Фото Катерини ДОВГАНЬ
17 червня 2016 р.
Випробування
пекельним атомом
…Дід Артема Ворошилова — фронтовик Другої світової війни. Полон. Німецький концтабір. Дід був гарним кравцем, що його і врятувало. Примудрився вирватись із полону, тікав, прорвався до своїх. “Свої” негайно відправили його до радянського концтабору на Північ аж на 15 років. Фізично міцний дід витримав і це. А коли термін минув, Ворошилова не відпустили, а на Урал працювати відправили… у сумнозвісний Челябінськсороківку, де велися атомні випробування.
Летіли роки. Постарів дідусь. Дочка, Артемова мати, вивчилась на стоматолога. Саме в ті часи збудовано Чорнобильську атомну. Влада навіть пропонує квартири, аби люди здалека зголошувалися їхати у Прип’ять. Як сказав Артем, ця пропозиція батькам прийшлася до серця. Чому? Та тому, що Ворошилови хоча писалися на російський лад, знали, що були Ворошилами, українцями.
Отак опинилися у Прип’яті… Травень 1986 року. Чорнобиль… Про пережите у Прип’яті розповідати Артему важко.
Лише показує мені свої руки і каже — у мене тоді від радіації вся шкіра на руках облізла…
Ось така передісторія добровольця, солдата Української армії, фронтовика. Вірить — пройшов випробовування і мирним, і немирним атомом — переможе разом із цілою Україною і в цій війні.
Сім разів мудрий
…Я щойно з гнійної хірургії, де пригощала хлопців різними ягодами. Їм вишні та чорниці — в радість. Тож торби мої добряче схудли, я присіла відпочити біля ортопедії, коло двадцятиоднорічного солдата строкової служби Олександра Сімудрого. І про користь та шкоду глобалізації, і як духовне над буденщиною в людях підняти, і про почуття національної гідності, і як нам медицину перевести у систему профілактики хвороб, а не лише їх лікування — над усім цим мудрували ми з юним воїном з Херсона. Зрозуміла, що на дипломі спеціалістастоматолога він не зупиниться. Планує вчитися далі.
Що Сашко у шпиталі робить? Рука в хлопця недієздатна. Може, буде операція. Може — ні. Ще не визначили.
Тим часом сидимо із Сашком на лавці у тихому зеленому раю, їмо черешні й бесідуємо про все…
Зацікавив мене той Семи—мудрий хлопець Сашко. Розповідаю йому, що сім мудреців, які ввійшли в історію, були греками і жили у VII—VI століттях до нашої ери. Викладали свої думки у стислих образних висловахафоризмах, які вражали утвердженням високих моральних постулатів і глибинним життєвим досвідом, проникливим розумом і ясністю думок. Порушували політичні питання і тему духовної спадщини!
Саша — з Херсона. Колись на південних землях України селились і греки, може, у його роду їхня кров?..
22 червня 2016 р.
Два Юрка —
“старенький”
і новенький
У гнійній хірургії завжди людно. Тут я познайомилася з Володимиром, прізвище його Даньків. Родом з Тернопільської області, з містечка Козова. Інтелігентний, привітний, але неговіркий… Фотографувалися на згадку, і я щиро прихилилася до Володі. Так хочеться, аби на добре склалося його життя…
Заходжу до першої палати провідати мого давнього героя волиняка Юрія Корейка. Ось уже рік, з перервами, як він у шпиталі. Не заживають рука, нога. Знов операції! Знов антибіотики, знеболювальне… Хоча вже має здоровіший вигляд і пофілософськи сприймає ситуацію. “Я, як перехідний прапор, то тут, то там”, — жартує Юрій.
Коло “старенького” — і молоденький Юрко на ліжку. Ноги — кожна у своїй “одежині”. Одна — на витяжці, другу обійняв хитрий апарат — розтрощені кістки стуляє. Лікарі “вертольотом” його звуть. Знайомтеся: Юрій Дмитрович Стук — воїндоброволець 56ї бригади. Родом із Запоріжжя. У бою під Маріуполем тяжко поранений в обидві ноги.
Коло Юрія клопочеться приємна молода жінка… з Маріуполя.
Зауважу, що в екстремальних умовах молоді люди часто знаходять собі надійних подруг, дружин із тих країв, де кипить бойовище.
26 червня 2016 р.
Сумноокий Василь
Гаряче. Всі, хто може, — в затінку дерев. Зустрілася із сумним поглядом Василя Петровича Гузикевича, киянина, інженерабудівельника за фахом, який у свої 42 добровольцем пішов на фронт ще у 2014му.
Служив у Другому батальйоні оперативного призначення, який тепер носить ім’я генерала Кульчицького.
Василь бачив, як ворог збив літак, у якому летів славний командир. “Ми не знали, що він там, та й допомогти не змогли б — далеко від нас, аж за болотом падав той літак. Тяжко пережили трагічну звістку, що не стало Кульчицького. Хороша він був людина. Його поважали”, — каже Василь.
Військові будні день за днем. І раптом… Аварія сталася під Авдіївкою взимку 2015го. У ній загинула майже вся рота! Василь замовкає.
…Два місяці перебував у реанімації. Нікого не впізнавав, нічого не розумів… У Київському шпиталі прийшов до тями. А далі — майже півроку лікування у німецькому госпіталі Бундесверу. Підтримали, відновили життєдайні сили. Потрощена нога була коротша на 15 см од здорової. Вставили кістку. Вилікували контузію…
Але пережитого не викинеш із душі. Сумним погляд став назавжди. Та губи усміхаються, коли розповідає про дружину й синів.
27 червня 2016 р.
“Партизан”
Іван Катеринчук був мобілізований 12 лютого 2015 року, і одразу — на Луганщину. Служив у піхоті. Про військові звитяги — ні, ні! А от лікарі наші — герої. “Я безмежно вдячний лікарям, які мене як слід заштопали. На плечі п’ять годин (!) робили операцію. Зберегли руку, її дієздатність. На ноги поставили!
То вони справжні герої — професор Олександр Борзих, доктор Володимир Боднар!”
…Телефоную Катеринчуку, щоб уточнити дещо, а він мені: — Я вже далеко!
— Що, знов на передову?
— Так. Деталей сказати не можу.
Я розумію, бо знаю його позивний — “Партизан”.
Зв’язківець Кірніс
Робота зв’язківця на війні неймовірно складна. Треба постійно контролювати і, в разі чого, негайно відновлювати безперервний зв’язок між передовою і штабом. Якщо випаде на відпочинок 2—3 год на добу, то й добре. Перенавантаження на організм надлюдське. І так 2 роки. От і не витримав. Вночі у 23літнього зв’язківця Руслана Кірніса дико заболіла голова. Аж до нестерпу. І він впав у кому. На 3 тижні. Перша рятівна медицина — у Харкові. Нині лікується у нейрохірургії Київського шпиталю.
…Полтавчанин (з Кременчука) Руслан з усмішкою розповідає, що й день народження свій, 23 березня, провів оригінально — у відключці.
А як серйозно — стався дуже складний інсульт. Аж через два місяці після операції хлопець зміг стати на ноги. Ходити вчився заново.
— Найкраща моя вчителька — дружина Аллочка! Ми з нею разом… з чотирьох років. У селі Степанівка росли коло своїх дідусівбабусь, — розповідає мені Руслан, ніжно горнучись до своєї Аллочки.
Руслан з молодих і мудрих. Успішно закінчив Полтавський інститут зв’язку. Добрий знавець найновітнішої апаратури. Тому і взяли юного сержанта, надійного професіонала до війська!
“Взяти — взяли, та не вберегли”, — думаю собі. Зовсім юний, ще й фахівець класний. Трохи батьківських почуттів не завадило б мати командирам.
А ще думаю, як загрозливо молодшають оці інфаркти, інсульти…
Тим часом юний полтавчанин мене грайливо питає: як розшифрувати його прізвище? Розшифровую. Кирпатий Ніс!
— Вгадали! — подитячому зрадів зовсім не кирпатий Руслан, мій воїн, мій захисник.
27 червня 2016 р.
Від козака Шабельника
Максим сидів у візочку в затінку розлогої липи. Коло нього — його мама Ніна та я. З дерева раптом від пориву вітерця посипалися на нас бубочки липового цвіту. Це помітив Максим. І мила забавка природи на хвильку розвеселила його, задумливий погляд зник. Романтик! — подумалося мені.
Максим Свириденко у шпиталі вже місяць. На фронті, де воював цілий рік, однієї нещасливої години — 18 травня 2016 року — сталося сліпе кульове поранення. Добре, що був поблизу 86й Львівський волонтерський шпиталь. Львівські лікарі надали воїну першу допомогу і швидко відвезли пораненого до Дніпра, де він тиждень пролежав у реанімації, а тоді вже літаком відправили до Києва. І тепер лікарі відділу судинної хірургії рятують Максимові скалічену ногу.
Між операціями й процедурами найкраще подихати свіжим повітрям. От і вибрався з палати до шпитального парку. А тут знайшлася допитлива. Розкажіть про себе! Ось що розповідає старшина 128ї батареї, 15го батальйону, снайпер Максим Валерійович Свириденко:
— В Шевченковому краю, у Золотоніському районі, є дуже давнє село Шабельники. Є дві версії походження назви. Або село заснував козак Шабельник, або тут ковалі майстрували шаблі для воїнства. Хоч так, хоч так — мирні землероби, але при зброї.
От і Максимів дід Лаврон, яким онук дуже пишається, пройшов усю Другу світову війну і повернувся додому чи не з найвищим у ті часи орденом Червоної Зірки. А нині син Максима Владислав вчиться у Військовому ліцеї у Боярці. Батько сказав, що віддав туди сина, бо там гартують волю, мужність, вчать дисципліни, а це те, що потрібно справжньому чоловікові. Донечка Олександра дуже любить малювати. Може, художником буде. А мама Ніна додає, що син, хоч і талановитий технік, але теж часом, як художник, милується природою. Ранком виїде з трактором у поле, а тоді, як повернеться, із захватом: “Бачили б ви, який сьогодні ранок був красивий, а земля як парує!”
В українських душах, подумалося, ще глибинно живе побожна любов до своєї щедрої землі.
