Рани української землі

Едуард ОВЧАРЕНКО

У Національному музеї Тараса Шевченка триває фотовиставка Йосипа Сивенького “Рани”. Український художник американського походження презентує фотодокументальний проект, над яким працював з 2014 року.

Йосип Сивенький спеціалізується на репортажній, портретній та новинній фотографії. Він працював фотокореспондентом у країнах Східної Європи, Африки, Близького Сходу та Північної Америки. Його фотографії були представлені в різних галереях та музеях США, Франції, Швейцарії. Наразі в Україні він реалізує проект як стипендіат Програми академічних обмінів імені Фулбрайта.

“Наша незалежність далася нам без крові. Я знав, що рано чи пізно буде такий збройний конфлікт і будуть жертви. Це мало відбутися… І зараз ми знову народжуємося як нація, як потужна європейська країна”, — наголосив під час відкриття виставки активіст Євромайдану і боєць добровольчого батальйону “Дніпро—1” Артем Кравченко.

На виставці “Рани” представлені фото українських воїнів, яких було поранено під час Євромайдану й АТО. Про кількох із них ми розповімо детальніше.

Володимир: “Я нікому не бажаю такого болю”

Володимир Гончаровський (31 рік), одружений, батько чотирьох дітей, був тяжко поранений 20 лютого 2014 року — двома пострілами в спину й одним у праву руку. Він намагався врятувати інших учасників Євромайдану, в яких стріляли правоохоронці на вулиці Інститутській. Володимиру зробили численні операції в Україні та Німеччині, але стан його залишається надзвичайно складним.

“Я поїхав на Майдан 1 лютого. Не зміг просто дивитися на цей безлад. Як беркутівці б’ють дітей, студентів, їхніх батьків, — розповідає Володимир. — Моє серце розривалося за те, що творилося в державі…

Я навчився сам собі робити уколи, щоб посеред ночі не будити сина, жінку чи маму. Я нікому не бажаю такого болю, але хотів би, щоб той чоловік, який стріляв мені в спину, відчув його хоча б трохи…

Сотня загиблих, а я тільки поранений. Вже на тому дякую Богу, що лишився живий”.

На одній зі світлин Володимира вивозять у візку з церкви після хрещення його сина, на інших — вдома, у Теофіполі, він цілує свою дружину Оксану; мати Володимира Людмила масажує синові спину; Володимир із фітотерапевтом у Трускавецькому медичному центрі.

Роман не може рухатися і говорити

Роман Кубишкін (41 рік), працював будівельником, має сина, приєднався до “Правого сектора” у середині 2014 року. Він воював у селі Піски поблизу зруйнованого Донецького аеропорту. Ледве не загинув від вибуху снаряду 22 січня 2015 року. Його побратими були переконані, що він помер. В результаті тяжкого поранення у Романа не працює майже вся права півкуля головного мозку.

“16 клінік відмовилися лікувати мого сина. “Нодус” єдиний взявся за лікування”, — розповідає мати бійця Ірина. Романові надають допомогу в сучасному неврологічному та нейрохірургічному центрі, розташованому в Броварах. Місячне утримання коштує 70—80 тисяч гривень, його забезпечують за рахунок приватних внесків і волонтерів.

“За три місяці Роман набрав 10 кг та має зовсім інший вигляд”, — продовжує пані Ірина. Проте він не може рухатися і говорити, часом розуміє і може виконувати прості команди: стиснути руку чи кліпнути двічі, показуючи, що розуміє, хто на нього дивиться. Дихає і харчується він через трубки.

На фото зображено, як Романа піднімають у вертикальне положення за допомогою спеціального кріплення, щоб реабілітувати в нього відчуття простору й балансу, стимулювати комунікацію мозку з тілом.

Олександр: “Я не буду лежати”

Олександр Дарморос (30 років) родом з Хмельниччини, молодший лейтенант 8-го полку спеціального призначення, отримав важке поранення внаслідок вибуху протипіхотної міни під час виконання бойового завдання в Луганській області 25 березня 2016 року. Олександр повністю втратив зір, ліву ногу довелося ампутувати до коліна. Він сподівається, що в майбутньому зір може частково повернутися.

“На праве око я дуже надіюся. Можливо, не зараз, а через рік-три, впевнений, що мені його вилікують. Але в будь-якому разі я не буду лежати. Вже пропонують роботу. Якщо не буде зору, то масажистом можу піти чи в кол-центрі поліції на дзвінки відповідати, чи працювати ведучим на радіо. Поки що треба вилікуватися, але самі пропозиції вже додають наснаги”, — зізнається Олександр.

“Зараз ми на людях, нам всі телефонують, провідують. Я йому кажу: “Сашко, справжнє життя розпочнеться тоді, коли ми приїдемо додому і коли будемо втрьох — ти, я і дитина. Тоді ми вповні відчуємо зміни”, — доповнює дружина Олександра Олена.

На одній з представлених на фотовиставці світлин Олександр молиться перед іконою в монастирі, на іншій з ним працює фізіотерапевт у Київському військовому шпиталі.

Також на виставці презентовані фотоісторії про Вадима Довгорука, Володимира Хмелькова, Володимира Ковальського, Олександра Харіна, Олексія Литовченка та інших захисників України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment