На запитання Миколи СЛАВИНСЬКОГО відповідає відомий
поет, лауреат Шевченківської премії Петро ПЕРЕБИЙНІС
— Перебийніс — прізвище козацьке, глибинно українське. Яка його бодай прояснена генеалогія, і як розуміти Ваш рядок: “Стою у центрі родоводу”?
— Моє прізвище — моя гордість. І не тільки тому, що воно таке історичне. Родове наймення — друге обличчя людини. Зрозуміло, що я з дитинства цікавився нашим прізвищем. До цього особливо спонукав мене дід Федось — міцний вусатий козарлюга. Він читав якусь “допотопну” книжку і вважав, що ми — прямі нащадки Максима Перебийноса-Кривоноса. І якщо вже говорити про походження прізвища, то цю героїчну постать аж ніяк не можна обминути. Проблема лише в тому, коли і як могло з’явитися таке прізвище. Деякі джерела засвідчують, що воно зустрічається в архівах із другої половини XVII століття. А ось Дмитро Бантиш-Каменський у своїй відомій “Історії Малої Росії…” згадує полковника Карпа Перебийноса й посилається на 1589 рік. А це ж таки XVI століття. Та й ім’я Карпо таїть загадку. Хто це? Може, тут помилка, і йдеться про Максима Кривоноса. А може, Карпо — брат чи навіть батько Максима.
Не така вже проста, як здається, і сама етимологічна суть прізвища. Справді, відлунює у ньому відчайдушний і розкутий дух запорозький. І я зовсім не сприймаю гіпотези про нібито рубаний шаблею ніс легендарного Максима. Ні і ще раз ні! Йдеться про актив, а не пасив. Тож коли один російськомовний добродій зауважив, що ніс мій “не перебитый, а ровный”, я рішуче відповів: “Рівний тому, що не нас б’ють, а ми б’ємо”. Саме про це, до речі, сказано в моєму вірші, який так і називається: “Моє прізвище”.
Прізвище Перебийніс — оригінальне, рідкісне, неповторне. Воно вростає своїм корінням у глибинні віки й належить до найстаріших українських родовідних наймень. Воно не має аналогій в антропонімах інших слов’янських мов і є пам’яткою української історії, нашої мови і нашої культури.
Скажу ще й таке на завершення цієї важливої для мене теми. Дуже шкода, що в Україні та світі є не так багато носіїв нашого історичного прізвища. Це філолог Валентина Перебийніс, економіст Василь Перебийніс, державний службовець Леонід Перебийніс, тенісистка Тетяна Перебийніс. Є ще одна Тетяна Перебийніс десь у Лондоні. Є мій подвійний тезко і навіть родич — лікар Петро Перебийніс із Хмельницького. Бережуть родове наймення мій син, мій брат із нащадками. І хочеться на повне серце гукнути до всіх на світі Перебийносів: де ви, рідні мої? Озовіться! Може, всі ми — близькі родичі на цій маленькій і не зовсім затишній планеті…
— Ви з великою синівською любов’ю пишете про батька (він умів косити, як Бог), про матір, котра вела Вас “поміж зернами роси”, присвячуєте вірш братові Василю… Як Вас виховували, передавали перебийнісівське начало начал?
— Виховання в педагогічному розумінні ми не відчували. Нас виховувала батьківська любов. Ми бачили, як живуть наші батьки, й мимоволі ставали схожими на них. Оте “перебийнісівське начало начал” дісталося нам від тата. Навіть зовні він був, як мама казала, “викапаний дід Федось”. Козацька натура у нас домінувала. І я дуже гордився, коли після моїх витівок мама зітхала: “Викапаний тато”. Вона то зітхала, але ж видно було: радіє. Твердий горішок виростає. А ще в нашій сім’ї надто відчувалося творче начало. Тато постійно щось читав, любив малювати й майструвати. І все ж тут першу скрипку вела наша мама. Стільки пісень, казок, примовок, загадок і вигадок, як від неї, я не чув у житті ні від кого. А як вона вишивала! Тож не дивно, що всі ми щедро опромінилися багатьма талантами наших батьків. Брат Василь — віртуозний столяр високого класу, творець казкових теремів. Сестра Віра — вишивальниця, чарівниця-садівниця. У неї навіть сухий патичок пускає коріння й пагіння. Наймолодша наша Ганнуся — музикант від Бога, випускниця Львівської консерваторії по класу баяна… А втім, розмові про “начала начал” кінця немає. І в цьому — щастя нелегкого нашого життя.
— Дебютували Ви поетичною збіркою “Червоний акорд”, маючи вже чималий життєвий досвід, — 1971 року. Отож ким себе вважаєте — пізнім шістдесятником чи раннім сімдесятником?
— Шістдесятництво, по-моєму, винятково столичний винахід і взагалі “келійне” поняття. Можна серед ночі прокинутися й на пальцях перелічити “істинних” шістдесятників. До такого канонізованого реєстру не так просто додати когось поза межами Києва. Навіть по-справжньому талановитих. Та й то з обласних центрів. Що вже казати про тих, кому випало жити й працювати десь у глибинці. Ось я, наприклад, місив тоді чобітьми грузький чорнозем як заступник редактора калинівської “районки” на Вінниччині. Щоправда, вже друкувався у “Літературній Україні”, у журналах “Вітчизна” та “Дніпро”. Тому важко сказати, хто я насправді. Мені здається, що найпереконливіше написав про це Дмитро Павличко. Ось його слова: “Перечитуючи поезію Петра Перебийноса, я намагався прилучити його до якоїсь плеяди відомих сучасних майстрів віршованого слова, скажімо, до шістдесятників чи до наймодернішого покоління наших поетів. Але в мене ця справа не виходила…” Далі наш класик на конкретному аналізі розвиває свої досить оригінальні думки. Отож до якої “обойми” я належу, складно судити. Та й хіба річ у цьому?
— Коли в житті почуваєтеся поетом, а коли — просто киянином, якого не всі знають в обличчя?
— Поетом у романтичному сенсі я не почуваюся ніколи. Скоріше навпаки. Досі вимучую себе важкими сумнівами: чи той це шлях, чи справді я щось можу?.. Ви не повірите. Дивлюся на доброго поета, і все якесь у ньому особливе. Ці очі таємничі. Це обличчя… Немов струмує з них якесь проміння. А я в собі такого щось не бачу. Затишніше в одному почуваюся. Це так природно: просто я киянин. Хоча бувають іноді незручності. Зустрінеш незнайомця, а він до тебе лине, як до рідного. Таке сприймаю з філософським гумором. Бо це відлуння творчих вечорів. Там ти один, а читачів багато. Та не свербить мені синдром відомості. Хай люди впізнають лиш наше слово.
— Як би Ви самі окреслили магістральний напрям власної творчості?
— Почнімо з однієї літери, з одного словечка: Я. Без Я немає лірики. Без Я немає життя. Як у краплині живе океан, так у нашому Я живе людство. Предки, родина, Я, сім’я, нащадки… А всюдисуще Я незмінно в центрі. І це не стовповий егоцентризм. На слові Я тримається планета. Ось чому в моїх поезіях постійно присутні найдорожчі люди: батько, мати, кохана, діти, онуки. Але ж на те вона й поезія, щоб у твоїх образах людина впізнавала себе, свою родину і свою Вітчизну. І якщо буває таке — то більшого щастя не треба.
— Поезія для Вас — це…
— Поезія — це таємниця слова. Це іскра між словами. Це те, що за словами. А врешті-решт поезія — це Слово. Слово у його багатозначності. Можна красиво говорити: як багряніє небо на сході, як струменіє перший промінець. А можна просто сказати: світає. І це буде поезія. Можна довго й докладно описувати криваве побоїще. А можна обмежитися двома реченнями: “Лютували шаблі, і коні бігали без вершників…” І це теж — Поезія. Бо це — Юрій Яновський. Не прозаїк. Поет.
— Який він, потаємний шифр справжньої лірики?
— Можливо, кожен користується своїм шифром. Не знаю. Ліричний шифр — це образ. Метафора. Ключик від потаємного замка…
— Творча лабораторія Петра Перебийноса… Що це за феномен?
— Ніякого феномену немає. Та й лабораторія — це щось ефемерне для поезії. Мабуть, у прозі дещо є від лабораторії. Важко сказати. У поезії все простіше, а може й складніше. Ніколи не сідаю за стіл із наміром писати вірш. Лірика пишеться в душі. Вірш росте, як дерево. І поки не побачиш його у всій красі, із коренем та кроною — не хапайся мерщій за перо. Вірш має зріднитися з душею, стати живим її єством. І лиш тоді він явиться у слові. Писання — суто механічний процес. А скоріше навіть не писання — записування. Для цього не треба ні стола, ні чистого аркуша. Згодяться пеньок на галяві й товарний чек із крамниці. Все інше — справа техніки.
— Ваша лірика — своєрідний калейдоскоп різнопланових, зокрема фольклорних, символів. Які з них вважаєте визначальними, ключовими?
— Це символи роду, народу, народоводу. Так веліла історія, що мою славну Шаргородщину перемчали козацькі коні всієї України. І недаремно я грюкаю у всі владні двері. Шаргород має все для того, щоб реально стати близнюком-побратимом іменитого Кам’янця-Подільського. Є в нас і своя фортеця, і таємничі підземні ходи, і небосяйні три святині — собор, костьол, синагога. Є у рідній моїй Слободі Шаргородській недоруйнований турецький стовп. Є в нас і схожі на велетенський тризуб шаргородські три гори. На одній з них я настійно пропоную поставити монументальну групову скульптуру трьох богатирів України — Хмельницького, Кривоноса, Морозенка, які боронили Шаргород від ворожої навали. А ще ж тут навчалися і творили Руданський, Коцюбинський, Леонтович. Отож можна сказати, що слово моє засівалося на благодатному подільському ґрунті.
— Звідки взялися мелодійні, музичні першопочатки Вашої поезії, підтверджені, зокрема, численними піснями, написаними на Ваші вірші?
— Скажу однозначно. Все, що маю, — від маминої пісні. А вже потім були старенький синій патефон, зеленоока наша радіола, яку ми з дружиною першою внесли у порожню комунальну кімнатку. Внесли разом з єдиною платівкою. І це був Бетховен. Велика музика з юних літ заполонила мене й стала невід’ємною частиною всього мого життя. Вона опромінила мене чудодійним чаром. Я дихаю нею. Музика — атмосфера мого духу. Симфонії, опери, симфонічні поеми, концерти для фортепіано з оркестром, для скрипки, віолончелі, флейти, кларнета з оркестром, кантати, рапсодії… Всі найкращі мелодії світу живуть поруч зі мною, зігрівають моє серце. А яке багатство життя відкривають перед нами грандіозні реквієми! Саме так: життя. Я вже й не знаю, скільки разів повертався до реквієму Верді. А це ж більше години звучання. Дружина вже навіть занепокоїлася. Але я кажу їй: “Ти послухай! Це ж не поховальна, а життєствердна музика. Хочеться жити, радіти від того, що людина змогла створити таке диво”. Та що там говорити! Музика — безмежна тема, яка потребує жертовного часу й повної самовіддачі. Мабуть, не випадково моїми творіннями цікавляться музиканти. Видно, є в поезіях відчутний відгук моєї невгамованої пристрасті. На мої слова справді написали багато пісень композитори. Навіть такі знамениті, як Олександр Білаш та Віталій Кирейко. А з молодшим Олександром Яковчуком у спільному здобутку ми вже маємо шість повноформатних кантат. Це радує мене і дає якесь неземне відчуття власної причетності до загадкового музичного всесвіту.
— Ваша інтимна лірика воістину дивовижна — одухотворена, сонячна, ніжна, без жодних фривольних натяків. Як же звати Вашу вірну Музу? До речі, коли Ви востаннє дарували їй квіти?
— Ім’я Музи — Валентина. Або просто Королева. Прізвище в неї таке літературне: Короленко. А квіти… За півстоліття з добрим “гаком” — не дарував ніколи. Може, це якесь дивацтво, але я хочу, щоб дивилися на неї… живі квіти. А Муза тут мене підтримує й розуміє.
— Перечитуючи мініатюру “Косарі” у збірці “Тінь янгола” 2012 року, вловив істотні, не лише образні, а й сюжетні зміни первісного варіанта з двотомника “Чотири вежі” 2004-го. Ви часто повертаєтеся до давніших поезій, шліфуєте їх, інколи переінакшуєте майже до невпізнання.
— Колись Микола Вінграновський категорично сказав мені, редакторові його вибраного: “Петре, я ніколи не переробляю своїх віршів!” Я не став заперечувати, але запропонував йому послухати всі мої зауваження. Він терпляче слухав, та лице його все більше багряніло. Я вже чекав чого завгодно, а впертий, непоступливий Микола раптом випалює: “Петре! Стільки прожив на світі, і не відчував, що в мене так багато русизмів…” До ранку він так майстерно й тонко відредагував проблемні рядки, що вірші засвітилися ще яскравіше. Як часто деякі самозакохані колеги бурхливо реагують на будь-яку найменшу правку. А тут же — Вінграновський! Ось для всіх нас повчальний взірець! Будьмо справедливі. Я — професійний редактор, і коли вже вимагаю щось від інших, то від себе — стократ більше. Писалося в різних умовах. І не одразу можна було помітити якісь “мілини” або й “підводні рифи”. А від цього страждала душа поезії. Тому я повертаюся до віршів, намагаюся видобути з них золоте зерно. Якщо є воно, звичайно. Випадково я подарував колись нещадно правлену книжку неперевершеному славознаєві й поету Михайлові Стрельбицькому. Згодом виявив це і попросив ту книжку вернути. Та Михайло не вертає. Каже, що навчає за нею студентів, як за підручником стилістики. Дивується моя рідня. Докоряє мені Муза. А я віджартовуюся й твердо стою на своєму. Головне у нашому ремеслі — остаточна, остання редакція.
— До речі, що це за чотири вежі, які стоять на сторожі нашої України?
— Сам не знаю. Може, це сторожові козацькі вежі. Може, чотири стіни білої хати. А може, чотири сторони світу. Або, зрештою, все в єдності. Це метафора. І тут однозначну відповідь годі шукати. У кожної людини свої вежі.
— Ви належите чи не належите до тих письменників, які почуваються зайвими в нинішній добі?
— Бог дав нам життя не для того, щоб ми були зайвими в будь-якій добі. Зайвих людей на планеті немає, а поетів — і поготів.
— Що найбільше засмучує сьогодні?
— Сліпота української душі.
— Про що найчастіше мріяли в дитинстві та про що мрієте сьогодні?
— Про волю і ще раз — про Волю! І не тільки про власну, а про Всесвітню Українську Волю.
