Олеся ТОМЕНКО
Війна з Росією загострила чимало питань політичних, економічних, територіальних, ідеологічних, культурних, зокрема мовних. І на ці питання Україна повинна дати однозначні відповіді. Адже загравання та прогинання перед ворогом, відсутність чіткої національної політики, половинчастість домовленостей призвели до окупації частини території України та щоденних втрат наших військових у зоні АТО.
Сьогодні дуже важливо сформулювати принцип національної ідеології. Без чіткої доктрини побудови національної держави Україна приречена на поразку. Коли ми говоримо про Євросоюз як об’єднану територію багатьох європейських держав, ми забуваємо при цьому, що кожна країна обстоює свою національну самоідентифікацію: поляки залишаються поляками, французи — французами, іспанці — іспанцями, каталонці — каталонцями. І першим ідентифікатором завжди виступає мова. Обов’язковою умовою для отримання роботи чи громадянства в країнах Євросоюзу є володіння мовою, підтверджене відповідним сертифікатом після складання іспиту.
В Україні ж сьогодні поширені, за визначенням перекладача, видавця Вадима Карпенка, “мислевіруси”. Їх чимало: “КАКАЯ РАЗНИЦА?”, “И ТАК ПОЙМУТ”, “ЄДИНА КРАЇНА — ЕДИНАЯ СТРАНА”, “РОСІЙСЬКОМОВНІ ПАТРІОТИ”. Це гасла, які містять подвійність. Нам вперто вкладають у голови ідеологему про те, що неважливо, якою мовою ми спілкуємося — на всіх рівнях: серед держслужбовців, диспетчерських служб, у комунальних і приватних підприємствах, медичних закладах, закладах освіти чи в Кабінеті Міністрів. Мислевірус “какая разница?” передбачає зверхність російської мови і ніколи не є аргументом для тих зашорених голів, що, коли “нема різниці”, то можна спокійно вживати мову українську. Для багатьох така логіка стає несподіваним відкриттям. Хочете перевірити, як стовідсотково працює цей мислевірус? Проїдьте у міському транспорті, де кондуктор просить “аплатіть за праєзд” і зауважте йому, що ми в комунальному транспорті столиці України. І будьте готові, що 90 % пасажирів автобуса чи тролейбуса підтримають кондуктора, а ви будете зі своєю українською мовою “білою вороною” в столиці держави України.
Мислевірус “Єдина країна — единая страна” був запущений у перші дні вторгнення окупантів на територію Донеччини та Луганщини. Прагнення очільників України об᾽єднати країну в час окупації доцільне. Якщо врахувати той факт, що потужна кампанія “русского міра”, розгорнута більш ніж у 45 країнах світу, а її фінансування не поступається фінансуванню армії загарбника. Це зброя масового ураження через культурний і мовний пласт: безкоштовні російськомовні газети, телебачення й кіно, гастролі й концерти, протягування російської мови як другої іноземної або другої державної. І таке засилля російського продукту дало свої результати. Це гасло втратило актуальність і має бути замінене на інше, скажімо, “єдина соборна Україна”, адже не може бути єдність двома мовами. Проте зараз воно набуває ще масовішого засилля: якщо раніше на станціях метро лише де-не-де рясніли такі плакати, то днями помітила на станції “Університет” суцільний потік плакатів “Єдінострани” вздовж лінії найдовшого ескалатора метро.
Лише п᾽ята частина телепередач на українському телебаченні — українськомовна. І це число поступово зменшується. Про це йдеться в результатах моніторингу, який провели активісти громадського руху “Відсіч” у рамках кампанії “Бойкот російського кіно”. Згідно з їхніми даними, якщо на початку червня 2015 частка української мови на ТБ становила близько 28 %, то тепер вона зменшилася до 23 %. Тобто за 5 місяців ця частка зменшилася на 5 %: українська мова зникає з телеефіру зі швидкістю 1 % на місяць. Ці дані підтверджує і Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. І це відбувається попри те, що частка фільмів і передач українського виробництва зросла із 33 до 51 %, а російського виробництва — скоротилася із 29 до 19 %. Проте цифри цифрами, а що за ними стоїть? Адже так зване “українське виробництво” ще не означає український культурний продукт. Актори чи режисери можуть бути українськими, але чомусь продукт виходить абсолютно російський. Ні оку, ні вухові нема за що зачепитися: актори шпетять російською, натура та антураж — ну геть не українські (що “Хазяйка”, що “Відьма”, що “Центральна лікарня”).
Україна не змогла за часи незалежності створити і втілити у життя потужну культурну і мовну стратегію розвитку держави. Лише зараз українські актори і мистці починають говорити про заповнення ефіру українським продуктом. Петиція на сайті Президента про заборону показу фільмів і телесеріалів російського виробництва за кілька днів набрала кілька тисяч підписів. Лише зараз створюються умови для розвитку українського кіновиробництва та виробництва програм для українського телебачення. Хоча закон існує вже майже рік, проте механізму його виконання і контролю за його дотриманням немає. До сьогодні шоу-програми з двома ведучими — українськомовним та російськомовним — працювали на створення образу України, де єдність пропагувалася через сумнівні подвійні стандарти. Нарешті з᾽явилася ініціатива віце-прем᾽єр-міністра України, переважно під тиском громадськості, про розробку нового закону про мову з урахуванням сьогоднішнього упослідженого стану мови титульної нації України. Хоча закон Ківалова-Колесніченка, який передбачав де-юре розширення функціонування мов національних меншин, а де-факто звуження сфери функціонування мови української, так досі і не скасований. А це пряма загроза українській мові.
Спекуляції навколо так званої двомовності — питання не сьогоднішнє. Ще у 80-х роках минулого століття Іван Дзюба вів дискусію на сторінках газети “Вечірній Київ”. Його публіцистичні виступи “Дискутувати про мову чи розвивати її?” викликали великий резонанс і серед інтелігенції, і серед простих громадян. Аналіз опублікованих листів та виступів говорить про те, що з часу дискусії аргументи проти української мови не змінилися ні на йоту. Так, наче іржею в᾽їлися в мізки російськомовних громадян гасла: мовне питання — це питання ворожнечі, це питання не на часі, можна обирати мову навчання, насильна українізація, утискання прав та переслідування, російську і так всі розуміють, то навіщо вчити українську, надати статус другої державної російській мові (але не для того, щоб вивчити українську мову, а для того, щоб залишитися одномовним, тобто російськомовним), той, хто порушує мовне питання, одразу стає націоналістом. І тому Іван Дзюба не лише відводить мові функцію комунікації, а поглиблює її до “розуміння рідної мови як носія всієї історичної спадщини народу, всього його духовного досвіду, його світогляду, його способу мислити і відчувати” . За цих 25—30 років кардинальних рішень, які б остаточно поставили всі крапки над “і” та не давали більше приводу до спекуляції мовним питанням, не прийнято. Ми й далі “дискутуємо”, хоча політична воля можновладців якраз мала б дати шанс українській мові. І в цьому можна було б скористатися досвідом європейців: іспит з державної мови (а також культури, літератури, історії, подекуди і архітектури) дає можливість обіймати державні посади і приймати справді державні рішення. І запровадження такого іспиту — нагальне питання. Можливо, якби ця система працювала раніше, ми б мали інших політиків, інших прем᾽єрів і президентів, і доля країни склалася б по-іншому. А що стосується чиновників, які нехтують нормою Конституції щодо державної мови, то такого “не було навіть за Януковича, щоб чиновники дозволяли собі публічно виступати російською”, — зазначає в одному із інтерв᾽ю Радіо Свобода Тарас Марусик.
Власне, у цьому визначенні мови як носія світогляду і криється одна з відповідей, чому подібні дискусії досі актуальні в Україні. З одного боку, в людини, яка знає історію, мову, культуру, літературу, звичаї, мислить категоріями та символами, закладеними генетично, не виникає питання про природність функціонування української мови в Україні. А закиди щодо функціонування української мови виникають у людей певного “світоглядного” типу. Означимо його як “совковий”. Адже радянська система чітко вихолостила знання правдивої української історії, культури, мову звела на суржик, письменники Розстріляного відродження та шістдесятники були викинуті за межі загальної освіти, замість українського кіно, мали кіно радянське. 25 років знадобилося Україні, щоб зростити конкурентоспроможних українських співаків, яких і досі глушить російська попса. На потужних приватних FМ-станціях донедавна було лише 5 % українськомовного пісенного продукту. Нарешті маємо закон, який розширює квоти для українського продукту. Так, лише 6 липня 2016 р. Президент Петро Порошенко підписав закон, який встановлює 35-відсоткові квоти для українськомовних пісень в ефірі українських телерадіоорганізацій.
“Згідно із Законом, телерадіоорганізації при здійсненні радіомовлення повинні забезпечувати частку пісень державною мовою в обсязі не менше 35 % загального обсягу пісень, поширених протягом доби, а також не менше 35 % загального обсягу пісень, поширених у кожному проміжку часу між 7:00 та 14:00 і між 15:00 та 22:00”, — йдеться у поясненні прес-служби АП.
“З дня набрання чинності цим Законом мінімальна частка ведення передач державною мовою має становити протягом першого року — не менше 50 %, протягом другого — не менше 55 %, протягом третього — не менше 60 %”, — додають на сайті АП.
Метою Закону є забезпечення у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 % національного аудіовізуального продукту.
Обсяг частки пісень державною мовою та іноземними мовами, які є офіційними мовами Європейського Союзу, визначається в ліцензії на мовлення телерадіоорганізації. Закон набирає чинності через чотири місяці з дня його опублікування. Тож ще майже 4 місяці будемо жити в межах російськомовного продукту.
За даними соціологічного опитування, 91 % молоді вважають себе українцями, вдома рідною говорить лише 51 %, а з ровесниками українською спілкуються 43%. У цьому і криється конфлікт особистісний, який переростає у конфлікт соціальний, а згодом і в державний. Окрім цього, комплекс меншовартості, нав᾽язаний українцям через приниження української мови ще з ХІХ століття, теж дає свої результати.
Мислевірус “російськомовні патріоти” начебто творить міф про те, що в Україні немає міжнаціонального розбрату і ми поважаємо всі нації. Але чому до сьогодні “українськомовні патріоти” одразу перетворюються на націоналістів і бандерівців (історія підтверджує це прикладами воїнів УПА та захисниками Майдану). Навіть російськомовні герої серіалів чи фільмів виглядають вищими та розумнішими, ніж українці. Останнім відводиться роль пришелепкуватих і дурнуватих.
Дивує питання, чому на ЗНО іспит з історії України не є обов᾽язковим за сьогоднішніх реалій війни України з Росією? Чому цей іспит можна замінити математикою чи біологією? Більшість студентів не може відповісти на запитання: звідки походить українська мова, і наскільки давнє її коріння? Ми не можемо протиставити себе російському агресору навіть простою відповіддю на це запитання. Тому Путін так чітко означає позицію Кремля: для них не важливі кордони й держави, для них важливо захистити “русскоязычное население”. І тому в такого “населения” легко відібрати частину території, що й сталося з Кримом та Донецьком і Луганськом. Власне двомовність і стала однією з причин війни. Якби Україна ще зі здобуттям незалежності визначилася з мовним питанням, сьогоднішні події навряд чи були б можливими. Приклади прибалтійських та інших європейських держав можуть бути взяті за основу.
Також викликає питання порушення закону про освіту, де мовою викладання у державних навчальних закладах чітко визначена мова державна. Проте і в школах, і у вищих навчальних закладах викладачі досі або питають, якою мовою викладати предмет, або, навіть не питаючи, читають свої курси російською мовою, знаючи, що не нестимуть відповідальності за порушення закону.
Мова — найпотужніший чинник консолідації нації та захист від зовнішньої агресії.
