Перед’ювілейні роздуми
Світ забув, що Європу не покинув дух реваншизму
Анексія Криму, гібридна війна на сході України, “антитерористична місія” Росії в Сирії, теракти в Парижі, Брюсселі актуалізували низку джерельно-пов’язаних мамоною проблем, доленосних не лише для згаданих країн і міст. Масштаби руйнації від їхньої ланцюгової реакції можуть в недалекому майбутньому викликати значно глобальніші катастрофи. Попри те, ні Україна, що її віддавна тероризує Москва, ні Захід, котрий довго спостерігає це нищення, а нині — вже й співчуває, разом не замислюються над генезою загальносвітових загроз, які дедалі небезпечніше нависають над долею та цінностями цивілізованого людства. Щобільше, результати референдумів у Нідерландах, Великій Британії змушують українців задуматися: чому євроінтеграційні процеси так важко набувають континентальної відповідальності та сталого розвитку, коли чергова історична позначка здобуття ними Державності, здавалося б,
мала радісно наближати усіх до ювілейної цифри — 25? Невже тільки загроза постсовітських стратегічних ракет, що залишилися в Україні, а не щирі бажання допомогти їй вирватися з багатовікового поневолення Росії, справедливо, вільно жити та інтегруватися у вільний світ, змусили на світанку нашої Незалежності приїхати в Київ тодішніх політичних лідерів — прем’єр-міністра Великої Британії Тетчер та президента США Буша?!
Серед багатьох причин таких несправедливих для українців реалій виокремимо принаймні три найголовніші. По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки, яка мала б простягатися, за задумами батьків ЄС — де Голля й Аденауера, — аж за Урал. По-друге, він ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори. По-третє, чи не найважливіше. Україна як держава ніколи ефективно не використовувала і не використовує нині завойоване ціною життів Героїв Крут, Холодного Яру, УПА, Небесної Сотні, захисників Євромайдану, АТО право нагадати світові, що він належно не цінить справді інтернаціональний вимір боротьби українців “за нашу і вашу свободу”.
Світ не лише не взяв до уваги міжнародний контекст цієї боротьби за часів УНР чи ЗУНР в 1918—1919 роках чи на Закарпатті у 1939 р., чи під час народно-визвольних змагань у 1943—1950-х. Навіть більше: нинішня благополучна Європа під гіпнозом російських “дез” про націоналістичних укрів, які нібито вбивають “всех русскоязычных”, не чує справді вмираючих захисників України. Забуто колишні загрози аншлюсу, реваншизму та Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні. Війна на її сході для Заходу далеко: десь там — Росія проти України, до того ж якась незрозуміло-гібридна, а поруч — затишок і диван. Світові раби здобутого комфорту забули, що й у ІІІ-му тисячолітті не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності — цінністю, а ООН (за В. Черчиллем) — Храмом миру. Водночас, дивно, якщо не злочинно, знову ховати голову в пісок і вдавати, що 70 років тому (5 березня 1946 р.) не було знаменитої фултонської промови. Уже тоді видатний англієць відкрив повоєнним західним обивателям очі на агресивність росіян під час Другої світової війни, котрі нічого не цінують більше, аніж силу. І ніщо вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо — військову.
Саме Черчилль попередив людство: стара доктрина балансу сил — не дієва. Проте сильні світу цього ще й досі не удосконалили функції Ради Безпеки ООН. Україна сама на передньому краю боротьби з агресором, і не видно руху за позбавлення його права вето як постійного члена
оонівської РБ, що напав на іншого учасника ООН. Ніхто не поспішає усвідомити очевидну річ: для світу — це не тільки гібридна, а й пілотажна війна, в якій відточуються загарбницько-імперські методи глобального панування божевільної державно-церковної ідеологеми іншого світу — “русского”, брехливого, підступно-цинічного. Що “декомпозицирование” України сьогодні — це фрагментація ЄС завтра. Випробовування українців гібридною — це проби Росії щодо Третьої світової. І ніхто не екстраполює, що завтра європейські біженці, на відміну від сирійських, афганських, котрі покинули спалені російськими ракетами і бомбардувальниками житла, не побіжать ні в США, ні до Китаю. Утікачів не будуть облаштовувати, а “обустраиваться” буде за рахунок загарбаного православна “великая Россия” зі своїм неофюрером, рейтинг якого “зашкалить” нерозумні голови кровожерно-ненаситних ординців, а одержавлена церква — готова сакралізувати анексію і охрестити антихриста-завойовника навіть із кадебістських рядів. І ніхто після їхніх спустошливо-здобичних набігів і святотатств, якщо вони колись і закінчаться, не надасть переможеним, якщо такі будуть, “План Маршала-2” чи іншу гуманітарну допомогу, не організує новий Нюрнберг.
Тоді чи не запізно схаменемося і зрозуміємо, що людина заледве навчилася: в натовпі найголосніше кричить “ловіть злодія” сам злодій. Але цього замало людству, щоб стати пильним і не повестися на крик антифашистських, антитерористичних гасел, їхніх злочинних ідеологій, з якими цинічно прийшли інші фашисти, загарбники як “освободители всех угнетённых”, “борцы за мир во всём мире”. Та більше: далі переможно крокують як великороси — слов’янські Ubermenschen — “усмірітєлі” малоросів та інших нижчих рас з-поміж “разных нацменов” — чеченців, грузинів, молдаван і т. д. Саме для цього православно схиблені расисти жили й живуть не за високими світовими стандартами, зате “чотко” знають: “віноват во всьом Запад, Росія — могучая страна, єйо армія — всєх сільнєй. ЄС, НАТО распадутся.
Врємя расплати прідьот!” Світ забув, що державний тероризм злеліяв не ІДІЛ, не її смертники вбили Петлюру, Коновальця, Волошина, Бандеру, але чому замало фултонського застереження: за відповідної консолідації і своєчасного реагування дії Гітлера можна було зупинити без єдиного пострілу?!
Поставлене запитання знову загострює перед людством проблему: чи хоче воно зустріти людей — напівголодних, добре озброєних і спеціально зазомбованих ідеологією чучхе, “русского” чи іншого надто “мірного міра”?! Якщо ні, то чому ж тоді без неналежного розуміння міжнародного значення опору Києва Росії — традиційної вісі держав-терористів з агресивними апетитами глобального масштабу і постійно підступних порушників світового порядку — далі точиться кривава боротьба українства без своєчасної підтримки та широкої допомоги? Йому нелегко спинити імперську хіть — напасти та поневолити слабших, побороти великодержавний, зухвало-шовіністичний мотив уярмити решту світу, зробити його беззахисним, безголосим і безсилим, зате слухняним вождю “старших братів”.
Отож, у час 25-літнього ювілею відновлення нашої Державності йде де-факто народно-волонтерська, справді вітчизняна, релігійно-братовбивча війна, нав’язана Україні путінською Росією, яка, з одного боку, засвідчила: в української нації нині немає нічого ціннішого і більш консолідуючого, аніж дієвий духовно-інтелектуальний концепт державотворення у воєнному оточенні. З іншого — Захід, на жаль, не може (а, можливо, не хоче) знайти іншої альтернативи захисту, аніж побудувати на сході України новий Берлінський мур, розпочати за навіюванням Кремля перекроювати ЄС та залишити світ без стратегії справедливого майбутнього. І на політичному обрії не видно нового лідера, спроможного просвітити люд промовою “Фултон-2”, оцінити заслуги, потенціал і потрібну Україні допомогу, аби не сталася нова світова трагедія. Чи діждемося нового Вашингтона, який скаже правду: вина українців лиш у тім, що повстали проти насилля “любові” імперського “старшого брата”? Кровопускання за непослух — ось справжня причина агресії Росії, а все інше — коментаторське (оплачене від лукавого чи од незнання правди) лавиноподібне словоблуддя, що душить волю і розум людини, розмиває вектор боротьби української нації за справедливіше майбуття людства.
Українська ідея в боротьбі “за нашу і вашу свободу”
Нині агресор поширює велику брехню про Україну, запустивши проти неї потужну імперсько-пропагандистську машину, армію російських найманців і колабораціоністів. Відбувається цинічний, мілітарно-шовіністичний наступ на толерантність, ідентифікацію і буття українців. Чи багато зробили трансформовані регіонали і “каоліція”, аби наповнити правдивим контентом інформаційний простір?! Водночас, “Russia Today” несправедливо представляє світові Україну як гніздо націоналістів і ксенофобів. Ба більше, якщо її Міністерство інформації далі працюватиме без стратегічних пріоритетів, то світ ніколи не знатиме, що Росія завжди воювала і воює нині проти духу Української Національної Ідеї (УНІ) як основи основ державотворчих візій, які ґрунтуються не лише на древній культурі Руси-України, демократизмі козаччини, а й акумулюють модерні європейські цінності, імперативи Євромайдану та соціогуманізм бінарного захисту та розвитку людини і нації, їхніх бажань співпрацювати та інтегруватися у вільний світ. Росія — чи то царська, біла, червона, православна, атеїстична, чи то сьогоднішня, з загарбницько-реваншистською ідеологією “русского міра”, — завжди виявляла і виявляє усю військову міць і давню традиційну імперську лють до УНІ. Це константа боротьби українців за свою Національну Ідею, яка, заради правди і справедливості, ніколи не була антиросійською (до речі, як і антипольською чи проти когось іншого), її українськість — не визначалася етнічністю.
Попри аксіоматичність цих тверджень, і нині в науковому українському обігу дискурс національної ідеї — найбільш суперечливий, аж до повного заперечення. Це не лише заважає правдивому позиціонуванню України в світі, а й поглиблює вододіл між національно-патріотичними (доцентровими) й антиукраїнськими (відцентровими) внутрішніми силами, послаблює боротьбу за українськість інформаційного простору. Україна її програє, бо досі не опрацювала своєї “концепції доби”, за Ю. Шевельовим, не донесла світові сутності ціннісних параметрів ідеї самоідентифікації. Лише намір українців вийти із тіні імперсько-російського ведмедя змусив Путіна зняти маску. Це допомогло українцям під камуфляжем “зелених чоловічків” відчути “братчиків”, що встромили їм ножа у спину, але, на жаль, не допомогло Заходу під кадебістською личиною “міротворца” побачити неофюрера, що спокусив його багатими ресурсами, дарма загорнутими в “красноармєйскіє” обмотки, однак, нині оновлені ідеологією “русского міра”, “боротьбою” проти “мірового” тероризму, націоналізму.
При цьому, пропаганда російських шовіністів не тільки звинувачує прихильників УНІ у вузькому націоналізмі, дорікаючи глобальним контекстом новітніх завдань, що стоять, мовляв, перед прогресивним людством і, звісно, найперше, — “великою” Росією. Її найманці, внутрішні п’ятиколонники дорікають Україні масштабом світових досягнень розвинених країн, які буцімто не мають національних ідей. Не бракує закидів, що УНІ нібито обмежує свободу людини, нацменшин, особливо в мовному плані “уніженних” в Україні — росіян. Світ не розуміє, що усе це спекуляції досвідченої держави-терориста, що нині адаптує агресивну гібридність проти українськості, тримаючи в підсвідомості ширше застосування. Насправді українці дуже запізнилися: усі розвинені нації починали з ідеї, вона — попереду всього. Ідеї запліднюють суспільний прогрес. Щобільше, не йдеться про монополію ідеологій тих чи інших партій, їхніх учасників. Кожен свідомий громадянин України, що живе на її землі (чи поза нею), та любить Україну, працює задля її добра, може плекати свою власну ідею. В ім’я втілення єдності країни, усі ми, українці, повинні мати і працювати спільно на єдину соборну ідею україноцентричної держави як духовно-інтелектуальної запоруки її розбудови, на українську ідеологію буття і збереження етнічної, економічної, мовно-культурної, релігійної та іншої національної ідентичності. УНІ — це засаднича платформа й екзистенційна матриця недопущення знеособлення людини і знедержавлення нації, її духовно-інформаційний код підвищення інновативності та імунітету реваншистсько-імперського зодноріднення й асиміляції. Адже історія свідчить, саме насильницькі перерви в тяглості (спадковості) розвитку батьківських традицій, у вихованні розуміння соборності нації як показника культури об’єднання, синергійної співпраці та розвитку інтелекту — найбільше деукраїнізували соціум, ослабили духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) нації як опірність зросійщенню її інформаційного простору; як соціанту, що відображає неперервність передавання знань, досвіду рідним словом від покоління до покоління, від духовно-інтелектуальних еліт до суспільного загалу, прискорює єдність та самоідентифікацію нації.
Отже, в умовах гібридної війни, реальних загроз нашій національній безпеці, проведення реформ економіки та децентралізації влади актуалізується потреба визначення основоположних складових Ідеї сучасного державотворення як Дому соборної нації. Дедалі більше на часі стає нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту і людини, і нації, яка соціалізує людиноцентричні європейські цінності та охоплює націоцентричні орієнтації з урахуванням сьогоднішніх воєнних, інформаційних, духовно-інтелектуальних, енергетичних, економічних та інших викликів корінному народу, що живе на своїй землі, у власному мовно-культурному, історичному просторі та дав назву державі в центрі Європи. Однак далі вмирає за своє природне право зберегти національну ідентичність, передати вартості народу наступним поколінням, захистити державний суверенітет та подолати деформовані цінності правлячого олігархічного класу, який переважно бачить в Україні місце для отримання надприбутків, можливості їх вивозу в офшори, а УНІ послуговується для обдурювання електорату.
Не будемо підсилювати тріскотню популістів, їхні політичні ток-шоу, спекулятивно-піарні ігри навколо української ідеї та фальшиві нарікання п’ятиколонників щодо її непотрібності, а почнімо з аналізу фактів. Визнаємо їх чи ні, але вони такі: історично процес виникнення, становлення та поширення української Ідеї проліг від Руси-України, часів козаччини, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку із ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. Упродовж цього тривалого і складного періоду на генезис складників УНІ впливали спадковість і новаторство, еволюційність буднів і революційність майданів, однак найбільше — протилежність інтересів загарбників і захисників України, суперечність їхніх цінностей щодо реалізації УНІ, її права на життя на українській, але не нашій землі.
Сьогодні українці, знявши маску з підступної агресивності путінізму, знову відвойовують право на життя. Проливають кров не лише за базові людиноцентричні європейські цінності — людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність тощо. Українство бореться проти зовнішньої агресії північного сусіда і незахищене від внутрішнього рудимента т. зв. радянської людини, імперією створеної, її загарбницько-ординської психології. Тому змушене відстоювати соціогуманістичний двовалентний захист людини і нації, їхню соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, історичну та живу правду, український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, боротися за своє буття як вільного народу, за тяглість його розвитку у своїй державі. “Щоб жить — ні в кого права не питаюсь” — це, здавалося б, мало стати лейтмотивом реалізації УНІ, візією природного права українця жити на своїй рідній землі. Однак навіть удома ціною життя далі це треба доводити: “Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу”. Україна вдячна російськомовним патріотам. Але коли вони намагаються “щебетати” в Україні російською про “старшобратство”, пам’ятаймо: вони не розуміють первородного гріха: у них на руках кров корінної нації, пролита їхніми предками як загарбниками. А нині їх браття цією кров’ю щоденно поливають, наче водицею, землі сходу України, придумують гібридні війни, вбивають не лише тіло, а й інфікують вірусом “русского міра” душу, мову, інформаційно-медійний простір України, продукуючи хохлів, малоросів і зрадників. Нехай блудні сини, прозрівши і справді покаявшись, повертаються, але вчать українську, а не під прапором України далі її зросійщують. Нині у Львові російська більш чутна, ніж у часи Януковича.
Українці, як і всі народи й народності в світі, Богом справедливо наділені правом жити і захищатися. Однак далі за ініціативою політичної партії сусіда (тепер вже західного), яка узурпувала і право, і справедливість, — знову цих прав несправедливо позбавилися. Поведінка сусіда чітка, він, як і Захід, хоче освоювати багаті ресурси, завойовані свого часу різними російськими імперіями. Санкції, накладені за анексію Криму і війну на сході України, цьому заважають. І дарма бізнесу пригадувати, що справжні господарі загарбаних мінеральних, лісових та інших ще багатих “російських” ресурсів, нині вимирають; рівно ж — зникають їх мови як малих народів Півночі й Далекого Сходу РФ. Поляки не пропонують нових соціогуманістичних доктрин їх порятунку. Що гірше, судячи з антиукраїнського ажіотажу “кресов’яків”, можна навіть припустити, що їх не бентежитиме навіть постімперська гра щодо нового поділу України, принцип якої: будь-які вороги України — наші друзі. Шкода, але саме ним “щедро” в не такому й далекому минулому (у часи “успішного” геноцидного виселення українців із Холмщини, Ярославщини, Надсяння), — скористалася Польща. Однак зараз не середньовіччя, не розгул армій Галера на Перемишльській, Львівській землі чи країн Варшавського блоку в Празі, а час Шенгену. У ІІІ тисячолітті хочеться спитати: за що ж ви так довго ненавидите мою, потолочену, в т. ч. й вами, країну? Невже історія нічого не навчила, чи ви забули: кому на руку посварити поляків і українців, особливо зараз — у часи путінської агресії? Невже не знаєте, що економіка без моралі, етики і духовності, без соціогуманістичних максим: не роби іншому те, що не хотів, аби тобі вчинили; без дотримання імперативу, що твоя свобода закінчується там, де починається вона для сусіда, — не є ні соціально-справедливою, ні добросусідською. Щобільше: без вільної України — немає вільної Польщі!
Для Заходу проблеми права жити і захищатися давно розв’язані, але, на жаль, теж забуті. Розвинені країни не розуміють чи вдають, що не розуміють, як у перехідних, щобільше — у воєнних турбулентних умовах трансформуються вартості, змінюється не лише економіка, а й нових смислів набувають знання, культура, свідомість, цінності, їхні рольові функції в неперервності поступу, формуванні трендів екзистенції. Соборність для нас — це не імперсько-самодержавне, освячене православ’ям “собіраніє земель” шляхом анексій, а право вільно “запанувати у своїй сторонці” усім козацьким родом, усією соборною нацією серед такого ж вільного світу. У цьому споконвічність гармонії українських і світових вартостей, які ми захищаємо. За це вбито Стуса, а нині іншого Василя — соліста Паризької опери, львів’янина Сліпака. Не перестає литися кров еліти нації. Скільки ще треба полеглих і скалічених, щоб зрозуміти: державна незалежність України, як і Грузії чи Молдови, що межують з Росією, як і Польщі, потребує колективного євроатлантичного захисту і нових соціогуманістичних відносин між народами?! Не можна змінити підступного сусіда, але можна і треба через взаємодопомогу бути готовими до перманентно-перервних змін набору його провокацій та маніпулювань, разом немарно сподіваючись, що колись все-таки або вони вичерпаються, або путінізм закінчиться, а свобода, закони і справедливість повсюдно стануть більш цивілізованими.
Далі буде.
