Ольга Яворська. «На чужих вітрах». Роман. — Львів: Апріорі, 2015. — 260 с.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопіллі
Той, хто стежить за доробком Ольги Яворської, безумовно, скаже, що “На чужих вітрах” — її перше епічне полотно. Але ніхто не ствердить, що це літературний дебют, бо маємо справу лише з освоєнням нового жанру. Аби всі могли пересвідчитися у цьому, назвемо кілька фактів із життєпису авторки. Вона народилася у селі Заривинцях Бучацького району на Тернопіллі. Закінчила Дрогобицький педінститут. Вчителює на Старосамбірщині Львівської області. Її перу належить 15 книжок поезії та прози. Член НСПУ, лауреат багатьох престижних премій і відзнак. До речі, і за роман, який спонукав до написання цих рядків, Ольгу Яворську удостоєно спеціальної нагороди Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”.
Коротко розповім про твір, який потрапив у моє поле зору. І дуже добре (на мою думку, звісно), що тут може допомогти інтерв’ю Ольги Яворської, яке вона дала письменникові і головному редакторові газети “Нова неділя” Ігореві Гургулі зі Львова після вручення відзнаки.
Отже, роман “На чужих вітрах” — твір про боротьбу ОУН—УПА за волю рідної держави на західноукраїнських теренах. Головною героїнею епічного полотна письменниці є вчителька Марія — вдова загиблого хорунжого УСС Якова Демидюка, яка присвятила своє життя визвольній борні. Цікаво, що все написано без використання архівних матеріалів, хоча авторка і не приховує того, що у творі є вплив розмов з очевидцями подій, якими були Тереза Галишин, Марія Сологуб, Єва Комарницька та мати письменниці Марія Сарахман. Не випадково згадую про цей момент. Вважаю його легенько відчиненими дверима до творчої лабораторії. Та не поспішаймо: хіба має значення метод, яким вона послуговується? Адже звичайного читача більше цікавить сам твір, а не шлях до нього, хоч він (і це — не перебільшення!) і спроможний дарувати чимало позитивних емоцій.
Конкретніше погомонимо про результати творчого домислу. Роман починається з того, що юна Марія захоплюється героїзмом усусів і вирушає фронтовими дорогами за коханим чоловіком, який згодом загине у бою, а її підкосить тиф. Після одужання в одному з подільських сіл (судячи з роману мається на увазі Тернопілля), вона повертається до рідного Львова. А потім опинилася в бойківському селі Високе, де стала вчителькою. Чимало уваги також приділено показу її життя та буднів селян у роки польської окупації. Похвали вартий епізод, в якому головна героїня вдочерила маленьку Лідусю, котрій вдалося втекти від голодомору у підсовєтській Україні. Зримі елементи правдоподібні також там, де йдеться про нещастя, які переслідували людей під час першого “визволення” більшовиками та гітлерівського поневолення. Важливою, як мені здається, є та ситуація, що авторка прямим текстом говорить про спротив українських селян окупантам, їхню боротьбу за національне визволення, зокрема, чимало про це йдеться у другій частині роману “Плач трумбети” (так на Бойківщині називають трембіту). Хоча подібні епізоди непоодинокі й у першій частині “Назустріч буревію”.
Їх (обидва розділи) логічно завершує епілог, з якого дізнаємося, що учасниці підпільної боротьби Марії і її названій доньці Лідії вдалося вижити, пройшовши через усі жахіття сталінських концтаборів, за роки до проголошення незалежності України. Марія приїхала у бойківське село й дізналася про долі людей, з якими зводило життя.
Ось такий епілог, якщо узагальнити. Звісно, може, післяслово було б ефективнішим (для узвичаєного сприйняття), якби уява авторки помандрувала у наші дні. Принаймні усе було б оптимістичніше. Та… І таке закінчення прийнятне хоча б тому, що дає можливість розігратися уяві. Ще й є натяком на продовження твору, що може бути сигналом дії для авторки.
На високохудожньому рівні боротьбу ОУН-УПА відобразив Василь Шкляр у творах “Залишенець” і “Маруся”. Деякі письменники також роблять до цього впевнені кроки. Досить, либонь, згадати про окремі твори Михайла Андрусяка, Олександра Вільчинського, Петра Кралюка, Святослава Праска, Йосипа Струцюка… Тепер до цього переліку можна додати Ольгу Яворську з її цікавим романом.
Художній твір, що задовольняє читальників, спроможна народити людина, котра тісно пов’язана з нашим краєм, бо лише вона здатна проникнути у тонкощі психології місцевої людності і збагнути її. І це — не голослівні твердження. Скажімо, Василь Шкляр є етнічно і духовно ближче до того регіону, про який створив свої неповторні романи. Заглибимося ще в історію української літератури. Улас Самчук (про його роман “Марія” Ольга Яворська згадує у своєму творі) неповторно зобразив українських партизанів в епічному полотні “Чого не гоїть огонь”.
Чи таке. Нині часто дискутують навколо питання про використання діалектизмів у художній творчості. Мені здається, що не завадило б існування словничка маловживаних слів. Гадаю, що це зробило б книгу більш зрозумілою для ширшого кола читачів. Пригадую, що під час першого знайомства з романом мені здалося неточним твердження авторки, що перші “визволителі” прийшли сюди наприкінці вересня 1939-го, бо ми ще зі шкільних років знаємо, що “золотий вересень” настав 17-го. Але все стало на своє місце, коли переконався, що Ольга Яворська не відступила від історичних реалій ні на йоту, оскільки “визволителі” окупували місцевість, про яку йдеться в романі, 27-28 вересня 1939 року. Та сумніваюся, що це буде зрозумілим для читачів Харківщини, Вінниччини чи Миколаївщини.
Слід зауважити, що перше видання книжки в кількості тисяча примірників за кілька місяців успішно розійшлося між читачами, а в грудні 2015 року вдосконалена книжка вдруге побачила світ.
Ольга Яворська у своїх творах прагне передати почуття патріотизму, величі духу і незламності рідного народу. А це зобов’язує до написання ще чогось нового та неординарного.
