Дмитро ПАВЛИЧКО
І
Двадцяте століття для українського народу — доба двох світових воєн, які розгорталися на його території, ділили на солдатів ворогуючих сторін і змушували йти на безглузду смерть його молоді покоління; доба організованих більшовицькою Москвою голодоморів, насильницьких виселень на Сибір, фізичного винищення найсвідоміших верств нації; доба тотальної русифікації; доба чорнобильської, найбільшої у світі, техногенної катастрофи.
Страшне, може, навіть найжахливіше століття в історії нашого народу. Але саме це століття закінчується перемогою української національної ідеї — проголошенням та утвердженням незалежної Української держави. Може, справді наш народ нагадує кремінь: для того, щоб він сипонув іскрами, його треба вдаряти мечем. Власне, жорстока й ненастанна боротьба за свою державність і є головним змістом української історії XX ст. Постання Української Народної Республіки та ЗахідноУкраїнської Народної Республіки, їх об’єднання та спільна боротьба проти ворогів, постання Закарпатської України, яка першою з усіх держав Європи повела збройну боротьбу проти фашизму, визвольний рух, організований Організацією Українських Націоналістів і уславлений боями Української Повстанської Армії проти гітлерівських і сталінських окупантів, нарешті, очолений українською інтелігенцією рух опору комуністичній владі, який у найвідповідальніші, дев’яності роки XX ст. став Народним Рухом і створив атмосферу в суспільстві, за якої відновлення Української держави стало неминучим і закономірним фактом, — це шлях до нашої національної незалежності.
На цей столітній найтяжчий шлях український народ вийшов з тих віків, коли його національна ідея тільки набиралася сил, а сам він був бездержавним, але не безпам’ятним. Пам’ять про свою княжу й козацьку державність не дала українству загинути. Та пам’ять жила в мові і в піснях народу, в його багатющій культурі, у творчості його видатних митців. Царська Росія й королівська Польща намагалися обернути українців на людей без вітчизни, а тому все, що творило з них націю, було переслідуване, топтане і якнайжорстокіше нищилося. Але рани, нанесені українству, ніколи не загоювалися, вони боліли й розпалювали віру в перемогу Шевченкових заповітів, у здійснення його національних пророкувань.
Ідеологічна спрямованість українського народу до самостійного політичного життя постійно наростала. Вона готувалася у ХIX ст., набувала дедалі більшого розмаху та потенціалу і не була зламана ворогом у XX ст. А не була зламана великою мірою тому, що підготовка українського народу до здобуття своєї державної незалежності була не просто могутніше задекларованою, а й науково обґрунтованою у творчості найвидатнішого нашого письменницького та політичного генія Івана Франка. Він один із перших починає вдивлятися в майбутність нашої нації з глибоко продуманої, історично зумовленої державницької позиції. Він пророкує неминучість унезалежнення України від Росії та АвстроУгорщини. Поняттям “держава” увінчує дух і саме життя свого народу.
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуче моє,
І краса, і держава.
“Мойсей”
Поетичну творчість Франка за радянських часів постійно намагалися препарувати, але так і не домоглися, щоб вона служила тільки соціальному ідеалові. У XX ст. вона активно впливала на виховання національних почувань за всіх чужинських влад в Україні. А от Франкові політологічні статті й дослідження, передбачливі щодо проблем самого виникнення, зміцнення й розвитку українського державного організму, не були широко відомі; їх знали переважно в колах української інтелектуальної еліти, серед провідників націоналістичного спрямування в Україні і в еміграції. Але й там знали їх поверхово, про що свідчить, наприклад, несправедлива критика Франкової творчості з боку теоретика інтегрального націоналізму Д. Донцова.
Дорогоцінні Франкові поради своєму народові, висловлені на початку XX ст., приходять сьогодні до українського читача, переступивши цілий вік і не загубивши своєї актуальності. Власне, в цьому виданні Франкових публіцистичних творів* зібрано, на нашу думку, хоч не всі, але найважливіші речі, які переконливо показують його як будівничого української державності.
II
Помилково думати, що заборонювана в СРСР Франкова нищівна критика марксизму вже не на часі, — мовляв, комуністичний світ розпався, а теорія й практика його побудови зазнала краху. Історія знає немало прикладів, коли найреакційніші теорії відроджуються і в нових історичних обставинах починають жити новим життям.
Навпаки, Франкова оцінка марксистської теорії має стати однією з найважливіших засад української державотворчості саме тому, що наша політична незалежність постала на руїнах комуністичного режиму. Є люди, які на тих руїнах готові збирати цеглу й громадити будівельний матеріал для відтворення заваленого дому. До того ж не тільки ми, а й інші народи, що звільнилися від комуністичного ярма, зіткнулися в процесі будівництва демократичних національних держав з проблемою розшарування суспільства, з явищами “дикого” капіталізму, коли нечисленна верства олігархів уже не задовольняється “прихватизованими” капіталами та багатствами, а прагне привласнити собі ще й політичну владу. Від диктатури до диктатури — недалека дорога.
Українська Помаранчева революція, крім усього іншого, була спробою зупинити рух до влади національно безликих колишніх рабів імперії, а тепер могутніх — імператорів бізнесу, котрі державну владу розглядали й розглядають як частину свого підприємництва і свого верховенства в країні. Ту державну владу їм конче потрібно купити або очолити. Пореволюційні події засвідчили, що відокремлення бізнесу від влади, як це було обіцяно на Майдані Незалежності, не сталося. Навпаки, українські олігархи нині якнайповніше увійшли до законодавчої влади. Якщо раніше їм треба було шукати лобістів серед депутатів Верховної Ради, платити їм за послуги, то тепер вони самі дбатимуть про свої прибуткові інтереси у парламенті й за його межами.
У ситуації, коли наростає соціальний протест проти групи родин, які сконцентрували у своїх руках понад дев’яносто відсотків колишньої державної власності на засоби виробництва, коли росте безробіття й зубожіння народних мас, важливо збагнути, що повернення до марксизму як до начебто рятівної соціальної релігії означало б для України повернення на дорогу до національної смерті, яку радісним жестом показував нам вождь пролетарської перебудови світу.
Нам треба вдивитися в образ народної держави, де існує спільна власність на всі національні багатства і засоби виробництва, — в цей марксистський ідеал, який Франко описує у своїй найґрунтовнішій соціологічній праці “Що таке поступ?”. За часів Франка комуністи лише планували “спорудити” таку державу, але наш письменник, знаючи їхні “архітектурні” проекти, малює нам її порядки та керманичів з такою докладністю, ніби прожив з українським народом десятиліття в Радянському Союзі. Жахливі прикмети комуністичного ладу, який ми пізнали з життя, тільки нетерпимий до неправди і насилля над людиною геній міг видобути зі своїх роздумів про майбутнє.
Ось якою мала бути, — а ми знаємо, що саме такою була, — заповідана Марксом та його учнями державна організація: “…та всеможна сила держави налягала би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою, духовою муштрою, казенною… Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”. А її вожді “мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти”.
Певна річ, Франко підходить до такого правдивого образу комуністичної держави через дискусію з основоположниками марксизму, яким він, глибокий знавець вселюдської історії, не вірить; він бачить їхню наукову недолугість, обмеженість, однобічність, самовихваляння, зарозумілість і жорстокість.
Франко порівнює, йдучи за брошурою В. Черкезова, текст “Комуністичного маніфесту” з текстом праці Віктора Консідерана “Принципи соціалізму” і виявляє, що творці марксизму черпали (а часом — і крали) ідеї своїх попередників — соціалістів. Дослідження “Соціалізм і соціалдемократизм” Франко вибудовує таким чином, щоб підтримати нищівні думки В. Черкезова про вчення Маркса і, зрештою, показати, що всевладність держави, діалектичний метод розгляду явищ природи і суспільства, привласнення капіталістом незаплаченої праці робітника, концентрація капіталу, матеріалістичне трактування історії і т. ін. — все це запозичене Марксом з праць попередників або надумане й неправдиве.
Франко заперечує фатальну неодмінність кривавого конфлікту між буржуазією та пролетаріатом. Він пише: “По думці Консідерана, сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозваною свобідною конкуренцією, і запобігти руйнуючим кризам та катастрофам”.
Франко вказує, що саме цього не міг передбачити “доктринер Маркс”, для якого класова боротьба була незмінним, універсальним, жорстоким законом, за яким капіталізм мав бути знищений і мала запанувати назавжди епоха безкласового суспільства.
Історія XX ст. довела, що пролетарські віщуни не вгадали майбутності. Приватновласницький світ змінювався, він створив не ідеальне, але все ж достатньо вільне й демократичне суспільство, що залишило далеко позаду суспільство державного капіталізму, яким, власне, й був “комуністичний рай”. Перебудова світу, зорієнтована на державний примус, диктат професійних комуністичних вождів і бюрократів, провалилася. Вона трималася так довго лише тому, що стала маскою імперського духу пролетарських царів Росії, висмоктувала з тої ж Росії та з її колонійреспублік і країн так званої соціалістичної співдружності всі сили на озброєння, на велетенські армії, на страхітливу репресивну систему.
Франко не був переконаний, що XX ст., яке він зустрічав антимарксистськими статтями, стане часом реалізації антинаукових та антигуманних візій Маркса, Енгельса, Лассаля, інших німецьких соціалістичних проповідників. Він навіть передбачає — також з геніальною точністю, — що в Європі “марксівський соціалдемократизм” збанкрутує й не матиме успіху. Але в Росії Франко бачить немало прихильників марксизму, і це його тривожить. У статті “Народники і марксисти” він пише: “Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоча соціалдемократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціалдемократизм краде душі, напоює їх пустими й фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті”.
У цих словах окреслена жахлива українська правда не лише початку, а й усього XX ст., коли самодержав’я об’єдналося з комуністичними догматами і наш народ не тільки “відвертали від праці на рідному ґрунті”, а й масово розстрілювали на засланнях і в тюрмах. Страхом смерті отруювали свідомість ще не заарештованих громадян, обертаючи їх на рабів найкривавішого режиму в людській історії. Треба зазначити, що в марксизмі Франко бачить вплив філософії Геґеля з її возвеличуванням та ідеалізуванням німецької держави. Ідея всевладності держави не була новою, її проголошував ще Платон. Вона неминуче мала сподобатися російським комуністам, особливо Леніну, який припасував диктатуру пролетаріату до могутності чиновників імперії Романових.
Франко замолоду написав немало творів, де змальовано зростання колективної свідомості українського робітництва, масові протести проти капіталістів. Радянська критика бачила в ньому одного з перших світових “пролетарських письменників”, але замовчувала, “не помічала” розмежування героїв ранніх оповідань і повістей Франка: гнобителі — чужаки, гноблені — українці.
У творчості Франка періоду “Каменярів” і “Наймита” переважає мотив соціального протесту. Домінує погляд на народ як на виробника тільки матеріальних багатств. Але водночас у його творах росте і розвивається ідеалістичний погляд на народ як передусім творця культурних, духовних, інтелектуальних вартостей, що створюють націю. Не в часи власних Мойсеєвих натхнень, а набагато раніше до Франка приходить переконання, що тільки національна свобода може стати основою соціальної справедливості, а національна держава — основою невмирущості народу. Можливо, останньою краплею, яка спричинилася до остаточного розчарування Франка у марксистських ідеалах, була зрада польських соціалістів на виборах до австрійського парламенту 1895 р., коли вони не підтримали своїх “братів” українців і тим самим продемонстрували, що інтернаціоналізм пролетарів — фікція.
Франкове розуміння нації ґрунтується на незаперечній правді про те, що боротьба за існування в людей відрізняється від такої ж боротьби серед звірів. Матеріалістичне, “шлункове” пояснення історії не здатне відповісти на питання про духовну природу людини. А та природа — не в звірячій класовій ненависті, а навпаки, в любові людини до інших людей і насамперед до людей своєї мови, своєї традиції, своєї культури й своєї історії, тобто до своєї національної організації, найвищою формою якої є держава.
Франко розуміє: боротьба за соціальну справедливість — не вигадка Маркса й Енгельса, вона існувала й завжди існуватиме, але “для сучасних і дальших поколінь добре буде, коли буде розбита легенда про їх месіанство й непомилковість, про те, що вони майже з нічого створили “науковий соціалізм” і дали в своїх писаннях нову об’яву, нове євангеліє робочому народові всього світу”.
Далі буде.
* “Іван Франко — будівничий української державності”, передмова Д. Павличка. Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2006.
