Жбан, розкручений назад

Петро СОРОКА

 

Продовження.

Початок у ч. 4—7, 9, 11—14, 16, 18, 21—24, 26—28 за 2016 р.

 

У Петра Мідянки є та добра якість, що його вірші передають відповідний настрій. Створити бажаний настрій за допомогою римованих строф не так просто. У верлібрах — ще важче. Тут потрібен талант. У Мідянки він є. А ще підкуповує те, що живе поет у глибинці і вміє добре передати закарпатський колорит, і мова у нього — справжнє диво. Відчувається, що П. Мідянка не має нічого проти поезії, скажімо, Драча чи Скунця, але працює в іншому стилі. Він — людина інтегральна, що об’єднує різні поетики, використовує європейський досвід для потреб українського слова. Мідянка “групує” текст, покладаючись на свій слух і глибоке знання просодій, здатних пояснити складність метафізичних контекстів у найбільш зрозумілому і простому поетичному рішенні. Він шукає доступну мову для речей недоступних, споруджує свій замок серед величин дутих і “розгублених симулякрів”.

Можу помилятися, але є в нього чимало й пересічних віршів. Це йому вадить. Складається враження, що він не бракує їх, бо йому жаль окремих вдалих рядків, строф чи щасливо віднайдених слів. Але надмірність текстів (поезії багато не буває!) іноді розмиває загальне добре враження, ніби кидає похмуру тінь на вірші винятково вдалі. Найбільше це стосується збірки “Вірші з поду” — майже двістісторінкового фоліанта. Поет такого рівня мав би (і повинен!) проявляти більшу вимогливість і бути нещаднішим до себе й відповідальнішим у ставленні до читача, який встиг його полюбити.

 

Жанр антиутопії сьогодні надзвичайно популярний у світі і в Україні. В ньому залишили помітні сліди такі зубри літератури як Орвелл, Замятін, Олдос Гакслі, Станіслав Лем, Рей Бредбері, Курт Воннегут, Сюзен Коллінз, Віктор Пелевін, Д. Дешнер (реєстр можна продовжити), і нині працюють сотні, якщо не тисячі маститих авторів (назву хоча б останню в часі повість Я. Мельника “Чому я не стомлююся жити”), тому заявити про себе, змусити читача взяти до рук твою книжку надзвичайно важко. Але одеситці Еллі Леус це вдається.

Головне в її романах — сюжет, динаміка, психологічна напруга. На цьому вони тримаються, це їхня міцна і надійна основа, тим вони приваблюють читача. Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що саме з сюжету народжуються її книжки, а вже під них вона підводить відповідну ідею і філософську основу. Письменниці йдеться про те, щоб її письмо було читабельним та інтригуючим, щоб читач, який придбає її книжку, вже не міг випустити, не дочитавши до кінця.

Закрутити інтригу романного сюжету — річ непроста, добитися того, щоб події розвивалися калейдоскопічношвидко, навальнострімко, аж ніби напираючи одна на одну, а картини і сцени миготіли перед внутрішнім зором читача, як у пригодницькому кіно, для цього потрібен неабиякий хист, талант епіка, письменницький досвід, добре знання законів жанру і багато інших речей. Усе це в Елли Леус є. Спіраль інтриги вона розкручує без натуги, видимої силуваності, сказати б, з грайливою легкістю. Розумію, що ця легкість оманлива, бо все в літературі, особливо простота, дається завжди важко, але слідів поту в письмі авторки не видно. Відчувається, що її творча фантазія просто невичерпна. Вона вміло уникає довгих описів, коментарів, розтягнень, ліричних вкраплень і надмірної зацикленості на деталях, для неї існує одне — ненастанний рух вперед, навіть лет. Принаймні так воно в двох її романах “Кат” і “Антипадіння”, виданих під одним дахом, у видавництві “Український пріоритет”.

Фраза Е. Леус ощадна і лаконічна. Одна драматична сцена змінюється іншою. Час від часу з’являються нові герої, постійно загострюється інтрига та набирає кульмінаційної піковості. Прикметно, що будівельним матеріалом фабули є не опис подій від першої чи третьої особи, як водиться у більшості авторів пригодницької лектури, а діалоги, через які авторка знайомить читача і з персонажами, і з тими драмами, які трапляються з ними. Відчувається, що вона полюбляє виписувати розмови, вміє індивідуалізувати мову героїв і головне — показати за тими розмовами живу людину з її багатим внутрішнім світом, проблемами, болем і тривогами.

Виписувати діалоги — рідкісне і велике уміння. У сучасній українській літературі саме діалог найслабше місце, сказати б, ахіллесова п’ята письменства. Тут найчастіше відгонить літературщиною, одноманітністю і штучною заданістю, якщо не сказати фальшивістю, нудною розтягненістю, як у мильних серіалах, де одне і те ж повторюється кілька разів. Не так в Е. Леус, де немає пустопорожніх фраз і безпредметних розмов, а все на глибшій філософській основі, з неприхованою іронією, часто гротеском і сарказмом. І що важливо — з видимим підтекстом. У творі безліч цікавих знахідок, у цьому плані й нічого випадкового, зайвого, все, що називається, “працює” на головний задум і вивірено до дрібниць. А ще діалоги і полілоги у творі виконують важливу функціональну й психологічну роль.

Друга прикметна особливість стилю Елли Леус — любов до фрагментарної побудови тексту. Авторка розбиває оповідь на невеликі фрагменти, ніби даючи читачеві щоразу перевести подих. Але це не мозаїка і не колаж, не зміщення і не зсув оповіді, а просто фрагментарна подача лінійної чи перехресної оповіді. Тут усе лаконічне, межово стисле й ощадне. Стискаючи оповідь до неймовірної густоти, авторка досягає ефекту вибуховості. Оскільки сюжет у романах Елли Леус — головне, тому детальніше зупинюся на ньому, відштовхнувшись від роману “Кат”.

Головний герой твору — людина з пробірки, біологічний робот, енергетична машина, гомункул і раб. Він покликаний виконувати всяку брудну і брутальну роботу. Щоб повноцінно функціонувати, йому потрібна спеціальна сироватка, яку він щомісяця отримує від Майора. Це робить його залежним. Він начебто отримує свободу, але це свобода раба. У Ката в процесі становлення з’являється щось глибоко людяне: він багато читає, веде щоденникщонічник (позаяк легко обходиться без сну і тільки з перебігом часу відчуває у цьому потребу), багато роздумує і філософує, перебуває у телепатичному зв’язку з Учителем і Леоном Гроссом (що заборонено Системою), закохується в дівчину Ію, вивчає медицину настільки досконало, що зцілює безнадійно хворих людей. Як Знахар ДоленгиМостовича, він стає винятково популярний у тій лісовій місцевості, де проживає і винищує вовків. Але милосердя не приносить йому добра й жаданого спокою: закоханий у дівчину і прив’язаний до приятеля Якуба, якого має стратити, він стає небажаним для Системи, і на нього оголошують полювання. Ці великі лови добре і драматично виписані авторкою. Врешті його вбивають, але він дивом виживає, тільки перебуває у коматозному стані майже рік. За той час гинуть найближчі йому люди — Ія та Якуб.

У кожному розділі (а їх три) з’являються нові персонажі, і оповідь виходить на новий спіральний виток. В іменах це відбито так: Священик, Леон Гросс, Імператор, Помічник (їхні життєві історії цікаві та інтригуючі), Абусус, мама Саманта, Віола і Герда, доктор Стокс і доктор Маркелус, Двохсотий, Фокусник, Міледі, Шут, Генерал, Пастух, Генералісімус…

У центрі твору філософські роздуми та медитації про Час і Простір. Авторка підводить до думки, що час іде по спіралі, знову і знову повертається на “круги свої”, хоча в іншій видозміні, зовні прогресуючій якості.

Розвиток науки і техніки абсолютно не позначаються на моральних якостях людини: якою вона була у темних віках, такою залишається і тепер, коли вчені навчилися створювати собі подібних у пробірках, а техніка сягнула запаморочливих вершин. Жорстокість — не знає меж, і поділ такий, як одвіку: любов — ненависть, доброта — зло, милосердя — жорстокість, краса — потворність.

Зрозуміло, що такі широкоформатні полотна як “Кат” і “Антипадіння” створюються не зопалу, не на одному подиху, а повільно і навіть натужно, й тому читач, який береться за них, теж має налаштовувати себе на непросту роботу душі й мозку. В таку книжку треба вжитися, іноді подолати певний опір, відшукати код доступу, але, увійшовши у їхню стихію, вже важко покинути її, важко вийти з цього бурхливого і неспинного річища, що несе у немислимі світи, полонить, бентежить і часто перевертає душу жахливими картинами насилля і жорстокості.

 

“Настануть часи, коли всі полиці книжні дощенту будуть заставлені талановитими творами — і тоді люди почнуть вибирати в цьому морі тільки світлих і високохудожніх авторів, людей — у повному розумінні цього слова”. (Євген Концевич)

 

Якось гуляємо з Іваном Іовим Петриківським лісом і я наважуюся прочитати йому свої свіжі вірші, де є така строфа:

Пізня любов не шукає утіх,

Пізня любов зціляє.

Це як до рани прикладений сніг.

Хто прикладав, той знає.

Іван якийсь час важко сопе, морщиться, а потім каже:

— Якщо помовчиш хвилину, то я придумаю пародію на ці вірші.

“Як, — гадаю собі, — на такі пронизливі, щемливі вірші можна придумати пародію?!” Але замовкаю.

Через кілька хвилин Іван озвучує:

Пізню любов нам дарує Бог,

Пізня любов зціляє.

Це як бухати одному за двох.

Той, хто бухав, той знає.

 

Хто б заперечував, що в Україні є успішні письменники, книжки яких виходять регулярно і доволі успішно продаються. Але цікаво, скільки із них живуть винятково зі свого письменницького пера, без грандів, президентських стипендій і пенсій, спонсорських допомог? На такі факти мені не пощастило натрапити. Ніхто не зізнається, чи просто таких немає.

Негарно якось заглядати в чужу кишеню, але успішний письменник — особистість публічна, і його фінансовий статок теж мав би оприлюднюватися. Читачі завжди знали, скільки заробляли Золя і Гюго, які статки були в Бальзака і КонанДойля, відверто про свої гонорари писали Моріак і Ремарк, Моем і Сенкевич, Чехов і Толстой, як, власне, сьогодні пишуть Георгі Господинов і Петер Надаш, Грасс і Єлінек, Бегбедер і Роллінг…

Але український читач так і не знає, чи можуть зі свого пера гідно прожити В. Шкляр і Г. Пагутяк, В. Рутківський і Б. Сушинський, Т. Малярчук і В. Лис, В. Єшкілєв і Ю. Винничук? Про дітей капітана Гранта, звісно, промовчу, як і про героїв України та колишніх депутатів, які отримують поважні пенсії.

 

Можна було б подумати, що єдино вірним критерієм у літературі є читацька увага, наклад книжки. Але скільки ширвжиткових видань розходяться великими накладами. Можна було б припустити, що захоплива рецепція критиків — це головне. Але періодику запруджують замовні, добре проплачені відгуки.

То що може слугувати справді непогрішним і правильним критерієм?

Тільки твій естетично вироблений смак.

І крапка.

 

Що головне для успішного письма?

Безперечно, настрій, натхнення…

Якщо цього нема і пишеш із принуки, то рідко виходить щось цільне і вартісне.

Не знаю, за якими законами, але та ейфорія, яку переживаєш у процесі письма, передається читачеві. Не завжди йому треба уважно читати книжку, іноді досить потримати в руках, понюхати, щоб полюбити її і постійно тримати напохваті.

Знаю, що є читачі, які саме так тримають літературні денники. Вони черпають із них той добрий настрій, любов до світу і Бога, які мені, надіюся, вдалося передати у слові й замкнути між рядками.

 

Далі буде.

Related posts

Leave a Comment