Причини й наслідки
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСПУ
Продовження.
Початок у ч. 30 за 2016 р.
Хоч голосування за “український геноцид” було майже одностайним, що вже викликало в Україні здивування та різкі коментарі, проте є ще у польській політиці здорові уми. Від нині незалежного парламентарія (нещодавно його виключили з “Громадянської платформи”) Яцека Протасєвіча я дізнався, що з українського боку була пропозиція чергової спільної заяви українського і польського парламентів про об’єднання та взаємне прощення, проте польською стороною її було відкинуто. Політик висловив жаль, що це сталося тоді, коли Президент України зробив у Варшаві важливий політичний жест (йдеться про клякання перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії).
Згадка про це викликала в залі парламенту примітивну, просто тваринну репліку про Порошенка (з етичних міркувань не стану її цитувати) з боку представника ПіС Пьотра Калєти. Відсутність реакції керівника парламенту на цю насмішку над президентом країни — стратегічного партнера показує моральну убогість нинішньої політичної зміни в Польщі.
Попри вигуки з залу, Я. Протасєвіч все ж таки продовжив виступ. За його словами, якщо реальну політику намагаються підмінювати історичною, то ефект буде прямо протилежним від очікуваного. Процес пошуку правди та об’єднання між Україною та Польщею буде сповільнений. Історичну відповідальність за це сповільнення буде нести держава та ініціатори розгляду питання.
Украй вразила мене репліка на закид про підміну реальної політики історичною: а Росія також підміняє реальну політику історичною, то й що?! Тим паче історична політика є правдою. Зізнаюся, таких маразматичних “заносів” я вже давно не чув. Якщо політика, то вже не правда. Правдива правда, як і щира молитва, потребує тиші. А політика — це галас, реклама, компроміс. Останніми роками так ведеться, що компроміс витісняється брехнею, а приманне і в Україні, і в Польщі на початку 1990-х рр. лицарство витісняється цинізмом.
Цинізмом, змішаним із глупотою, слід назвати домагання 26-річного парламентарія з північного сходу Польщі не згадувати у постанові Сейму про українські жертви, бо це розмиє процес вшанування поляків… Замість коментаря дозволю собі зробити констатацію. До роботи над цією статтею я й гадки не мав, який примітив у Польщі прийшов нині до політики… Тому він і міг піти на безумство, яке нині твориться в польському парламенті навколо питання Волинської трагедії.
Уже згадуваний Кшиштоф Мєшковскі сказав, що винесення та розгляд цього питання є ознакою слабкості нинішньої владної команди в Польщі…
Тут не можна залишити поза увагою запитання: кому це вигідно?
У нинішньому польському парламенті є Комітет (Zespół) від справ кресів, кресов’яків та спадщини східних земель давньої Речі Посполитої. Здається, нічого особливого в тому не повинно бути. Однак постійне мусування питання “східних земель давньої Речі Посполитої” виливається у страшні коментарі в Інтернеті, мовляв, Україна розпадається, вже надходить час “упоминатися про своє, відібране”. Багато хто може сказати, що це забави шмаркатерії. Проте мусимо пам’ятати, що тільки нещодавно “забавами шмаркатерії” називали радикальні захоплення в Західній Європі. А нині там ллється невинна кров.
Кардинал Любомир Гузар у вже згадуваному інтерв’ю про причини нинішнього загострення пристрастей навколо Волинської трагедії сказав: “Є хтось, хто активно працює, аби, попри усі наші зусилля, між нашими народами не було миру. Те, що нині відбувається, на мою думку, є не спонтанним, а керованим явищем. Багато хто каже, що за цим стоїть Росія. Може, так і є. Але не тільки Росії вигідно, щоб між нашими народами не було миру”.
Одним зі згадуваних кардиналом “когось” є безумство. Відстежуючи на польському телебаченні матеріали про Волинську трагедію, двічі натрапляв на сюжети, у яких Опольський єпископ-емерит Ян Багінскі використовував штампи з путінського пропагандистського арсеналу про українців-кровожерів та “розпилювання людей пилами”.
Чи можна у такій ситуації говорити про проповідь любові, яку має нести Церква? Із тим звернувся до кардинала Любомира Гузара.
— Багато говориться, що когось там зарізали пилою. Проте усі розмови про це є пропагандистськими штампами, розрахованими на розпалювання примітивних емоцій. Це безглузде і безвідповідальне повторювання дурниць. Від зрілих людей, а перш за все від духовенства, ми маємо очікувати гідності й мудрості. Шокуючий випадок, який Ви наводите, — це вже навіть не примітивний популізм, який дискредитує мовця. Це також свідчить про духовний рівень особи, яка говорить такі нісенітниці.
У Польщі активно підбурює “шмаркатерію” до “забав”, яка декларує готовність “ловити українських націоналістів”, “пакувати у вагони і відправляти на Камчатку” як “подарунок для Путіна”, професор двох університетів — Варшавського та Торунського — Станіслав Міхалкєвіч. Нині він тісно пов’язаний із “Новою правицею Януша Корвіна-Мікке”, який тривалий час виступає і в Польщі, і в Європі (нині Корвін-Мікке — депутат Європейського парламенту) у ролі адвоката Путіна.
С. Міхалкєвіч свої (а може й не свої) політичні “проповіді” під оплески люмпену починає з глуму над легендарним Єжи Ґедройцем, з “констатації”, що “Польща може бути лише тоді сильною, коли Україна буде слабкою, у стані постійного конфлікту з Росією і на колінах проситиме Польщу про ласку”. Але це ще квіточки професорського “розуму”. Він називає Україну “недорозвинутою капризною дитиною, яка вимагає особливої опіки”, яку польська влада “няньчить”, виконуючи всі її примхи.
Далі йдуть звинувачення України у висуненні територіальних претензій Польщі та заклики “їхати до Києва, щоб перетасувати бандерівців, більш податливих переконати замовкнути, а до тих, хто твердіший, — підіслати катів”.
Якщо додати до всього сказаного ще такі “шедеври”, як називання майданів 2004 і 2014 років спецопераціями США, російської окупації — громадянською війною, а українського захисту від окупантів — українським бунтом, який підтримує Захід, то стає видно, звідкіля ростуть ноги. Такі виступи й заклики розпалюють у польського люмпена дику українофобію, яка не тільки не приносить честі полякам, а за певних умов може вилитися у страшну катастрофу. С. Міхалкєвіч заявив, що Росія устами Жириновського пропонувала Польщі, у випадку її лояльності, поставити питання про повернення східного кордону Польщі 1939 року. Оплески, які лунають після таких заяв, показують, що у Польщі є люди, готові йти на провокації. Приклад того — намагання побити українську молитовну ходу (на могилу ітернованих у Польщі воїнів УНР) до Пікулич, неподалік Перемишля, 26 червня. Там, судячи з повідомлень в Інтернеті, лунали “професорські” заклики “пакувати націоналістів до Путіна”, відплатити за “Волинь”.
Кардинал Гузар сказав: “Усі учасники волинських подій 1943 року були жертвами того страшного часу. Ми, нинішнє покоління, у задумі маємо помолитися за усіх жертв того часу. Пошук винних у таких складних ситуаціях є дуже важкою і невдячною справою. В Євангелії від святого Матвія сказано: “Не судіть та не судимі будете”…
Цього та подібних закликів не хотіли чути сучасні польські політики. Вони, реалізуючи “нову” історичну політику нового президента та нового уряду, щонайменше півроку розпалювали пристрасті навколо Волинської трагедії. За той час два, а то й три рази на тиждень на телебаченні та радіо лунали нагадування про “українські злочини”, які були “геноцидом поляків”. Вершиною того явно політичного безумства було голосування у Сеймі 22 липня за “Волинський геноцид”. Воно обернеться проти самої Польщі. Нині на тлі польського галасу про український, литовський і навіть білоруський націоналізми в Європі все частіше говорять про дикий польський націоналізм, який мало спільного має з патріотизмом. Його обличчя, а точніше його “інтелект”, світ зміг побачити 22 липня 2016 року.
Того дня українці переконалися, що полякам (йдеться про політичний клас та його послідовників радикалів, а не про все суспільство) не можна вірити, як і не можна було вірити в 1918, 1943 роках. Про це говорять не лише українці, а й поляки, які проживають в Україні.
Після кількамісячного інформаційно-пропагандистського “валу” про “українські злочини” у свідомості багатьох, а то й більшості поляків складається враження, а відтак формується відчуття настороженості, що кожний, хто розмовляє українською, є нащадком “вбивць поляків”. Це я зрозумів, коли нещодавно прослухав інтерв’ю з колишнім польським парламентарієм, українцем Мироном Сичем. До такого невтішного висновку привели мене не відповіді пана Мирона, а запитання, які йому ставив журналіст.
Світ українсько-польських взаємин, який викристалізовувався впродовж останніх 25 років псевдоамбіціями кількох політичних безумців, серед яких перше місце посідає голова депутатської групи Сейму Польща—Україна, було серйозно пошкоджено (сподіваюся, що не зруйновано). Це розуміє й один з провідних українських дипломатів Борис Тарасюк. Він очолював групу Верховної Ради Україна—Польща. На знак протесту проти антиукраїнських дій польського Сенату і Сейму він подав у відставку з посади керівника групи. Можливо, у Варшаві вдають, що не помітили цього кроку-протесту провідного українського дипломата. Можливо, Міхал Дворчик і залишиться головою групи Сейму Польща—Україна (а це було б вершиною цинізму), проте рішення Бориса Тарасюка має для українців велике моральне значення.
P. S. Коли стаття вже була написана, порушена у ній проблема несподівано знайшла відголос під час Світових днів молоді, які 26—31 липня 2016 року проходили в Польщі за участю Папи Римського Франциска. Президент Польщі Анджей Дуда, вітаючи його в королівському замку в Кракові (на Вавелі) згадав про нову історичну політику Польщі. Цієї ж політики аж двічі торкався папа — у промові 26 липня в королівському замку та 28 липня у проповіді в Ченстохові, де знаходиться всесвітньо відома чудотворна ікона Божої Матері, знана також як Чорна Мадонна, яка раніше була на замку в Белзі, неподалік Львова.
Виступаючи на Вавелі, папа сказав, що плідна співпраця у міжнародній площині та взаємна повага дозрівають через свідомість та пошану тотожності як власної, так і інших. Неможливим буде діалог, якщо він не базується на власній тотожності. У житті кожної особи, як і кожного суспільства, існують два види пам’яті: добра і зла, позитивна і негативна. Доброю пам’яттю є та, яку вказує нам Біблія. Натомість негативною пам’яттю є та, яка погляд думки та серця зациклено зосереджує на злі, особливо на тому, яке вчинили інші.
Папа додав, що свідомість тотожності має бути вільною від манії вищості. Прикладом доброї пам’яті він назвав акт взаємного прощення та примирення між німецькими й польськими єпископами, оголошений в Римі на ІІ Ватиканському Соборі. Цей акт зробив незворотнім суспільний і політичний процес.
На цьому моменті наголошую, бо в нашій найновішій історії було вже кілька спроб здійснити на церковному рівні акт взаємного прощення і примирення між українцями та поляками. Вперше це було зроблено ще далекого 1987 року в Римі. Згодом, вже за часів незалежності України, щонайменше тричі проголошувалися декларації про взаємне прощення та примирення. І кожного разу знаходилися у Польщі політики, які не помічали прагнення Церков до примирення. Останнє, від 22 липня, ігнорування політиками цього прагнення вилилося у скандальну Постанову Сейму про “український геноцид”.
На проповіді в Ченстохові папа ще раз торкнувся нинішньої історичної політики Польщі, звертаючись не лише до молоді, а й до усього польського народу: “Хай Мати мужня у підніжжя хреста і витривала в молитві з учнями в очікування на Духа Святого защепить прагнення виходу понад рани й кривди минулого та прагнення єдності з усіма. Ніколи не піддавайтеся спокусі ізолюватися і накидати свою волю”.
Цей момент проповіді викликав гарячі оплески.
У Польщі слова папи в контексті нинішньої історичної політики породили багато запитань. Що ж понтифік хотів тим сказати? Православний священик з Білостока (північний схід Польщі) Костянтин Бондарук сприйняв ці слова як критику постійного нарікання (під впливом політиків, у яких ресурс позитивних пропозицій для суспільства давно вже вичерпався, та великої частини преси) поляків на те, що навколо них весь час знаходяться вороги і постійно мають якісь непорозуміння зі своїми сусідами.
Не стану того враження коментувати, тим паче в Польщі є багато людей, які вважають польську політику щодо Білорусі необ’єктивною. Проте у мене немає сумніву, що вище наведені слова папи Франциска є не є якимось теоретичним повчанням, а його баченням нинішньої реальності. У розповідях про папу коментатори відзначали, що він ретельно готується, їдучи до якоїсь країни. Українська волонтерка Уляна Журавчак, яка була на обіді волонтерів із папою, сказала, що понтифік її, як представницю волелюбної України, запевнив, що він уважно стежить за подіями в Україні, підтримує її.
Нині папа Франциск, як і Іван Павло II, вже є великим моральним авторитетом у світі. Папські слова про польську історичну політику дають, принаймні мені, підстави вважати, що це делікатний моральний осуд, в тому числі й Постанови Сейму Польщі, про яку йде мова у цьому коментарі. Якщо, не дай Боже, якась “гаряча голова” захотіла б, виходячи з нових “skutków prawnych” (правових наслідків), через міжнародні суди заборонити Україні вважати своїх героїв героями, вшановувати їх, то не отримають вони в цьому моральної підтримки. І юридичної також ні, бо Степан Бандера, якого, як і в Росії, у Польщі використовують як своєрідне опудало, у часи “скоєння” інкримінованих йому “звірств” сидів у німецькому концтаборі.
Було б наївно сподіватися, що після слів папи про негативну історичну політику мислення поляків (політичної еліти та преси) зміниться з дня на день. Це тривалий процес. Тому траплялися речі, які, в найкращому випадку можна назвати історичною неграмотністю. Наприклад, 29 липня цього року телепрограма “Polonia 24” дала в ефір інтерв’ю прочанки Ангелини з Білорусі, яка твердила, що в них (у Білорусі?) усі католики — це поляки. На основі такого “мислення” понад рік тому польське телебачення договорилося до того, що в Україні проживає одна з найбільших у світі, тримільйонна польська діаспора (відеозапис того наукового “шедевра” у мене зберігся). Щоправда, уже досліджена вченими, є такою, що після ліквідації Царицею на Правобережжі унії, багато людей, аби не йти до єкатерининського, державного православ’я, пішли до Римо-Католицької Церкви. Але в Польщі пропагандисти, історики та духовні місіонери не хочуть про це говорити. Натомість говорять вони зовсім про інше. Або через нерозуміння, або зі злої волі.
Речник Єпископату Польщі отець Павел Ритель-Андріанік у головних теленовинах Польщі “Wiadomości” 25 червня 2016 року від імені Церкви заявив, що події на Волині були геноцидом, і закликав політиків визнати це. А 24 липня він порадував новим “одкровенням”. Коли напередодні приїзду до Польщі папи виник інформаційний скандал, що польська влада не дослухаються до голосу папи та не приймає біженців, отець використав “убивчий аргумент”: Польщі нікуди вже приймати біженців. Вона прихистила 900 тисяч українців. І втікачів з охопленого війною Донбасу та інших…
Якщо йдеться про втікачів з Донбасу, то тих, кого в супроводі телекамер привозили до Польщі, є насилу кілька сотень осіб. В Інтернеті все частіше з’являється повідомлення, що вони нікому не потрібні, кинуті напризволяще. Наскільки це правда, не маю змоги перевірити, хоч, навчений життям, знаю, що не буває диму без вогню…
Що стосується “та інших”, згаданих отцем Павлом, то тут маємо справу з великою маніпуляцією. Нині в Польщі триває великий відтік кваліфікованих кадрів на Захід. Попри великий рівень безробіття, у Польщі бракує людей до праці. Тому всякими правдами і неправдами Польща виманює людей з України. Це не акт милосердя, як може здатися зі слів отця, а економічна необхідність, адже без кваліфікованих рук та умів польська економіка загнеться… Так у кожному разі вважають економісти, коментуючи питання сучасної міграції.
Цікаву думку з приводу закликів папи піднятися понад кривди і рани минулого висловив польський співак Марек Рєкарчик. Він сказав, що у тих словах є пересторога для усього світу, бо нині у багатьох суспільствах пробуджується приспаний расизм. Говорячи про себе, себто про поляків, митець сказав, що в кожному сидить маленький “чортик”, який породжує нелюбов до чужого. Від тої нелюбові до чужого починалися усі війни!
На закінчення хочу торкнутися однієї загальноцивілізаційної проблеми, яку порушили під час приїзду папи на Світові дні молоді. Виявляється, на планеті Земля кожні шість секунд від голоду помирає людина. В той же час у країнах високого добробуту майже третину харчів просто викидають. Мудре господарювання Божим даром, яким є їжа, могло б врятувати мільйони людей, що помирають від голоду.
