Петро ВОЛЬВАЧ,
академік УЕАН, дійсний член НТШ, член НСПУ, лауреат премій імені Л. П. Симиренка та Дмитра Нитченка, вимушений переселенець із окупованого Криму
Історичний досвід засвідчує, що після сумнозвісної Переяславської Ради найбільшою загрозою для існування української нації та творення власної державності було і залишається зросійщення України. Тому не випадково, що всі російські можновладці, а потім комуністичні вожді та їхні намісники в Україні спрямовували всі свої зусилля не лише на грабування та впокорення нашої землі, а й на зросійщення українського народу та нищення його історичної пам’яті. Саме на цих імперсько-шовіністичних засадах базується дещо підфарбована сучасна путінська ідеологія “русского міра”.
Добре відомо, що зросійщення України здійснювали через ліквідацію українськомовних освітніх закладів, знищення українськомовних ЗМІ, насильницьке впровадження російської мови у діловодство та в усі сфери життєдіяльності громадян. Особливо ретельно добирали керівників освітніх, культурницьких, інформаційних закладів, правоохоронних органів та господарських структур. Уже в незалежній Україні зросійщення пишним цвітом розквітло за часів Кучми. Свого апогею воно досягло у добу прем’єрства та президентства Януковича. Він та його поплічники Азаров і Табачник практично знищили в Україні всі перші паростки національного відродження.
Українці мали б усвідомити те, що бандитське захоплення Криму, розв’язана проти України війна, окупація значних територій правічних українських земель на Донеччині та Луганщині стали можливими лише через довготривале й цілеспрямоване їх зросійщення.
Здавалося, що після цих трагічних і кривавих подій у нашій країні, після десятків тисяч загиблих на фронті вояків, мирних громадян та дітей, після того, як майже 2 млн українського люду покинуло окуповані території, після вщент сплюндрованого і пограбованого Росією сходу України у свідомості наших громадян мала б відбутися переоцінка свого ставлення до нав’язуваної століттями думки про спільну українсько-російську колиску, безкорисливе братство з російським народом та нашого патологічного плазування перед Росією. Думалося, що врешті-решт в Україні стане розвиватися україноцентрична ідеологія. За роки російської агресії в Україні мала б обмежитися і сфера функціонування російської мови як мови окупанта.
Проте вже після першого перетину прикордонних пунктів пропуску з Криму на материк в Каланчаку та Чонгарі пересвідчуєшся, що на свідомість наших громадян не вплинули ні окупація Росією Криму, ні розв’язана кривава війна на Донбасі, і навіть принизливо-ганебний перетин кордонів та пропускних пунктів не викликає обурення громадян. Більшість моїх попутників у маршрутках з Криму продовжують вважати росіян “старшими братьями” і не погоджується з тим, що Росія воює з Україною та влаштовує на нашій землі терористичні акти. Вони в усьому звинувачують “американсько-галицьких бандерівців”, “укропів” та “правосєків”.
Стосовно ж херсонських водіїв-перевізників, то більшість із них спілкується лише російською мовою, отруюючи пасажирів вульгарно-кримінальною російською попсою. Такі ж музичні “шедеври” лунають у потягах та маршрутках, які возять пасажирів до Києва та в інші регіони України. Приємним винятком для мене став потяг, який курсує зі столиці до Львова. У ньому я чув лише чудові українські пісні.
Уже перше спілкування зі співробітниками київського “Ощадбанку”, який ніби є державною установою, я переконався, що з радянських часів мовна атмосфера в столичних установах не змінилася на краще. Зухвала дівиця у філії “Ощадбанку” в переході перед Поштамтом, з якою я говорив українською мовою, демонстративно відповідала лише російською. Не кращою була ситуація і в інших філіях у центрі міста. За всі роки перебування в окупованому Криму ні з радіоприймача, ні з телевізора я не чув жодного українського слова. Українське мовлення на радіо скасували ще за часів Януковича, а українські телепрограми закрили вже у перші місяці окупації півострова.
Коли ж став слухати у Києві радіопрограми, особливо на “Русском радио”, то склалося враження, що я знову потрапив до окупованого Криму. Те ж саме потрібно сказати і про переважну більшість телепрограм на територіально українському телебаченні. Двомовність і суржик на популярних телеканалах не лише сприяє зросійщенню громадян, а й дестабілізує ситуацію в Україні. Навіть в одній зі столичних райдержадміністрацій, куди я звернувся за довідкою вимушеного переселенця, та у міграційній службі працівники воліли розмовляти зі мною російською мовою.
Прислухаючись на київських та приміських вулицях, у маршрутках та в метро до розмов молоді, школярів та студентів, я переконався, що більшість із них також спілкується російською мовою.
Мій молодший онук, який у Криму не знав жодного російського слова, поживши кілька місяців на Херсонщині і пішовши до дитячого садочка в Приірпінні, вже намагається говорити нерідною мовою. А інцидент, який трапився в Приірпінській школі, вкрай обурив не лише батьків, а й мого старшого онука. Похвальну грамоту за минулий рік у школі йому виписали на бланку, прикрашеному російським прапором та двоголовим хижаком. У літніх таборах, розкиданих по всій Україні, вихованці продовжують слухати хвацькі пісні та музику радянсько-піонерської доби.
Про мовну ситуацію у бізнесовому середовищі годі й говорити. Мовою навіть дрібного бізнесу лишається російська. Враження від мовної атмосфери, яка останнім часом запанувала у силових структурах, перш за все МВС та Національній поліції, діяльність якої чомусь так високо цінують в Україні, принизливо-гнітюче. Виникає цілком логічне запитання: чи будуть вивчати і спілкуватися українською мовою підлеглі російськомовних керівників цього відомства? Мова ж спілкування прокурорської братії перевершує філологічні здобутки кримінальної шпани. Переконливим і незаперечним свідченням моральної деградації суддів та прокурорської братії є не лише виправдання злодіїв та хабарників, але й їхній кримінально-вуркаганський жаргон, продемонстрований нещодавно головним військовим прокурором АТО. Адже він демонстративно спілкується лише російською мовою.
Виникає закономірне запитання: чи мають моральне право державні службовці без честі, совісті, знання державної мови та поваги до законів і самої держави, яку вони, на сором і ганьбу, самі й уособлюють, вершити правосуддя у цій країні та вирішувати долю людей? Відповідь зависає у повітрі.
Російськомовність політиків, депутатів та чиновників різних рівнів, російськомовність мерів, податківців, поліції, Нацгвардії, інтелігенції, учених, бізнесменів та інших верств населення набирає масштаби національного лиха й руйнує підвалини української державності і вже сьогодні є загрозою національній безпеці України.
Кілька слів хотілося б сказати про деструктивну роль у цій справі законспірованої під українську Російської православної церкви. Саме вона та її керманичі є пропагандистами путінського “русского міра” небезпечними не лише для України, а й світу, саме вона генерує сепаратизм і найбільше сприяє зросійщенню України. Адже з початку розпаленої Росією війни з Україною, російської окупації Криму та Донбасу ні провідники, ні жодна церковна громада РПЦ Московського патріархату не засудили путінську агресію і не закликали його припинити війну з Україною.
Більше того, керманич цієї структури привселюдно, в присутності Президента України зухвало й демонстративно відмовився вшанувати пам’ять нагороджених загиблих і живих героїв, захисників України. Провокативна, велелюдна хода, організована духовними керманичами РПЦ на день Хрещення Руси-України, безперечно, проводилася за вказівкою Кремля і мала на меті перед 25-літтям Незалежності розхитати політичну ситуацію в Україні. Хіба не логічніше було б спрямувати цю ходу мирян через всю Україну до Москви, ідеологічного центру “русского міра”, який і генерує війну з Україною.
Нещодавно з онуками відвідали новий царський маєток божевільного збоченця-клептомана Віктора Януковича у Межигір’ї. Свідомо не називаю його президентом, адже ні я сам, і ніхто з української громади Криму його не обирали, а рішуче протидіяли цій національній ганьбі. Тож до Межигір’я я їхав без особливого ентузіазму. Не хотілося ще раз зазнати приниження та споглядати наругу кримінальної істоти над Україною, її історією та святинями.
Мабуть, добре, що Межигір’я сьогодні набуло статусу національного парку. Переконаний, що його має відвідати кожен громадянин України. Але не тому, що Межигір’я поцупив і кілька років там жив дегенерований злодій та кримінальний мафіозі, якого довірливі хохли-малороси, не без допомоги Кремля, посадили собі на шию і допустили до державного керма та національної скарбниці.
Межигір’я — це один із найдревніших духовних центрів Руси-України, колиска української культури. Сучасне Межигір’я потрібно відвідувати ще й тому, аби кожен громадянин відчув ступінь своєї відповідальності за те, кому ми доручаємо керувати своєю державою та розпоряджатися її багатством. Межигір’я сьогодні – це обвинувальна пам’ятка свавіллю, виродженню та моральній деградації, вседозволеності державного керівництва, над яким суспільство та громадяни втрачають контроль.
Впевнений, що Межигір’я відродиться як пам’ятка прадавньої української культури. Проте, побіжно торкнувшись межигірської тематики, повернуся до головного болючого питання — функціонування української мови як державної. Саме мовна атмосфера, яка була запроваджена і запанувала в туристичному секторі Національного парку “Межигір’я”, – яскраве свідчення нехтування Конституцією та недотримання законів щодо мовної політики у державі.
Напередодні 25-ї річниці Незалежності України соромно зізнаватися, що серед так званих гідів-екскурсоводів у Національному парку “Межигір’я” не знайшлося жодної особи, спроможної провести екскурсію українською мовою. Механізовані, бізнесові хлопці-екскурсоводи, як ми переконалися, не здатні проводити екскурсії державною мовою. Більше того, один із таких механізованих гідів (Максим Петренко) затіяв дискусію, наполегливо переконуючи нас, що Росія не воює з Україною, і що саме Україна винна в кривавій бійні на Донбасі.
Відмовилася провести пішу екскурсію державною мовою і жіночка, яка, як виявилося, є вимушеною переселенкою з окупованого Донбасу. Вона і в Києві не має особливого бажання інтегруватися в Україну та вивчати державну мову. Ситуацію врятував якийсь господарський працівник парку місцевих мешканців. Його відшукали на нині заарештованій урядовій дачі — першому будинку Януковича. Цей люб’язний чоловік державною мовою провів екскурсію подвір’ям цього об’єкта.
Вельми здивувало мене й наше спілкування з військовослужбовцями-строковиками Національної гвардії, які його охороняють. Вони спочатку вперто говорили з нами російською. Лише посилання на російську агресію та 10 ст. Конституції України змусило їх перейти на державну мову. Я поцікавився, якою ж мовою їм віддають команди? Один із них відповів: “Як українською, так і російською”. Тож причину мовного анархізму нацгвардійців та поліції потрібно шукати у вищих ешелонах. Вони є деструктивним прикладом для наслідування підлеглими.
Отже, у ХХІ столітті Україна та українська нація стоять перед кількома доленосними цивілізаційними, економічними, ідеологічними та духовними викликами. Тому подолання зросійщення української землі сьогодні рівноцінне її деокупації. Адже ще з сивої давнини відомо: чия мова, того й держава. Як говорить Ліна Костенко, нації та держави вмирають не від інфаркту, а від втрати мови.
