До 140-ліття видатної письменниці й просвітянки
Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів
Свою розповідь почну з аналогії.
1956 рік. 4 квітня. Молода англійка, уродженка Лондона, студентка Оксфордського університету, поетеса Віра Річ відзначала своє двадцятиліття. Серед її гостей був також українець Володимир Микула, який писав дисертацію і в якого Віра була закохана. “Невже це правда, що ти можеш перекладати поезію? — запитав він. — Ти не хотіла б перекласти одну українську поезію для публікації в журналі?..” — “Так, добре. Але я… не знаю української мови”, — знітилася Віра. “Це не проблема, — впевнено заспокоїв її Микула. — Вивчиш…”
І Віра Річ вивчила українську мову, — бо чого не зробиш задля коханого, — і вивчила настільки добре, що стала в англомовному світі найкращою перекладачкою Франка, Шевченка, сучасних українських поетів… Вона переклала “Кобзар”. Їй належать близько ста публікацій про нашого Кобзаря та українське письменство.
А 20 грудня 2009 року Віра Річ пішла з життя, заповівши поховати себе в Каневі біля Шевченкової могили. Її бажання виконали. 15 квітня 2011 року, в п’ятницю, на “козацькому” канівському цвинтарі встановили пам’ятний знак Вірі Річ, у який вмонтовано її прах. Тепер і у вічності романтична українофілка з далекої Великобританії буде поруч із нашим Тарасом*.
Подібна ситуація сталася з Катажиною Банах, знаною як письменниця Катря Гриневичева. Щоправда, Катря не була чужоземкою, — вона була українкою, але вихованою в польській культурі, без знання української мови, історії, літератури. Мешкала в Кракові, куди її батьки виїхали з Винників, коли їй було три роки.
Одного дня Катря, вихованка вчительської семінарії, повна сил і безжурності, підстрибуючи та надщипуючи плоди шовковиці, бігла з текою неподалік Кармелітського монастиря. І от, згадує вона, “бачить це юнак чорнокудран, що йде ставно навперейми, й в раменах вага, голова поета, погляд стоїка. Усміхається трохи навкірки, — Стефаник”.
Вочевидь, юна семінаристка вже знала, що Стефаник — студент медицини тутешнього університету, бачила його здаля і в інші дні; а на початку 1894 року, надвечір, він сам з’явився у мешканні Банахів (побігла відчиняти Катря) — і запросив її прочитати Франкових “Каменярів” на відкритті у Кракові філії “Просвіти”.
Стефаник, звісно, заговорив до Катрі українською мовою, Катря — по-польськи, “з трудом, — згадувала вона, — розбираючися в тому, про що мій молодий, чорночубий гість з ввічливістю повідомив мене. Це була незнана мова з маминих пісень, що її не мало як зрозуміти моє відчужене ухо…”
“Не читаю по-українськи? Він перепише мені поему латинкою. Не знаю наголосів, — вони ж у польській мові завжди на передостанньому складі? Він намітить мені наголоси! І Стефаник прочитує “Каменярів” раз і другий, коли ж із черги читаю оцю латинку й я, поправляє мене”.
Це була знаменна зустріч, завдяки якій українське письменство прикрасило ще одне благородне ім’я, відібране у чужинців.
Щодо чужинців, то після втрати державності українці змушені були працювати на сусідні, та й заокеанські, держави — і внесок їхній на різних ділянках культури, науки, релігії, військової справи, космонавтики тощо величезний. Скажімо, серед найвидатніших письменників Росії, в яких текла українська кров, не лише геніальний Гоголь або Чехов, а й Федір Достоєвський із села Достоєве Пинського повіту, дід якого, Андрій, був у Брацлаві греко-католицьким священиком; Лев Толстой — по жіночій лінії праправнук гетьмана Івана Скоропадського; Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Анна Ахматова, Костянтин Паустовський і низка їм подібних, які принесли світову славу російській, а не українській — літературі.
І все ж в історії були світлі моменти, коли вихідці зі змішаних або зденаціоналізованих сімей обирали ідентичність українську й самовіддано працювали на її культуру. Згадаймо “любу доню”, як назвав Шевченко Марка Вовчка. І котра, як наголошує Софія Русова, “народилася в 1833 році в родині мішаної національности польсько-українсько-литовських батьків (…). Українську мову почула в дитячі роки від свого діда, який старечим голосом, але з великим почуттям співав їй українських пісень”**. В Орлі Марія познайомилася із засланцем Опанасом Марковичем — етнографом, фольклористом, членом Кирило-Методіївського братства. І це було приводом не тільки переїхати в Україну, а й творити українською мовою, насамперед свої славнозвісні “Народні оповідання”.
Згадаймо Ольгу Кобилянську, чия мати походила з німецького роду: Ольга почала писати німецькою мовою, та завдяки таким національно свідомим жінкам, як Наталія Кобринська, лікарка Софія Окуневська (за чоловіком — Морачевська), художниця Августа Кохановська, стала класиком українського письменства.
Не забудьмо колоритну Галину Маврикіївну Домбровську, яка народилася (1888) на Уманщині в спольщеній сім’ї; предком її матері був знаний богослов і релігійний письменник першої половини XVII cтоліття, архимандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський. “Голос крові” та поезія Шевченка повернули її до українства; вона заходилася творити під прибраним прізвищем Галина Журба, подарувала нам свої повісті, романи, а надто промовисті мемуари про побут сполонізованої української шляхти “Далекий світ”.
Пошани заслуговує і внучата племінниця Ганни Барвінок (дружини Пантелеймона Куліша) Любов Яновська, мати якої була українською патріоткою, але рано померла, а батько — російським шовіністом. Любов була записана в метриці “росіянкою”, спершу писала по-російськи, проте за рішучою вимогою молодого члена “Братства тарасівців” Володимира Шемета перейшла на українську мову й залишила нам близько ста оповідань, повістей та романів.
Список поворотців довгий і повчальний.
У цьому списку Уляна Кравченко (батько з німців, мати — дочка греко-католицького священика); історик Наталія Полонська-Василенко (батько — росіянин); Емма Андієвська з Донецька, яку мама “фанатично виховувала “на росіянку”, “виписувала” вчителів “с самого Ленинграда и Москвы, чтобы девочка почувствовала настоящий русский акцент и набралась хороших манер”. Та Емма принципово вибрала українську школу, українську літературу, бо, наголошує вона, “найвищий мій Нобель — це належність до української нації”.
Це також наша героїня Олена Теліга, яка народилася у змосковщеній родині, виховалася в російській культурі, її хресною мамою була знаменита поетка (дружина відомого письменника Дмітрія Мекрежковського, теж, до речі, українського роду) Зинаїда Гіппіус. Олена тоді жила в Празі, де батько, Іван Шовгенів, був ректором, і її національне пробудження було особливо гострим і спонтанним.
“Сталося це дуже несподівано і дуже швидко, — розповідала Олена Уласові Самчуку. — Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балу у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”… “Мордописня”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.
І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!”
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити українською мовою”.
У наведеному переліку на почесному місці й Катря Гриневичева.
Її національне пробудження не було спонтанним (як, скажімо, в Олени Теліги). Вона йшла до нього змалку. У їхньому домі, як реліквію, берегли збірник проповідей отців-василіян “Народовіщаніє”, що був наближений до чистої народної мови, хоча повчальні приклади подані церковнослов’янською. Збірник виходив трьома виданнями (1756, 1768, 1778) у василіянській друкарні, яка майже сто років (1739—1831 рр.) діяла у Почаївській лаврі.
Цю “таємничу книгу”, як згадував син Катрі Ярослав Гриневич, її батько, Василь Банах, урочисто читав сім’ї щонеділі й у свята. “Одначе все те, що батьки говорять про рідний край, таке далеке, — так, дуже хотілося б поїхати туди, побачити наш власний… Вавель!”
Потім сталася ще одна хвилююча подія, про яку згадує Катря. “Почула я раз серед “плянтів” живу українську мову. Розмовляло двоє молодих людей, які й зникли у просіці дерев, відкритій на вулиці св. Анни й мури старого університету. Яка потрясаюча подія! Це ж була моя загублена мова, ця сама, через яку я була виїмком серед гурту, була ким іншим. Я йшла довгу хвилину по цій музичній полосі, як люнатик по смузі місячного блиску”.
Невдовзі вона познайомилась із польським поетом Артуром Ґурським, який у себе вдома вказав їй на один часопис. Чи знає вона, що то за видання? Ні, не знає…Це була газета “Діло”, що щоденно виходала у Львові. “Відтоді я стала вчитися: село, оса, лиси. Незагодя створено на семінарі курс української мови, щоб вчительки-польки могли займати місця в Східній Галичині”.
Тобто її українство озивалося до Катрі на підсвідомому рівні, хвилювало — і зустріч із вродливим Стефаником була тою пуантою в її остаточному національному самоусвідомленні. Правду кажучи, її декламація на інавгурації Стефаникові не сподобалася. “Коли б ви говорили з силою, було б добре, так нема за що хвалити”. — “Я заплакала внутрі й подумала з огірченням: “Чому ж не взяли для цього всього студента з глибоким басом?”
Мабуть, не взяли тому, що Стефаник заповзявся повернути Катрю до прадідівського коріння, тим паче, що вона була надзвичайно вродливою, шляхетною панною, добрим знавцем світової літератури, навіть філософії, адже читала Вальтера Скотта, Спінозу, “боготворила”, за її словами, Паскаля, а до зустрічі зі Стефаником не прочитала жодної української книжки. А коли прочитала Франкове оповідання “В поті чола”, то заявила, що коли побачить його, то поцілує йому руку…
“Стефаникові завдячую першу українську книжку й не одну ще опісля. Тямлю живо скрип зеленої фіртки, а на стежці тінь кучерявого студента (…). Кожна книжка була подією, — підкреслює вона. — “Маніпулянтку” я читала серед теплих молодих сліз”.
Тут зазначу, що з героїнею цього невигаданого оповідання, працівницею пошти, іншими словами — маніпулянткою, в яку був закоханий Франко, Катря зустрілася вже в часи Першої світової війни. Це була Целіна Журовська, в замужестві Зиґмунтовська, поважна старша пані-мотрона, яка навіть деякий час (після смерті свого чоловіка) доглядала за немічним Франком. І коли Катря запитала, чи Целіна шкодує, що не стала дружиною великого письменника. “На це відповіді не було”.
Сама ж Катря вийшла заміж за вчителя Осипа Гриневича.
“Сталося це так, — розповідає Ярослав Гриневич. — Від знайомого з Винник, учителя Григорія Врецьони, приходили до батьків Катрі до Кракова листи. А в них він каже: “У вас дочка, панянка, якій пора заміж. Знаю у Львові молодого вчителя нашої віри — Осипа Гриневича. Який старший від вашої доні на десять років, — та проте думаю, що з них буде добра подружня пара”.
Вочевидь, ця пропозиція була погоджена із самим женихом. Бо услід за листами до Кракова приїхав він сам. “Невисокого росту, статної будови, темне волосся, на обличчі вус закручений вгору, коротка борідка, одягнений у мундир австрійського урядовця. Він говорить по-українськи. Людина поважна, статечна”.
Як пізніше Олена Теліга поривалася до омріяного Києва, так і Катря Банах прагнула побачити Львів, а тому без довгої надуми дала згоду, хоч “і не встигла ближче пізнати чи полюбити майбутнього чоловіка. “Для неї, — пояснює Ярослав Гриневич, — було це подружжя з романтизму, стежкою, що вела її на рідну землю — зачаровану, знайому з пісень матері та оповідань Василя Стефаника…”
У Львові Катря нарешті зустрілася з Франком, який почав друкувати в ЛНВ її поезії, — але поцілувати йому руку соромилася… Далі вчителювання у Львові та Чернівцях, поглиблене вивчення мови, студіювання “Історії України-Руси” Грушевського, видрук першого збірника “Леґенди та оповідання” (1902), редагування дитячого журналу “Дзвінок”, поїздка до Києва і Харкова, незабутні знайомства та розмови з Оленою Пчілкою, Ольгою О’Коннор, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Марією Заньковецькою…
Відтак війна, вчителювання у таборі українських виселенців Гмінд в Австрії, потім, недовго, у меншому таборі Ґредінг між Альпами, повернення до Львова, хвилювання за дочку Дарію-Наталю й синів — січових стрільців Володимира та Ярослава, які служили в Українській Галицькій Армії. А 1926 року відхід у засвіти чоловіка. Осипа. І раптова пропозиція Стефаника, також вдівця, одружитися з ним. І нові твори.
Не маю наміру аналізувати її стиль, але нагадаю, що він особливий, романтичний, піднесений… Її романи з княжої доби: “Шоломи в сонці” (1929), “Шестикрилець” (1935) передають дух і колорит далеких часів, після поразки Визвольних змагань закликають молодь до нового чину. Якось у мешканні Струтинських вона побачила Степана Бандеру — і як мати пригорнула до себе: “Сину мій!”
Серед її шанувальників етнограф Володимир Гнатюк, художник Іван Труш, сам митрополит граф Андрей, на запрошення якого Катря із сім’єю відпочивала в Підлютому…
Силове поле української духовності надзвичайно потужне. І якщо воно всуціль полонило англійську ідеалістку Віру Річ чи таких “чужинок”, як Олександра Єфименко, Софія Русова, дружина Бориса Грінченка Марія Гладіліна (пс. Марія Загірня), Наталена Королева і низку інших (не кажучи вже про чоловіків), то що вже говорити про таких жінок, як Катря Гриневичева.
Як писав наш славний мово- і літературознавець Юрій Шевельов (Шерех), “зустрічі з нею лишили в мені невигладний слід. Бо вона була мистецьким твором сама. Вона була тією рідкісною появою, що мала стиль, мала зухвальство бути не такою, як інші. Кожне слово її з тих днів заслуговує на запис, на відтворення”.
Кажучи про “ті дні”, Шевельов мав на увазі період еміграції. Бо Катря Гриневичева до кінця зберігала високий дух, як і герої її книжки “Непоборні” чи її повістей на історичну тематику. “На неї завжди дуже впливала увага, — каже Шевельов, — вона зразу розцвітала і починала говорити. Якоюсь мірою вона потребувала сцени, світла рампи, публіки, здатної захоплюватися”.
Гадаю, що такою публікою сьогодні є ми. І захоплюємося цією незвичайною жінкою, яка залишила такий яскравий слід у нашій літературі, нашій історії. І в наших серцях.
______________________
*1997 року Національна спілка письменників України присудила Вірі Річ премію ім. Івана Франка — найвищу нагороду в галузі перекладу; 2005 року її обрали Почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. А 2006-го нагородили орденом княгині Ольги. Тим-то своє сімдесятиріччя Віра Річ святкувала не в Англії, а в Україні. Спершу — у Львові. Тут, у Дзеркальній залі Національного університету ім. Івана Франка, наша дорога гостя ілюструвала свою розповідь співом, навіть танцями; а коли їй подарували вишивану сорочку, вона тут же одягла її — під загальні оплески. Відтак її вітали в Києві.
**Іван Франко також писав, що “Марія Марковичка, з роду Вілінська, ні в якім разі не була родовитою московкою, і вже в дитячих літах, як можна бачити з її російського оповідання “Записки причетника”, мусила бути добре ознайомлена з українською мовою і з побутом українського люду, хоча й у такій місцевости, де українці творять між великоросами меншість населення. В її посмертних паперах знайшовся ще цілий ряд оповідань, писаних українською мовою, а також багата збірка українських пісень з мелодіями” (Див.: Франко І. Зібр. у 50 т. — Т. 41. — С. 302).
Таким чином і Софія Русова, й Іван Франко спростували помилкове твердження нібито Марко Вовчок була московкою. Мовляв вона, як писала емоційна Олена Пчілка, “нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора”. (Див.: Томенко М. Теорія українського кохання. — Київ, 2002. — С. 46).
