Я досі не знаю, якому філософському вченню віддати перевагу. Тому вислуховувати то емоційні, то нейтральні сентенції від різних людей дуже цікаво, особливо, коли ці люди, а часом і не зовсім люди, черпають свої погляди зі спостережень над життям або просто демонструють певну життєву позицію.
13 липня я з Урожа подалася у мандри. Як здебільшого буває зі мною, переоцінивши свої сили в пекельну спеку. Коли я вирушила пішки із Підбужа до Залоктя, а звідти на Гамарню, де колись німці, чехи й українці виплавляли залізо з тамтешньої руди і робили з нього панви для Дрогобицької солеварні та ще купу всього, у мене порвалося взуття. Але я подумала, що не слід вертатися через таку дрібницю, раз я вже ступила на славний шлях через гори, яким возили сіль, залізо, і який використовували для проходу війська. Йти до Залоктя нема що, зате саме село тягнеться кілометрів на 10, і треба йти вгору, з перевалу на перевал. У Залокті, недалеко від тієї хати, де я народилась, я спинилася сфотографувати пам’ятник загиблим у двох війнах, з датами та іменами, і тут спинився старший чоловік. Він показав мені на нову церкву:
— Двісті десять років стояла церква, і спалили сволочі.
Я знала цю сумну історію. Часом палять дідівські церкви, щоб нажитися на побудові нової. Того ж дня, як згоріла церква, з Дрогобича привезли готовий проект нової — в стилі пруської кірхи.
— Там під підлогою знайшли штири гранати. Якби вибухло, то би купа люду згинуло. То ще з війни ті гранати.
Цього я не знала і, поки ми йшли, намагалася розпитати в дядька подробиці. Але йому на мені не залежало, він вибухнув люттю на українців:
— Нема гірших людей, ніж українці, пані! Вони би за копійку єдин єдного задусили. Крадуть, брешуть…
Ну, це я кожного дня читаю у Фейсбуці. Поки ми йшли дорогою до крамниці, дядько лютував, а потім видихнув і сказав:
— Нічого, всьо буде добре. То всьо скінчиться. Путіна коханка застрілить.
— Коли??? — пожвавішала я.
— Або в 16-му, або в 17-му році.
— А звідки ви знаєте?
— Пророки кажуть.
І дядько пішов до халабуди з написом “Хліб”.
Ну, то, звісно, така філософія, що її ще треба вилущити з колоска.
Село не байдикувало. Громадили сіно і робили ремонти. По дорозі їхав замицьканий фургон, і з гучномовця лунало:
— Селітра, кому селітра!
Від сонця не було де сховатись. Час від часу я спускалася до Бистриці і намагалась охолонути. Село тягнулося безкінечно поміж горами. І яблука були зовсім неспілі, хоч сади виглядали майже як райські.
Ясна річ, я не підтримувала того дядька в його антиукраїнській опінії, що відгонила мізантропією. Але того дня я почула ще немало філософських одкровень. Вже майже за Залоктем стріла молоду змію кольору міді й срібла. Вона ледь повзла через дорогу від річки. Я відразу відчула спорідненість наших душ. Я йшла вздовж, а вона впоперек дороги. Обидві ми чинили нерозумно. Я дуже боялася, щоб не над’їхала машина, і почала підганяти змію, якій забаглося подорожувати від прохолодної річки в задушливі бур’яни. У якийсь момент роздратована змія трохи на мене не кинулась. Я зірвала бадилину і махаючи нею, змусила змію прискоритися. Нарешті вона сховалась у траві. Думаю, що я би зупинила машину, якби та раптом над’їхала. Такої гарної змії я ще не бачила. Сусід увечері сказав, що вона кусюча. Власне, та змія теж була філософом-екзистенціалістом, бо любила межові ситуації. Як і я, до речі.
Наближаючись до Гамарні, я чула, що ще хвилин п’ять ходи. Потім — два кілометри, потім один. Я питала, чи там ще щось залишилось, але всі люди відповідали, що не знають. Гамарня — це, власне, частина Смільної. То глухе гірське село, де колись дівчата у 15 років виходили заміж, щоб народити якнайбільше дітей. Бо до міста звідси дуже далеко, нема що більше робити. Всі люди посилали мене до якогось старесенького дідуся, але я так і не знайшла проходу до його хатини. Я трохи помилувалася бойківськими довжелезними хатами, деякі були ще покриті гонтом, і, побачивши старшого чоловіка, почала питати його, де тут добували руду.
— Не знаю, — сказав він. — Я сюди прийшов за зятя.
— Але ж ви прожили тут довго, певно, щось чули!
(Еге ж, років 40 чи 50).
— Йдіть, пані, до діда, що жиє за потоком. Він ще Польщу пам’ятає!
Смільна — то вам не Залокоть, тут не звикли до чужих. Ну що ж… Глянувши на небо, на якому з’явилися дощові хмари, я вирішила повертатись назад. І йдучи дорогою до Залоктя, сіла перепочити на лавці, де мала бути зупинка. Надійшла якась жінка, і я її спитала, чи буде автобус зі Жданівки, села за Смільною. Бо я планувала ним повертатись.
— Може бути, а може не бути, — по-філософськи відказала вона. — Того ніхто не знає. Автобус може хіба доїхати до кінця Залоктя, а може доїхати до Жданівки і там заночувати.
— Боюся, щоб гроза не почалась, — стурбовано мовила я, відчуваючи, як болять ноги.
— Як буде, то можете сховатись у тій будці, — порадила жінка, показуючи на ветху споруду з намальованим синьо-жовтим прапором.
— Е ні!
Я встала і пішла, тягнучи ногу в капці, від якого майже не залишилося підошви.Так я дійшла до Залоктя, майже до центру, коли побачила, як назустріч мені їде жданівський автобус. Я почала розпитувати людей, і всі мені відповідали: “Може вернутись, а може й ні”. Коли я допленталась до перехрестя, там стояла молода жінка, яка чекала на автобус з Борислава. Вона вже три години добиралася зі Східниці. З придорожньої крамнички вийшла продавчиня і сказала:
— Я вже 15 років тут торгую і спостерігаю за людьми. Комусь щастить, а комусь ні. Бувають щасливі дні, а бувають нещасливі.
“Е, та вона філософ!” — подумала я. 15 років дивитись на автобусну зупинку — це наче сидіти на березі річки й спостерігати за човнами, що пливуть по ній. І самій залишатися на місці. Ця добра жінка винесла нам стільчики, щоб ми присіли, і її обличчя випромінювало якусь незнану мудрість і навіть зверхність, бо ж вона бачила ВСЕ. Вона розуміла, що сьогодні не зовсім щасливий день. Настав вечір, і почався дощ.
— То й автобус зі Жданівки мав би бути, — втішила вона нас. — Шофер із Підбужа. Він там не буде ночувати.
— То був поважний аргумент, але автобуса ми не дочекалися. Над’їхав інший. У Підбужі я чекала ще 20 хвилин, на інший. Зі Сторони. Про цей автобус ніколи не казали: може бути, а може й не бути. Він був завжди. Дощ лив як з відра. Звісно, якби довелося, то я б пройшла і тих сім кілометрів до Урожа.
Від Гамарні у мене залишилися оплавлені сині камінчики, які я назбирала на дорозі посеред гравію. Деякі були схожі на бірюзу, інші на лазурит. Поет подумав би, що вони впали з неба. Але насправді то був шлак. Вже сто років немає гамарні в Смільному, а камінці і досі приносить вода Бистриці.
У автобусі я стріла ще одного філософа. Він розмовляв з водієм.
— Дивися, Василю, кілько маємо свят: і церковних, і державних. А люди всьо встигли зробити в полі. Бог нам поміг.
А далі його щедра філософська душа полинула в емпіреї:
— Смерть — справедлива. І то дуже добре. Бо якби смерть була несправедлива, то багаті би відкупилися від неї грошима, і вмирали би хіба бідні.
Він помовчав, а тоді зауважив:
— Але якщо бідні повмирають, то хто тоді буде робив на багатих? Тому смерть і справедлива.
Воістину, такої сентенції не посоромився б і сам Сократ!
