Як я став пророком

Олекса РІЗНИКІВ,

м. Одеса

Йшов 10й рік, як я звільнився із концтабору. Мешкав у Первомайську Миколаївської області, працював вихователем у допоміжній школі № 14, бо до звичайної мене не допускали. Підробляв екскурсоводом, у вихідні супроводжуючи автобуси то в Кишинів до крамниць, то в Одесу на море, то в Уманський парк, то до Києва.

А зовсім поруч, за три години поїздки був “Хутір Надія” — державний музейзаповідник І. Тобілевича (КарпенкаКарого). Розташована ця пам’ятка на Кіровоградщині, поблизу села Миколаївки, за 20 км від Кіровограда. Це одна з найвидатніших історикокультурних пам’яток України, отримала статус заповідникамузею 1956 року.

Садиба знаходиться серед дубів, струнких осокорів, ясенів, гледичій, тополь. Більше ста років тому на місці, де тепер шумлять дерева і квітне фруктовий сад, був степ. “Оазу” на 11 гектарах землі заснував видатний український драматург, театральний і суспільний діяч Іван Тобілевич. Хутір він назвав на честь своєї дружини Надії Тарковської, якій земля залишилася у спадок. Багато років це місце було творчою лабораторією драматурга. Тут були написані такі твори, як “Сто тисяч” і “Господар”, історична драма “Сава Чалий” і ще близько десятка робіт.

У заповідникумузеї “Хутір Надія” експонують близько двох тисяч предметів, значну частину з яких передала сім’я ТобілевичівТарковських. З того часу збереглися будинок сім’ї, парк зі ставком, флігелі та чумацький колодязь. Щороку садибу відвідують понад чотири тисячі гостей з різних куточків України й зарубіжжя. Із 1972 року (125річчя з дня народження Івана Тобілевича) тут відбувається театральний фестиваль “Вересневі самоцвіти”.

Я взявся розробити текст екскурсії для старшокласників до “Хутора Надія” і далі, до міста Кіровограда, до найбільш унікального українського театру ім. Марка Кропивницького, Театру корифеїв. Матеріал мені був добре відомий, адже я сам працював там після закінчення Одеського державного театрального художньотехнічного училища, аж до 9 листопада 1958 року, коли мене забрали до війська. Антипартійну листівку я поширив по Кропивницькому саме 7 і 8 листопада.

Півроку я був електрикомосвітлювачем у театрі, ходив по сцені з пієтетом, бо на ній священнодіяла геніальна Марія Заньковецька, якій сам Чайковський одяг на голову золотий вінок з написом: “Безсмертній від смертного”; тут грали Тобілевичі, Марко Кропивницький, Михайло Старицький. Зараз ми їх звемо корифеями. У Вікіпедії про це читаємо:

Приміщення театру споруджено у Єлисаветграді (тепер Кропивницький) 1867 року на кошти інженераполковника Г. В. Трамбицького. В цьому ж приміщенні 27 жовтня 1882 року народився перший професійний національний реалістичний театр під орудою М. Л. Кропивницького — людини могутнього таланту: блискучий актор, режисерноватор, поет, композитор, реформатор української сцени, антрепренер, педагог, чарівний співак, високий майстер художнього слова, театральний діяч, засновник першого в Україні та Росії дитячого театру. Виставою “Наталка Полтавка” І. Котляревського він заявив світові про зрілість української театральної культури та її самобутність. Створив цей театр всупереч всіляким категоричним царським законам.

Письменник Володимир Панченко, доктор філологічних наук, професор Національного університету “КиєвоМогилянська академія” підкреслює: “Професійний театр корифеїв з’явився тому, що вельми дужою була українська стихія в наших степах. Кропивничанам судилося продовжити велику справу своїх попередників, а значить — творити стихію національної театральної культури всупереч усім негараздам”.

За рішенням ЮНЕСКО, 1982 року широко відзначалося сторіччя театру.

Переймаючись духом музею “Хутір Надія”, Театром корифеїв, я й написав 1986 року цього сонета:

№170

Хутір “Надія”

Столиці українського театру

Як тебе звати, місто? — Кропивницьк?

КарпенкоКарівськ? Мов, Кіровограде!

Упавши ниць, з найглибшої з криниць

ковток води приймаю в душу радо.

У тій криниці — сльози молодиць

і піт, і кров, що цибеніли градом

з козацьких жил, із парубочих лиць —