Духовні засади українського землеробства від Гоголя до наших днів
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Попередні роки минули під знаком Гоголя. Здається, 200-річчя великого письменника притамувало інші дати та ювілеї на Полтавщині. Але напружмо пам’ять — чи не забули чогось важливого? Так і є! Тієї весни, коли в Сорочинцях народився Микола Васильович, зовсім поруч, під Миргородом, універсальний ерудит і землероб В. Ломиковський посадив першу (можливо, в світовій історії) полезахисну лісосмугу. Згодом долі видатних особистостей дивним чином перетнулися… Століття по тому побачила світ книжка українського агронома І. Овсинського “Нова система землеробства”, а того ж таки 1909 року почала діяти Полтавська сільськогосподарська дослідна станція. Її започаткували як перше в країні дослідне поле 1884 року, тобто 125 років тому, за участі “батька ґрунтознавства” В. Докучаєва. Чи не забагато дат? Саме стільки, щоби простежити духовні джерела вітчизняного землеробства.
Влітку 1888 року, коли Полтавське губернське земство запропонувало В. Докучаєву обстежити місцеві ґрунти для наступного “облагородження”, Василь Васильович охоче погодився, бо йому вже доводилося досліджувати землі Лівобережжя. У новій експедиції, як і раніше, взяли участь його учні. Серед них — Володимир Іванович Вернадський, чиї біосферні погляди формувалися саме в ті роки, під впливом праць Докучаєва. Згодом він здобув світове визнання як автор учення про біосферу, заснував нову науку — біогеохімію. А 1918 року В. Вернадський став першим президентом новонародженої Української академії наук, згодом працював у Полтавському краєзнавчому музеї. Глибоке, здорове коріння живили полтавські чорноземи!
Того ж літа у Полтаві Докучаєв познайомився з талановитим агрономом, чудовим знавцем степового рільництва Олександром Олексійовичем Ізмаїльським, який працював управителем великого маєтку князя В. Кочубея неподалік Диканьки. Час, вільний від службових обов’язків, Ізмаїльський віддавав науці, досліджуючи полтавські ґрунти, випробовуючи агротехнічні засоби боротьби з посухою. Був віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства. Лани Ізмаїльського завжди були в чудовому стані, давали високі врожаї без надмірних витрат праці й коштів.
Дружба вченого-ґрунтознавця та агронома є життєвим прикладом взаємовпливу науки й землеробської практики. Спільна робота, що мала на меті вивчення водного режиму степів, збагатила новим знанням і досвідом вітчизняну науку. Їхні думки збігалися в головному, а саме — у переконанні: потрібно не перетворювати природу степів, а допомагати їй. Особливо яскраво природоохоронні ідеї В. Докучаєва та О. Ізмаїльського проявилися в пропозиціях щодо влаштування такого водного господарства, де землі й води розглядаються як органічні складники єдиної живої природної системи. Вони радили використовувати місцеві водотоки, влаштовуючи ставки саме у верхів’ях видолинків і ярів, тобто на вододілах; самі ж яри засаджувати деревами й кущами. Поміж ланами мали постати лісосмуги для захисту землі від вітрів. А щоб поверхня ґрунту не втрачала здатності затримувати сніги, роль густого руна степових трав, що зникли внаслідок господарської діяльності людини, мали відіграти стерня та інші пожнивні залишки.
Справедливо вважаючи, що для організації польового господарства важлива не та волога, яка випадає на ґрунт, а та, яку він вбирає, Ізмаїльський писав у книжці “Як висох наш степ”: “Якщо ми будемо й надалі так само безтурботно позирати на прогресуючі зміни поверхні наших степів, а в цьому зв’язку — і на зростаюче висушування степового ґрунту, то навряд чи можна сумніватися, що в порівняно недалекому майбутньому степи наші перетворяться в неродючу пустелю”. На жаль, ця праця відомого українського дослідника, ентузіаста природоохоронного господарювання востаннє видавалася ще 1950 року. Чому — неважко здогадатися. Керівні позиції в науці захопили авантюристи, котрі оголосили війну не тільки всім без винятку генетикам, а й теоретикам і практикам органічного землеробства.
Результати полтавської експедиції лягли в основу відомої книжки “Наши степи прежде и теперь”, де Докучаєв розвинув своє вчення і вперше в історії науки застосував до ґрунтів еволюційні принципи, вважаючи, що одні ґрунти можуть походити від інших. Вони народжуються, ростуть, досягають розквіту і, за несприятливих умов, гинуть. Отже, вивчати й використовувати їх слід за законами життя, а не мертвої, за визначенням Вернадського, “косної” природи. Живі ґрунти, безперечно, мають свої періоди активності, свої хвороби, а, можливо, навіть і примхи! Цю думку Докучаєв яскраво проілюстрував в одній із лекцій, прочитаних у Полтаві: “Я не можу вигадати кращого порівняння для сучасного стану чорнозему, ніж те, до якого я вже вдавався у своїх статтях. Він нагадує нам чистокровного арабського коня, загнаного й затурканого. Дайте йому відпочити, відновіть його сили, і він знову буде скакуном, якого нікому не обігнати”.
Поетичні алегорії Докучаєва допомогли широкому загалу землеробів прилучитися до наукового мислення, осягнути феномен утворення ґрунтів. І стали справжнім викликом хижацькому ставленню до землі, з якої все, що тільки можна, вичавлювалося, але майже нічого їй не поверталося. Образ втомленого скакуна не втрачає актуальності й сьогодні, коли знову гостро стоїть питання родючості… Тож не випадково докучаєвські читання цікавили не самих тільки землевласників. Це, звичайно, свідчення популяризаторського хисту великого вченого. Та все ж головне, напевно, у філософській глибині, високій моральності його лекцій, сповнених справжнього патріотизму. Адже професор відкривав своїм слухачам не просто приховані від неуважного ока таємниці життя ґрунту. Він пробуджував почуття відповідальності за майбутнє землі, чи не першим з учених звернувся до духовних засад землеробства.
Халтурникам зазвичай дорікають тим, що не мають совісті. Певні моральні засади необхідні будь-якому спеціалістові, інакше вбогими будуть результати праці. Землеробові ж потрібне щось більше, ніж звичайна професійна совість. Історія землеробства переконує: земля — не просто певна субстанція, своєрідна сировина, з якої виробляються харчові продукти. Доки живе, вона є чутливою системою, яка здатна виконувати своє природне призначення. А залишається живою тільки за умови, коли землероб несе за кожен її клаптик не лише матеріальну, а й моральну відповідальність. Знеособлення ж землі позбавляє селянина можливості віддати свій моральний борг, розриває споконвічні зв’язки, створені самим Життям. І кожного разу, коли ці зв’язки втрачалися, цивілізація опинялася перед прірвою.
В античні часи знеособлення родючого лану призвело до спустошення колись квітучих земель Північної Африки, Апеннін, частини Іберії та Греції, стало навіть однією з причин занепаду Римської імперії. А в XIX—першій половині ХХ ст. — до виснаження наших степових чорноземів унаслідок надмірної експлуатації, яку ще Докучаєв називав “хижацькою”. Особливо — пізніше, за часів “інтенсифікації”, коли бездумне застосування важкої техніки і плани “по валу” призвели до нової аграрної кризи 1960—1970-х років… З певністю можна стверджувати, що в суспільстві діє закон моральної відповідальності за землю-годувальницю. Силою своєї дії він дорівнює, мабуть, найфундаментальнішим об’єктивним законам, за якими відбувається розвиток природно-соціальних процесів. Його дотримання допоможе нам відновити екологічну рівновагу сучасної людини з навколишнім середовищем, на відсутність якої ми так часто нарікаємо.
Після того, як В. Докучаєв пояснив значення структури чорноземів, професор Петербурзького університету Павло Андрійович Костичев розробив своєрідну теорію відновлення структури ґрунтів під покривом трав. Трохи згодом талановитий ґрунтознавець, майбутній академік Василь Робертович Вільямс, розглядаючи ґрунт як живе утворення, переконався, що “вся фізика ґрунту визначається його біологією”. На підставі праць своїх попередників Вільямс розвинув вчення про травопільну сівозміну з науково обґрунтованим розміщенням луків, ланів та захисних лісонасаджень. Вільямс був ревним прибічником культури багаторічних трав, особливо бобових — люцерни, конюшини, що відновлюють структуру, підвищують родючість ґрунтів. Ідеї цього видатного вченого панували в нашому землеробстві до середини 1950-х років, ставши основою для урядової постанови 1948 року “Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових та лісостепових районах”.
Але невдовзі від травопільної системи відмовилися як від “нерентабельної”, зневажливо охрестивши її “травополкою”, вважаючи, ніби вона заважає запроваджувати кукурудзу та просапні. І почали викорінювати навіть там, де без трав просто неможливо захистити землю…
Та ще до того, як проблеми тяглової сили втратили гостроту з появою трактора, виникла ідея безплужного обробітку ґрунту. Відповідну систему вперше в історії агрономії обґрунтував і розробив наш співвітчизник — агроном з Поділля Іван Євгенович Овсинський. Характерно, що його рукопис тривалий час блукав по різних редакціях, де скрізь відхилявся як несерйозний. Уперше побачивши світ в одному з польських часописів, ця праця привернула увагу практиків і нарешті, хоч і дуже недбало перекладена, 1899 року була видана в Києві під назвою “Нова система землеробства”. Друге, доповнене, видання 1909 року автор підготував сам. Попри суперечливі міркування про “психічне” життя рослин, у цій книжці є цікаві думки й практичні поради щодо того, як обробляти землю, уникаючи глибокої оранки.
“Де той плуг, що орав степи, вкриті буйною дикою рослинністю, якої не породити нашим оброблюваним ланам, — писав Овсинський. — Невже ми не бачимо степів, де верхній шар землі, багатий на органічні залишки, протягом багатьох віків знаходився на поверхні, доки не утворив дивовижно родючий ґрунт — чорнозем!.. Природа дала нам грандіозний приклад, як слід обробляти землю, але ми не вміли або не бажали читати з її мудрої книги”. Його систему можна вважати енергійною спробою застосувати на практиці вчення Докучаєва про землю як живий організм.
Розглядаючи причини й наслідки ерозії, Докучаєв не обмежився, звичайно, визначенням лише одного або двох симптомів страшної хвороби землі. Він розвинув свою думку далі: “Ліси, що захищали місцевість від розмиву і вітрів, накопичували сніги, сприяли збереженню ґрунтової вологи, а, вірогідно, і підвищенню горизонту ґрунтових вод; ліси, що охороняли джерела, озера і ріки від засмічення, зменшували розміри й збільшували тривалість весняних водопіль — ці, можна сказати, найважливіші, найнадійніші і найдосконаліші регулятори атмосферних вод і життя наших річок, озер та криниць місцями зменшилися у три-п’ять і більше разів”. Не забуваймо, що це написано понад століття тому. Скільки ж природних водоохоронних лісів зникло відтоді?!
Стан вод і земель, погодьтеся, — це показник того, як ми шануємо минуле, і чи віримо у власне майбутнє. Цього можна повчитися у наших великих предків… Ви заходите до садиби-музею геніального письменника, що в селі Гоголевому, колишній Василівці. І бачите малюнок могутнього дуба, зроблений його рукою. Ще й лебедя у батьківському гербі… Чи плавали гордовиті птахи в тутешніх ставах — питання не марне. Але найважливіше те, що господарі Василівки почувалися значно ближчими до природних реалій, ніж ми. Це поза сумнівом. Можливо, саме тому більше й не народилося людини з гоголівським талантом.
Ось гербарій, зібраний Миколою Васильовичем на схилі життя, під час останнього його приїзду додому, разом із сестрою Ольгою. Можливо, деякі із цих трав уже не квітнуть в околицях колишньої садиби Гоголів-Яновських. А от і ставки, зображені на живописних етюдах, які зберігаються в садибі-музеї. Виконані сучасниками письменника, ці етюди з документальною докладністю доводять, що Гоголь міг милуватися сніжно-білими квітами латаття просто з паркової альтанки. Дрібниця? Не скажіть. У Гоголя дрібниць немає, є геніальні деталі й подробиці.
Кілометрів за 60 від гоголівської Василівки була садиба
В. Ломиковського, завзятого історика й етнографа. А ще й агронома! Він походив зі стародавнього роду козацької старшини: його предок, генеральний обозний Іван Ломиковський, за свідченням істориків, був прибічником гетьмана Івана Мазепи. Вчився Василь Якович у шляхетному Кадетському корпусі, та на військовій службі побув недовго. Оселившись у маєтку під Миргородом, збирав матеріали з історії України, записував народні пісні й думи; деякі з них дійшли до нас тільки завдяки Ломиковському. Отримавши у спадок “пустиню”, перетворив її на зразкове господарство… Гоголі-Яновські, особливо мати письменника Марія Іванівна, були добре знайомі з Василем Ломиковським і не раз бували в його маєтку, символічно названому “Парк Трудолюб”. Напевно, бачив ті землі і знав про “древопільну” систему й сам Микола Васильович. Адже саме Ломиковський став прототипом прогресивного аграрія — поміщика Костанжогло у ІІ томі безсмертної поеми “Мертві душі”. Навіть незрівнянний сарказм геніального письменника на якийсь час угамувався перед побаченим, і в 3-ій главі Гоголь переходить на майже “високий” епічний стиль:
“І справді, через усе поле йшов сіяний ліс — рівні, як стрілки, дерева; за ним другий, вищий, теж молодняк; за ними старий лісняк, і всі один вищий від одного […] І тричі проїхали, як крізь ворота стін, крізь ліси […] “Як же це він зробив?” “Розпитаєте в нього. Це землезнавець такий, у нього нічого немає марно. Мало того, що він ґрунт знає, але знає, яке сусідство для кого потрібне, біля якого хліба які дерева. Кожне в нього три, чотири служби справляє. Ліс у нього, крім того що для лісу, потрібен іще на те, щоб саме в такому місці на стільки вологи прибавити полям, на стільки угноїти опалим листям, на стільки дати тіні. Коли навкруги посуха, у нього немає посухи; коли навкруги неврожай, у нього немає неврожаю”.
Древопільна система Ломиковського покращувала землю. Вже тоді він визначив, які дерева садити берегами водойм, а які — на схилах і по байраках. Експериментував з дубами і ясенами, вільхами і осиками, виявив екологічні вимоги кількох видів тополиних і вербових. Дослідним шляхом довів, що дерева захищають ґрунт від суховіїв, затримують сніг, а опале листя зігріває землю і збагачує її органічними речовинами.
Гоголь був добре обізнаний з турботами сільських господарів, і це підтверджується у його повістях, які увійшли до збірки “Миргород”. Наполегливі пошуки правди та позитивних вражень у суспільстві, верхівка якого чимось нагадує нашу сучасну захланну, споживацьку “еліту”, породили літературний образ героя з душею землероба, який засвоїв старосвітські цінності (простоту побуту, працьовитість, відповідальність, справедливість, благодійність) у поєднанні з передовою практикою тогочасної наукової агрономії. Людини, яка не визискує ближнього свого, а отримує прибуток з природних джерел — сонця, повітря, води і, звісно, землі. Такий ідеальний герой володів думками і мріями найкращих мислителів усіх часів і народів, а життя його слушно вважалося гідним прикладом для інших. Ось що говорить про нього (а отже, і про себе) Костанжогло-Ломиковський:
“Хазяїнові не можна, нема коли нудьгувати. В житті його і на піввершка нема порожнечі — все повнота. Саме ця різноманітність праці, і до того ж якої праці! — праці, що справді підносить дух. Як би там не було, але ж тут людина іде поруч з природою, з порами року, співучасник і співбесідник усього, що діється в творінні […]. Та в цілому світі не знайдете ви подібної насолоди! Саме тут наслідує людина Бога. Бог узяв на себе справу творіння як найвищу за все насолоду і вимагає від людини також, щоб вона була подібним творцем благоденства навкруги себе” [переклад Івана Сенченка].
Щирий поетичний гімн землеробству й землеробам не міг не розлютити “революційних демократів”, які мріяли про великі потрясіння та зневажали поступову сумлінну працю. За ІІ том своєї поеми Гоголь зазнав шаленої критики, особливо від В. Бєлінського. Гоголя звинувачували у “релігійному містицизмі”, ідеалізації “патріархального побуту” і т. ін. Усе це й призвело до авторської і життєвої трагедії — спалення рукопису. Але й те, що збереглося, несе високу моральну науку співпраці з Природою, поваги до її божественного начала. Тому й згодом у стані радянських “переможців природи” не сприйняли “ідейно хибного” образу Костанжогло. З тих самих причин несправедливо забутий і його прототип В. Ломиковський… Невідомо, чи знали про його працю Докучаєв з Ізмаїльським. Але напевне можна стверджувати, що прозірливі думки цієї незвичайної особистості були близькі вченим і практикам XIX і ХХ ст. Слава Богу, хвала землеробам, знаходять вони розуміння й за наших часів.
Волелюбна, демократична традиція хліборобів дала про себе знати у “перебудовних” 1980-х
роках потужним рухом захисників природи. Звідси вийшла плеяда ентузіастів, прибічників безплужного, органічного землеробства, таких як Микола Шикула та Федір Моргун. Їхню діяльність можна порівняти лише з подвигом народного лікаря — незабутнього Миколи Касьяна з Кобеляків, який повернув здоров’я сотням тисяч людей… Саме так, спираючись на досягнення передової науки, але народними засобами, без міндобрив і отрутохімікатів, землероби нової хвилі повертають життя сотням тисяч гектарів землі — вічної основи нашого існування.
