Солдатику

Марія КАРП’ЮК,

м. Київ

Коли я розплющив очі, то у вухах дзвеніло так, ніби туди запхали брехунець під час обідньої перерви. У роті відчувався металевий присмак солоної крові. Поворухнутися не міг, хоча не дуже й хотів — тіло було немов налите свинцем. Таке втомлене і важке. Очі забігали у пошуках бодай чогось, що нагадало би про те, де я. Довкола диміло, метушилися люди. Ці хлопці — хоч і не міг їх упізнати, але десь глибоко в душі відчував — ми знайомі. Двоє схилилися наді мною, роззявляли роти, щось говорили. Проте чувся хіба що дзвін. А потім і він поринув у дим, розчинився.

Далі свідомість потроху визирала на світ Божий, де все навкруги зойкувало від болю. А потім я знову падав у провалля.

Остаточно опритомнів уже в шпиталі. Страшенно боліла нога. Відкинув ковдру і зітхнув з полегшенням — на місці, тільки в гіпсі. Гіпс не цілісний — вздовж гомілку вкривала лише пов’язка. Почав обмацувати себе — скрізь ніби все гаразд, тількиот коло серця дуже болять ребра. Там розіллявся величезний фіолетовий синець.

Тоді огледів палату — бідно, але чисто. На сусідньому ліжкові — зім’ята постіль. Отже, я в палаті не сам. Мого сусіда, зрілого чоловіка, якраз і завели попід праву руку, бо лівої у нього вже не було. Як і правої ноги по коліно. Сусід недобре зиркнув на мене, ковзнувши оком по гіпсові, ліг у ліжко й мовчки натягнув ковдру аж до підборіддя. А санітар, що привів дядька, кивнув мені й покликав лікаря. Той невдовзі прийшов із папкою під пахвою — певно, з історіями хвороб:

— Добре, що ти отямився, Антоне. Як почуваєшся?

Я стрепенувся, почувши це ім’я, бо воно було дуже знайоме, але чиє? Моє, виходить. Пожалівся на біль у нозі, на те, що нічого не пам’ятаю і навіть не розумію, чому я тут і що зі мною сталося.

— Сталася війна, — похитав головою лікар. — Тебе відкинуло вибуховою хвилею — відкритий перелом ноги. Не хвилюйся, хлопчику, скоро все згадаєш.

Поплескав мене по здоровій нозі і пішов.

— На жаль, — обізвався похмурий сусід. — Краще б забути про таке назавжди.

Він мав рацію, але я зрозумів це лише згодом, коли пам’ять почала повертатися. Спершу пригадав, що сирота. Що ніколи не знав своїх батьків чи будьяких родичів і все свідоме життя жив у дитбудинку. Безрадісне існування, жорстокі товариші, байдужі вчителі й вихователі, перше кохання і болісний розрив. Ми зустрічалися три роки, а тоді вона сказала, що більше не хоче бути разом. Ніхто ніколи насправді не любив мене — навіть найближчі люди покинули, відмовилися… Життя видавалось пусткою, і важко було уявити, що зі мною стане після ПТУ.

Лишався єдиний вихід — піти в АТО. Хоч там я був потрібен і відчував, що можу прислужитися Батьківщині, захистити своїми грудьми інших українців, аби ті могли спокійно працювати, кохати, народжувати і виховувати дітей.

А там, на неоголошеній війні, достобіса страшно. Однак згодом звикаєш автоматично відганяти від себе думки про те, як тебе вб’є чи пошматує. Мені було простіше: я знав, що не роздеру серце батькам, дружині, не налякаю дітей. У такій ситуації навіть добре, коли ти один як палець. Можна не надто цінувати своє життя і повністю віддатися Україні, не боячись каліцтва чи смерті. Та побратими — за ними стояли близькі, сім’ї. Хлопці не видавали, що їм важко, проте всі розуміли, як воно. Під час обстрілів просто на руках у мене вмер товариш — йому вивернуло уламком кишки. Помирав дуже тихо і, на щастя, недовго. Я відчував, як від болю ціпеніє його тіло, а губи лише ім’я дочки шепотіли.

— Я скажу їй, що ти помер як герой, — пообіцяв йому.

— Не треба, — тихо промовив він. — На війні немає героїв — тільки нещасні люди, — побратим раптом уп’явся мені в руку, немов із останніх сил. — Пообіцяй не кинути моїх напризволяще. Обіцяй, що не здохнеш у цьому пеклі.

Та я мовчав. Як можна таке обіцяти, давати оманливу надію, коли сам хочеш там умерти? Там, де щось важиш. Товариш так і залишив цей світ — без підбадьорливої брехні.

Тепер моє місце було в палаті, де я гибів поряд зі своїм одноруким та одноногим сусідом, поточеним печаллю, ніби стара вовняна хустка — міллю. Неважко й здогадатися, як би йому хотілось зостатися розірваним на полі бою, а не лежати тут безпомічним калікою. Ще важче сусідові давалися візити рідних — він завжди сердито відвертався від них і заздрісно дивився на мою ногу. А я був ладен її відрізати і віддати — разом із рукою, — аби тільки до мене хтось так приходив.

Та навідувався лише лікар під час обходу.

— Скоро випишемо тебе — нога добре гоїться. Ходити зможеш за кілька місяців, проте удома довше побудеш, — сказав лікар, а я відвів очі:

— Мені немає куди йти.

— А рідні, друзі?

— Немає рідних. Усі друзі — в АТО. Це я мав загинути, я, розумієте?

Лікар змовчав, але розсердився — вибіг із палати.

— Ти малолітній ідіот, — почув од сусіда. — У тебе ще все життя попереду.

— Я б його радше віддав комусь іншому.

— Не гніви Бога, юначе! Цілі руки, ноги, голова.

— А у тебе є рідні.

— Але зараз краще б їх не було.

Ми трохи помовчали, а тоді я знову озвався:

— Як це несправедливо. Тобі треба годувати сім’ю, а кінцівки є в мене. У моїх загиблих товаришів лишилися діти, а я досі живийживісінький.

— Ти знаєш, поки я тут лежав, зрозумів от що: не шукай справедливості у житті, а тим більше — у війні.

— А чи не думав ти, хлопчику, про те, що тобі десь ізгори дали ще один шанс? — коло дверей знову стояв лікар і звертався до мене.

— Нащо він мені, той шанс…

— Хоч би для того, аби нарешті полюбити життя, постаратися прожити його гідно. Знайти в собі сили видряпатись. До речі, це стосується і Вас, — глянув чоловік на мого сусіда, а той стис губи у тоненьку рисочку.

— Я тобі дещо приніс, — лікар витягнув із кишені металеву коробочку, в якій вгадувався мій портсигар.

Дивно, що зовсім не хотілося курити, хоча на фронті смалив, як паровоз. Я взяв портсигар, покрутив — з одного боку пробитий уламком, з іншого — лише пом’ятий.

— Це врятувало тебе, — всміхнувся лікар.

— Куріння?

— Та ні.

І тоді в голові зринув спогад. Адже справді — в портсигарі закінчилися цигарки, і лежав лист. Я не знав тієї дівчинки — малюнки, поробки й листи нам приносили волонтери зі шкіл. Мені найбільше сподобався оцей — він починався словами “Мій любий, рідний солдатику…” Від кожного слова віяло лагідністю й теплом. Знову розгорнувши вже зім’ятий і подертий шкільний аркуш, затрусилися руки. Важко було стриматися і не заплакати.

Лікар залишив палату. А я тримав коло грудей розгорнутий папірець і усвідомлював, що зовсім не портсигарові завдячую життям, бо такий само був у бойового побратима. І такий само ворожий уламок влучив йому в серце. Та, пробивши бляшанку з цигарками наскрізь, миттєво увірвав життя. А мене захистили люблячі слова незнайомої дівчинки, той почерк — милий і достатньо виписаний. Ті незвичайно вимальовані букви “б” і “д”, яких ні в кого ще не бачив.

Виявляється, є для чого жити. Поїхати і знайти ту дитину. Просто подякувати. Хоча це, на перший погляд, видавалося складним завданням: лист не підписаний — ні імені, ні школи, ні навіть міста. Та, зателефонувавши знайомим волонтерам і побратимам, вдалося з’ясувати, що це ужгородська школа, і навіть дізнатися її номер. Тож лишилося лише одужати…

За місяць я зійшов із потяга в Ужгороді. І хоча кульгав, спираючись на ціпок, проте й це було значне досягнення. Лікар взагалі радів, що мені так швидко вдалося зіп’ястися на ноги самотужки після складної травми.

Знайшовши потрібну школу, довелося довго пояснювати охоронцеві, хто я такий і що тут роблю. Потім підійшла завуч і забрала мене до себе в кабінет.

— Листи писали на уроках української в шостих, восьмих і одинадцятих класах. Зараз покличу вчителів, які там ведуть.

Незабаром прийшли дві вчительки — одна літнього віку, а інша — молодша — весела щебетушка. Старша щойно поглянула на аркуш, як одразу сказала:

— Це достатньо дорослий почерк — точно не мої.

Щебетушка дістала зошити “підозрюваних”, та, придивившись, скрушно похитала головою. Раптом її осяйнула думка:

— А мені ж іще Соня приносила кілька листів. Почекайте Софію Максимівну, — звернулася до мене, — у неї зараз урок.

Та я не міг чекати в жаркому кабінеті. Тож попросився постояти коло дверей того класу, де зараз була Софія Максимівна. Остання надія випалювала все всередині. У животі щось неприємно перекручувалося. Гризла думка: “Ану ж і вона не впізнає”.

Прокалатав дзвоник, і мене всього відразу кинуло в холод, а двері досі не відчинялися. Та нарешті з кабінету вийшли перші учні. Вони здавалися такими безтурботними — просто собі сміялися і геть не відали, яке пекло на сході. Але вчителька так і не вийшла. Я зашкандибав у кабінет, причинив двері. За столом, схиливши голову, сиділа геть молода дівчина.

— Софіє Максимівно?

— Саме так. Ви по Ігорів зошит? — вона підвела величезні зеленаві очі й усміхнулася — зніяковілому юнакові у військовій формі, з ціпком. На душі аж потеплішало.

— Ні, я хотів би дізнатися, хто з Ваших учнів написав оцей лист.

Дівчина взяла простягнутий аркуш, розгорнула його і схвильовано поклала на стіл.

— Що сталося: він потрапив не в ті руки? Чому Ви розпитуєте?

— Ви знаєте, хто його написав?

— Так, знаю. Це я написала, — Софія Максимівна враз посерйознішала і твердо поглянула на мене. — То що сталось?

Я був приголомшений.

— Я хотів подякувати Вам. Ви врятували мені життя…

Вчительку це вразило не менш, ніж мене. Вона поволі підвелася — невисока і худенька, — підійшла, уважно огледіла, взяла мою руку і, піднісши до губ, ніжно поцілувала.

— Нащо? Вона ж брудна, — сахнувся я, проте не виривався з її лагідних пальців.

— Дякую, мій любий, рідний солдатику, що ти вижив.

Я пригорнув дівчину до зболених грудей і мовчки ковтнув сльозу, відчувши себе у ту мить живішим за всіх живих на світі.