Україна”, обіцянку надіслати до весни статті для нього і надати своє ім’я, як одного з редакторів… Можливо, Ви матимете можливість переговорити, хоча б по телефону, з тими можливими співробітниками, не українцями, з котрими були розмови — академіком Шахматовим, академіком Перетцом, В. О. Мякотіним? Ваше слово багато б важило у цьому випадку”.

Грушевський затримав відправку цього листа Горькому, аби зорієнтуватися в ситуації, що швидко мінялася, й надіслав його 6 березня 1917 р., всіляко підкреслюючи у приписці важливість підготовки збірника в історично нових умовах:

“Я затримав відправку цього листа у зв’язку з деякими подіями. Тепер, 6 березня, повертаюся до нього, щоб порушити питання, необхідне для з’ясування наступного — чи залишається у Вас інтерес, такий цінний і вирішальний для даної справи, до цього збірника? Він нам здається потрібним, необхідно порозумітися Великій і Малій Росії в цей момент тривало й щиро, а щоб порозумітися, треба насамперед узнати один одного.

Що Ви думаєте про це, вельмишановний Олексію Максимовичу? Ваш М. Г.”

Очевидно, хтось може сказати, що в цьому листі відбилися тодішні федералістські ілюзії Грушевського, його романтична готовність включити Україну до складу федеративної Російської республіки на правах національнотериторіальної автономії. Втім, у попередніх статтях уже показано, що розуміння Грушевським федералізму й автономії не заперечувало незалежної української держави, і його тодішня політика насправді була мистецтвом реального.

Про це свідчить і блискуче формулювання вченим самої суті задуманого наукового збірника статей: “Україна і Московщина — відмінности і контрасти”. Здавалося б, опісля розповіді про те, чим відрізняються дві країни, логічно було писати про їхні спільні або подібні риси. Та Грушевський вимагав розкриття контрастів. Тобто різко виражених історичних протилежностей!

Революційні катаклізми 1917 р. завадили довести цю справу до кінця. Саліковський писав: “…Ледве приступлено було до організації запропонованого М. Горьким видання, як вибухнула революція і потрощила всі накреслені плани, що потрібували пильної, спокійної, систематичної праці від багатьох людей. Не вийшла в світ цікава книжка…”

Із того часу минуло майже століття, проте задум унікального наукового збірника досі не втратив своєї актуальності, і варто було б його реалізувати в наш час. Очевидно, що першу частину збірника мали б скласти статті самого Грушевського та вчених, означених ним. А другу — більшу — частину книги слід написати сучасним авторам, насамперед висвітливши сюжети, сформульовані Грушевським, і головне… Головне необхідно нарешті вповні розкрити на сучасному науковому рівні фундаментальний висновок Грушевського про “велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини…”

Погодьтеся, достойна задача для нинішніх гуманітаріїв. Чи під силу?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment