Іван Франко — будівничий української державності

Дмитро ПАВЛИЧКО

 

Продовження.

Початок у ч. 30 за 2016 р.

 

III

 

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України

кривда стара —

Нам пора для України жить.

 

Бо пора та великая єсть!

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю,

і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

 

“Національний гимн”,

1880 р.

 

Українська національна ідея часів нашої бездержавності ніколи не була так чітко, правдиво, безстрашно окреслена, як у цьому творі Франка, що його сам автор перейменував з рядової назви “Не пора” в “Національний гимн”. Ідея здобуття самостійної держави тут сформульована не романтично — “Україна воскресне”, а реалістично. Щоб Україна встала з мертвих, треба жити для неї, боротися за неї на два фронти — проти московського і польського поневолення. Тут нема нічого образливого ні для росіян, ні для поляків, бо йдеться не про ненависть до народів, а про принизливу, рабську службу українців чужим силам, які століттями розділяли та руйнували “братню” українську націю.

У поезії Франко не розрізняє російського та польського поневолення України, але в наукових студіях висвітлює різницю між ними. Саме ці його екскурси в нашу історію мали б служити відновленій Українській державі в її зарубіжній політиці, щоб не діяла вона наосліп, добираючи собі партнерів за принципом: хто більший, той важливіший, щоб не піддавалася ілюзіям, що стратегічне партнерство України і Росії та України і Польщі — тотожні поняття.

Ще на початку своєї політичної діяльності Франко декларує своє негативне ставлення і до “російського”, і до “австрійського” панславізму. Неперевершений знавець слов’янської історії та культури, політик Франко чудово розуміє, що слов’янське походження українців, поляків і великоросів тільки для наївного мрійника могло бути чимось визначальним і святим у взаєминах держав цих народів. Правителям державних слов’янських народів здавалося, що підкорених слов’ян найлегше довести до асиміляції з їхніми близькомовними етносами. Звідси й походять теорії російських великодержавників про існування “єдиномовного” східнослов’янського етносу, а також подібні твердження польських придворних істориків про українців як про змосковщених ляхів.

Франко розуміє, що царська Росія — це конгломерат насильно завойованих народів Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, Прибалтики, серед яких українці, поляки, білоруси та й самі великороси — жертви устрою військової, експансивної наддержави, де все життя регламентоване волею самодержця. “Російський панславізм” у розумінні Франка — брехлива маска співчутливості до поневолених іншими державами слов’ян. Він розуміє, що Австро-Угорщина тільки з мотивів ворожого ставлення до Росії дає своїм слов’янам видимість національної свободи — культурне життя, пресу та освіту рідними мовами, право мати своїх представників у Віденському парламенті, — звісно, лояльних громадян, як правило, палких прихильників цісаря та його місцевої влади. Царську Росію Франко справедливо трактує як похмуру в’язницю народів, де особливо стережуть українців, найчисельнішу поневолену націю, вбачаючи в ній — і небезпідставно — найбільшу загрозу існуванню імперії.

У статті “Дещо про польсько-українські відносини” Франко пише: “Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сяну до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так і інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом”.

У статті “Ukraina irredenta”, написаній того ж 1895 р., Франко підкреслює різницю між польським та російським гнобленням України. Він пише: “Московська плеть” була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи”.

Перебуваючи у складі Речі Посполитої, Україна зазнавала насамперед релігійних утисків та переслідувань. Нестерпними були знущання над волелюбним козацьким станом, який польська шляхта намагалася впрягти в панщизняну шлею. Визвольні війни гетьмана Хмельницького в глибинній течії були релігійними і тільки в керівного складу козацтва просявали українською державницькою свідомістю. А повстання гетьмана Мазепи вже мало чіткий національно-визвольний характер. Та саме після поразки цього повстання Україна остаточно підпадає під управу царської адміністрації, потрапляє під гніт урядової ненависті до всього українського, яка зростала з приходом до влади кожного нового російського монарха.

А польська шляхта XIX ст. була одержима ідеєю відбудови історичної Польщі “od morza do morza”, тобто не тільки на своїй на ті часи розмежованій між Росією, Австрією та Пруссією території, а й на землях споконвічно українських. Франко ґрунтовно аналізує й критикує наміри польської шляхти втягнути український народ у безперспективну, шкідливу для Польщі боротьбу.

Українці не хотіли, але шляхта змушувала їх ставати ворогами польських протиросійських повстань, метою яких була не просто польська свобода, а приєднання до тої нової Польщі українських земель по Дніпро. Франко у статті “Наш погляд на польське питання” пише: “Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якщо вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть так само, як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної. Правда, ми знаємо добре, що, відрубно взявши, і наші, і польські сили будуть доволі слабі, але знов і то певна річ, що сила поляків ніколи не буде уґрунтована притиском і винародовленням других народностей, особливо в теперішніх часах, коли почуття народної самостійності і повної рівноваги починає будитися во всіх і найменших народах: не тільки в русинах, українцях, але і в білорусах, литовцях, естах і др.”.

Франкова думка про те, що братні взаємини між українцями та поляками можуть встановитися тільки тоді, коли польська сторона будуватиме власну державу у власних етнографічних кордонах, виявилася пророчою. Сучасна польська політична еліта, хоч не від Франка, а від видатних поляків XX ст. Єжи Гедройця, Збігнєва Бжезінського та Кароля Войтили (Папи Римського Івана Павла II) прийняла ту ж таки його ідею, — відреклась від західноукраїнських земель і Львова. Цим самим польська держава зміцнила свої позиції на східних кордонах. Сьогодні політична мудрість українців і поляків полягає в тому, щоб не “відрубно”, а разом використовувати свої спільні сили, здатні змінювати політичний клімат Європи на користь обом народам, незважаючи на те, що роз’єднувало їх у минулому.

Франко показує, що в отруєних шляхетським шовінізмом українсько-польських взаєминах козацьких часів були епізоди протверезіння польських правителів. Була спільна перемога над турецькими арміями під Хотином, під Віднем (від себе додамо — спільна перемога козацьких і польських військ над російськими полчищами під Конотопом), але традиція зневажливого ставлення поляків до українців брала гору. Це відбувалося й на наших очах, коли ідея відновлення Польської держави на землях Галичини й Волині стала головною причиною кривавого зіткнення під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки українських і польських збройних сил, які замість того, щоб спільно стояти проти німецько-фашистської та російсько-більшовицької навали, билися між собою.

Нині рівноправність і добрі партнерські стосунки між Україною і Польщею — надзвичайно важливий історичний факт. Ці стосунки треба зміцнювати й берегти. Але це може вдатися на довгі часи лише за умови, що не буде змінено спільного європейського розвитку України і Польщі.

Революція 1905 р. в Росії надихнула Франка на написання поеми “Мойсей”, де в історії походу євреїв з єгипетської неволі до обітованої землі Ханаану зображено український народ, який з московського ярма видобувається на свободу і дістається до своєї обітованої державності. Революція була провісником воєнної бурі, яку передчував і про яку писав Франко ще 1883 р. в статті “Теперішня хвиля а русини”. Читаємо: “…швидше чи пізніше великі і грізні випадки пронесуться понад східною частиною Європи, це нині кожен чує. Що випадки ті відіграються, може, переважно на нашій землі, — це повинні ми чути і знати, на те повинні всіма силами приготовитися”.

Наближення бурі відчувала російська імперія. З переляку російська влада починає дозволяти різні рухи — за осучаснення застарілого феодального ладу країни, за національні права пригнічених народів, за конституційне правління і т. ін. Але саме тоді шовіністи підняли крик: “Россия для русских!” (Нам це нагадує часи розвалу “червоної” імперії, коли з’явилися квазіпатріоти типу Жириновського). І саме тоді — йшов уже 1907 р. — Франко озивається статтею “Свобода і автономія”, що була передовсім підтримкою “кращих умів Росії”, які прагнуть, “ідучи за такими ж умами Західної Європи”, звільнити свою вітчизну з “єгипетського ярма”, тобто з кайданів шовіністичної великодержавної ідеології.

Розмірковуючи над тим, якою може бути Росія після послаблення в ній всевладності царя, імперського та православного фанатизму, Франко ще раніше, в “Одвертому листі до галицької української молодежі”, висловлює геніальне передбачення. Росія може стати краєм ліберального капіталізму, але “доктрина самодержавія і обрусенія дуже легко може подати руку з ліберальним доктринерством: вистачить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського самодержавного становища і фундаментального катекзохен* державного становища “русскаго”, т. є. великоруського народу, — і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для добра “центра”, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі…”

Читаючи ці рядки, впізнаємо комуністичну Росію, тобто СРСР, де республіки змушені були працювати на центр, де руйнація земель та експлуатація неросійських народів була страшнішою, ніж за царя, де й справді ідея нероздільності і єдності підкорених націй була перевтілена в ідею єдиного радянського, певна річ, російськомовного народу. До того ж і роль самодержавної особи в імперії збереглась, як про це писав Франко ще в трактаті “Що таке поступ?”. Жоден російський цар не мав стільки влади, скільки мав самодержець “червоної” імперії Й. Сталін.

Каменем спотикання, який найбільшим ворогам і реформаторам “білого” й “червоного” російського імперіалізму заважає не на словах, а насправді звільнити Росію, вдихнути в неї дух демократії і свободи, було і є національне питання. Франко пише про це з такою переконаністю, ніби він пережив ті події, що їх судилося переживати нам, коли СРСР почав розвалюватись. Тоді “комуністичний демократ”

М. Горбачов та його генерали кинули армію на криваві придушення національних державницьких сил у Баку, Вільнюсі й Тбілісі.

Автори й видавці журналу “Свободная Россия”, який виходив у Женеві у 1888—1889 рр., пропагують можливість запровадження політичної свободи в Росії, — звісно, за умови збереження її царських кордонів. Отже, саме так, як розуміли усамостійнення республік останні керівники СРСР. Франко докладно аналізує програму журналу і дивується, що “вона не розглядає як сили окремі від Росії” українців і поляків. “Комуністичні реформатори” СРСР також не розглядали національних республік як щось окреме від Росії, а хотіли, принаймні на словах, дати їм трохи більше свободи. Те, що Україна не прийняла трохи більше свободи як винагороду за повне рабство (а саме так завжди було в наших національних взаєминах з Росією) — це історичний подвиг нашого народу, дозрілого до самостійного державного життя.

Франко сподівався, що Росія може піти шляхом європейських модифікованих французькою антифеодальною революцією, демократизованих монархічних режимів, але, знаючи її імперську природу, не дуже вірив у це. У його поглядах сильнішим було передчуття того, що імперія пристосується до нових умов та існуватиме далі як ізольована від світу, але добре законсервована структура тоталітарної сваволі.

Наші погляди на сформовану після розвалу “червоної” імперії й перефарбовану в царські кольори Росію також об’єктивно суперечливі. З одного боку, згадуючи європейську сутність її класичної та частково дисидентської літератури, філософської думки, започаткованої ще Чаадаєвим, сподіваємося, що Росія стане демократичною державою. Сподіваємось і на те, що неможливо відмежуватися від світу, де першорядне значення мають не збройні сили, а економічні досягнення, які піднімають до одного рівня добробут багатьох розвинених країн і зводять до нуля загрозу воєнних зіткнень між ними.

Але, з другого боку, бачимо, що Росія в новому “конституційному плащі” майже нічим не відрізняється від Росії в “сталінській шинелі”. Політика переслідування демократичних сил, придушення національних повстань, економічний тиск на нові сусідні держави продовжується.

Франко розуміє, що неможливо знехтувати політичними та економічними зв’язками України з Росією. Він згадує і про деякі акції “московського правительства”, які, хоч затівалися не з метою допомоги українському народові, але oб’єктивно сприяли зростанню нашої національної сили. Так, наприклад, після перемоги Росії в російсько-турецькій війні було усунуто фактор турецької загрози українським землям. Але, згадуючи про це, Франко навіть не припускає, що нам необхідно залишатися в складі Росії. Ми також можемо назвати об’єднання всіх українських земель під сталінським скіпетром дуже важливою для майбутнього визволення України історичною подією. Історія назагал розвивається парадоксальним чином, і те, що робиться сьогодні для життя імперії, завтра може стати смертельним вироком для неї.

Повна незалежність України, її політична самостійність щодо Росії — це те, в що Франко вірить, що обдумує і ненастанно пропагує як ідейний провідник українського народу. Але поки що йде 1907 р. У вже згаданій статті “Свобода і автономія” він пише: “…покликом, нашим під сю пору не може бути ані автономія sans phrase**, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності”.

Саме ці тези були стрижневою основою українського руху опору російському “червоному” імперіалізму. Саме з цього розпочинав Народний Рух за перебудову, який розбудив українське суспільство, підняв на боротьбу за проголошення державності весь народ. Ці Франкові тези і нині актуальні для народів Російської Федерації і для самих росіян, адже прибрана в старі строї православ’я, самодержав’я і народності брехня ніколи не стане для них свободою.

Варто нагадати нинішнім апологетам обрусіння України Франкові слова, звернені свого часу до галицьких москвофілів: “Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра… Ми любимо в російській духовній скарбниці… коштовні золоті зерна та пильно відрізняємо їх від полови, від жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті, сплоджених довговіковою важкою історією та культурним припізненням Росії”.

У статті “Подуви весни в Росії” Франко являє читачеві щонайправдивіший образ імперії, якою керує вже не бездарний, безвольний самодержець, а вихована його попередниками, сказати б, вольовими й талановитими тиранами, бюрократія. Вона грабує національні багатства, придушує найнесміливіші прояви свободолюбного мислення в середовищі інтелігенції, ведучи країну до загибелі. Не радіє з цього Франко. “Великий ти, генію російського народу, — пише він, — і нема тобі рівного серед освічених народів усього світу! Не в розумній самоуправі, не в мужній постанові, не в енергійній та витривалій діяльності, не в завзятій ревності при обстоюванні своїх людських та горожанських прав, не в далекозорій та горожанським духом продиктованій солідарності — ох ні! Великий ти в терпінні, в уляглості, в безоглядному і безтямному самовідреченні, в безмежній незлопам’ятності. Недаром твій чільний письменник і мислитель вискіпав і поклав “во главу угла” всього свого світогляду найабсурднішу, найменше відповідну для європейської вдачі євангельську доктрину “несупротивлення злу”. Писалося це не тільки задля того, щоб явити співчуття великому в терпінні та в незлопам’ятності російському народові, а й задля того, щоб показати ці набуті українським народом від росіян у спільній неволі прикмети.

Це, мабуть, найважливіший висновок з Франкової науки про наше національне відродження: воно немислиме без розриву спорідненості з невільницькою вдачею незлопам’ятного народу, що його “несупротивлення злу” так подобається рабському, пристосовницькому характерові.

Як письменник і мислитель Франко виріс на європейських літературних і філософських традиціях, відомих і його визначним співвітчизникам-попередникам. Але якщо до них Європа приходила через Польщу та Росію, то для нього була вона рідним домом. У культурі континенту Франко — найвидатніший представник української національної духовності. Все, до чого доторкнулося його мудре перо, має світову масштабність, майстерну досконалість, новизну, все перенизане європейськими мотивами і водночас українськими болями та надіями на власну державність.

Франко — великий громадянин Європи. Його творчість — незаперечне право українського народу вільно почуватися й перебувати в центрі європейського життя, бути не чорноробом, а одним із зодчих демократичного континенту.

Як мав би почуватись і поводитись український народ в європейському домі, проникливо вказує Франко в “Протесті галицьких русинів проти мадярського тисячоліття”. Він не захоплений австро-угорським конституційним ладом, взагалі не вважає справедливими суспільні взаємини в імперії Габсбургів, але ясно бачить нестримний дух поневолених європейських народів до демократії та незалежності, стежить за ним і ревно дбає, щоб українська політична культура і боротьба рівнялася на нього.

Франка обурює самовихваляння угорських шовіністів, які проголошують себе носіями європейської толерантності і гуманності, а насправді проводять політику мадяризації українського Закарпаття. Франко звертається до угорських урядових кіл і до угорської інтелектуальної еліти від імені народу, “що живе, безперечно, також в Європі, що був живим огником у сім’ї європейських народів і діяльним співробітником європейської цивілізаційної праці”, від імені народу, що, “висунутий долею на саму окраїну Європи, своїми грудьми заступав її як міг перед навалами азіатських варварів і в тій довговіковій боротьбі втратив усе, окрім почуття своєї єдності, окрім своєї національної вдачі, як і свого кровного зв’язку з європейським цивілізованим світом”.

За Франком, для українців бути нацією — означає пам’ятати про свій кревний зв’язок з європейським цивілізованим світом, про свої заслуги перед Європою у минулому, а також про її сучасні й майбутні устремління, які без України не можуть бути здійсненими.

Україна як держава прагне бути в Європі, а не на беззахисній межі Європи з Росією. Це зумовлено географічним розташуванням нашої країни і європейськими генами духовності української нації. Це — продиктована тяжким історичним досвідом мета не лише нашого народу, який прагне назавжди звільнитися від небезпеки втратити свою незалежність, а й велика політична мета всього континенту, який прагне на сході мати миролюбне сусідство. Цій меті українська національна ідея може прислужитися найбільше, захищаючи європейські та власні демократичні завоювання.

Рух до Європи для нас і для інших націй, які лише наприкінці XX ст. звільнилися від диктату СРСР, — це рух з неволі до свободи, до повноцінного життя. Але було б помилкою, про що говорять і Франкові роздуми, повірити, що суспільно-політичне “припізнення” Росії ніколи не буде подолане. Росія наздожене Європу, і задля цього їй треба просто зрозуміти, що її найкращою європейською сусідкою може стати не Франція, не Німеччина, не Англія, а найближча до неї і непідлегла їй Україна.

Ясна річ, Франко не міг передбачити всіх небезпек, які чатуватимуть на нашу політичну незалежність. Він не назвав, але відчув одну з таких небезпек. Це глобалізація. Франко показує, що національна духовність і свобода великою мірою залежні від економічного патріотизму. Глобалізація економіки, яка сьогодні охоплює планету, — витвір нібито позанаціонального світу, де важливішим буде не національне, а світове громадянство, де економічний і будь-який інший патріотизм має загубитися в океані благоденства. Цей “капіталістичний комунізм” не дуже відрізняється від космополітичного марксистського мріяння про безнаціональне та безкласове людство. Глобалізація уніфікує побут, вселяє в людські звичаї примітиви безнаціональної комерційної культури. Але в цьому нібито демократичному процесі зберігається, як бачимо, гегемонія великих держав та їхніх економік. Що далі, то більше підпорядковуються їм чужі території, відсуваються на узбіччя мови, традиції, історичні цінності, культури менших і економічно слабших держав і народів.

Отож, коли нас починають затискати лещатами своїх капіталів трансконтинентальні компанії, ми повинні почути Франка, матеріалістичному ідеалові протиставити ідеал духовний, “інакше розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина”.

 

Далі буде.

 

_________________

* Насамперед (давньогрецьк.).

** Без розмов (фр.).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment