Причини й наслідки
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСПУ
Чуда не сталося. Законодавчий орган Польської держави — Сейм не передумав кваліфікувати на політичному рівні події літа 1943 року на Волині як український геноцид поляків навіть після того, як 8 липня 2016 року Президент України став на коліна перед пам’ятником польським жертвам Волинської трагедії. 22 липня нижня (основна) палата польського парламенту — Сейм 432 голосами (із 442 присутніх депутатів) прийняла “Постанову Сейму Речі Посполитої Польської про віддання честі жертвам геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян II Речі Посполитої Польської в 1943—1945 роках”.
Перш ніж детально торкнуся питання про “український геноцид”, пікантних моментів обговорення його у парламенті та невтішних, у першу чергу для поляків, наслідків цього кроку, зупинюся на самій постановці проблеми. Справа в тому, що питання досить нагадує ростовське “кукурікання” Януковича: “Я легітимний”… У Постанові ставиться питання про геноцид, вчинений проти громадян II Речі Посполитої. Головним фактором існування держави є наявність уряду, який контролює окреслену кордонами територію. У всіх, у тому числі й у польських, енциклопедіях читаємо, що Президент та Уряд II Речі Посполитої самоприпинили свої повноваження 30 вересня 1939 року через втечу до Румунії. Втратили чинність польські паспорти.
Як можна було вчинити геноцид проти громадян держави, котра вже 4 роки як не існувала? Отже, уся постановка питання про “гідне” вшанування пам’яті жертв є великим політичним спектаклем. Чи зумовлений він невеликим політичним розумом та аморальністю?
Людина моральна, християнин смиренно визнає, що кожна смерть, навіть найбільш несправедлива, як нам здається, є з волі Божої. Противитися цій волі, робити з неї політичний спектакль — це безумство. Кардинал Любомир Гузар, у якого я нещодавно брав інтерв’ю, сказав, що використовування християнства для емоційного ефекту є великим гріхом.
Фактом, який показує, що боротьба за увіковічення пам’яті загиблих на Волині поляків, небагато спільного має з молитвою та з прагненням зберегти пам’ять, є польська реакція на молитву на колінах Президента України перед варшавським пам’ятником жертвам Волинської трагедії. Хоч в Україні цей вчинок отримав неоднозначні оцінки, проте як це показували поляки, — перейшло межі пристойності та журналістської етики.
Поляки із садистичною насолодою демонстрували цей епізод у новинах упродовж чотирьох днів — з 8 до 11 липня. Коли під час розповіді автора сюжету про “багатотисячні” вбивства, “вчинені українцями”, глядач бачить кадри, як Президент України стоїть на колінах, то це вже не інформація, а спекуляція, цинізм, інформаційний садизм. Уже не буду тут деталізували, що про цей політикоморальний вчинок глави української держави на своїх порталах — “фрондах” та “кресах” — виписували радикалишовіністи.
Не відійшли від задуму Сейм і головний ініціатор розгляду Волинського питання — голова депутатської групи Сейму Польща—Україна(!) Міхал Дворчик і після того, як 11 липня міністр оборони Польщі Антоні Мацєревіч у телепрограмі “Минула двадцята” на каналі TVPіnfо заявив, що “Справжнім ворогом, який використовував українських націоналістів для розпалювання конфлікту, була Росія. Саме там перебуває джерело цієї трагедії”. Щоправда, перед тим він встиг “проїхатися” по “українських націоналістах” та похвалити уряд Права та Справедливості (ПіС), що він є першим в історії патріотичним та відважним урядом…
Заява міністра Мацєревіча про Росію стала політичною бомбою. Не залишилася вона поза увагою й порталу “Креси”, пов’язане з яким середовище найактивніше “пробивало” “українське ludobojstwo (геноцид)”. Портал цей після заяви міністра оборони про Росію ще того вечора став обурюватися, як то він посмів таке сказати про Росію… Ця деталь показує, хто насправді стоїть за усіма польськими пристрастями, пов’язаними з Волинською трагедією!
Для мене особисто стало зрозумілим, що зусилля української дипломатії, заклики українських Церков, визнаних у світі авторитетних українців, а також авторитетних у Польщі людей, Польської Церкви (не усієї!) утриматися від нерозважливих політичних заяв з приводу минулого, будуть проігноровані, коли 11 липня голова партії ПіС Ярослав Качинський давав інтерв’ю біля варшавського пам’ятника жертвам Волинської трагедії (у Польщі вона звалася Волинською різнею, а від 22 липня офіційно зветься геноцидом проти поляків, вчиненим українськими націоналістами). Тоді політик сказав: “Це був однозначно геноцид. І на тому дуже сильно хочу наголосити”…
Не обійшов він увагою й Порошенкового клякання у Варшаві. Для Качинського — це добрий знак з боку України. Хоч сам він не сказав, яких інших “знаків” від України чекає, проте за нього це зробили журналісти: “В Україні надалі вшановують вбивць поляків, їхніми іменами називають вулиці й площі, їм ставлять пам’ятники”. Згодом такі ж інсинуаціїпретензії звучали й під час виступів парламентаріїв у ході дебатів над “Волинським питанням”. З них я дізнався, що після прийняття Постанови (умовно назвімо її “про Волинь”) Польща отримає право (від кого?) встановлювати таблиці та пам’ятники на місцях знищених сіл. А що, в України вже ніхто не питатиме про дозвіл, як це досі було? Може й не питатиме, якщо після запису про геноцид, питання отримує нові “skutki prawne” (правові наслідки). Так пояснювали потребу запису про геноцид “люди в темі” тим, котрі пробували доводити, що й без конфронтаційного запису про геноцид можна молитися за жертв тої трагедії.
Це все просто шокує. Це прямий натяк, що нібито треба просити дозволу у поляків, кого українці повинні вшановувати, кому встановлювати пам’ятники. Але цього не буде! Кожна тверезомисляча людина бачить, що це безумство.
Західна, здається, німецька преса назвала Ярослава Качинського “некоронованим правителем” Польщі. І щось у тому є, бо як тільки він сказав: “це був однозначно геноцид”, то низка політиків стала підписуватися під “геноцидом”. Для мене дуже великою несподіванкою була заява, яка пролунала від людини, котра ще нещодавно вважалася великим другом України — багатолітнього парламентарія Павела Коваля. Побачивши його прізвище серед “геноцидників”, мені мимоволі згадалася антична фраза: “Et tu, Brute, contra me”…
Тим польським політикам і журналістам, котрі кажуть: “вважаю, що це був геноцид”, я, український публіцист, відповідаю: “А я вважаю, якщо й був геноцид, то не український!” У час війни кожну дію, в тому числі й захист, можна підтягнути під визначений Рафаелем Лемкіним термін “геноцид”. Проте усі розмови про “український геноцид”, як це намагаються передавати радикальні середовища в Польщі, на поводу яких пішла нинішня польська влада, є великим лукавством, бо Україна тоді не була державою і в подіях на Волині брав участь лише один сегмент національного організму. А ось, під визначений Лемкіним термін повністю підпадає діяльність Польської держави на підкорених українських етнічних територіях 1919—1939 pp.
Як нам у цій ситуації далі бути?
Бути мудрими! Вважаю, що українська влада просто мусить мобілізувати усіх істориків, за винятком польських “грантоїдів”, які працювали над питанням подій на Волині під час Другої світової війни. На основі того історичного матеріалу вже не історики (бо тут впливатиме фактор суб’єктивності), і тим паче не політики, а дипломати, юристи, представники Церков (бо питання має перш за все моральний вимір) мали б продискутувати, що насправді було на Волині. Є великим політичним безумством, що 4 або 5 осіб, які у Польщі звуться прокураторами Інституту національної пам’яті (Instytutu Pamieci narodowej), можуть одним розчерком пера перекреслити все, що багато років робили президенти, дипломати, глави Церков. Сподіваюся, що це питання вдасться владнати без звернень до Міжнародного суду…
Один з парламентаріїв від опозиції (з партії “Сучасна” — Кшиштоф Мєшковскі, журналіст та директор театру у Вроцлаві) під час обговорення в Сеймі Волинської проблеми сказав, що питання геноциду належить до юридичних, а не до політичних. Тому його мають вирішувати не політики, а Міжнародний суд в Гаазі. Як він і передбачав, його позиція виявилася неприйнятною для більшості польських парламентаріїв. У залі лунали крики та далеко не парламентські насмішки над промовцем… І логіка тих, хто кричав, — “залізна”: якщо прокуратори ІНП сказали, політики підтримали, журналісти телебачення та радіо вбили людям у голови, що українці зробили геноцид, то про який Міжнародний суд, Ви, “людино від культури”, говорите?..
За усіма даними в процесі “дозрівання” питання про “український геноцид” були якісь тертя, сумніви. 11 липня голова “Польської селянської партії” (ця партія вже не раз домагалася відміни санкцій проти Росії, виступала проти підтримки польськими політиками української Революції гідності) Владислав КосінякКамиш, проводячи з кресов’яками “Волинську конференцію” сказав, що треба мобілізувати усі суспільні сили, щоб у Польщі отримати нове “державне свято” — День геноциду (відтепер він буде 11 липня). Хто ті герої, котрі сумнівалися у доцільності такого безумства, — поки не знаю…
Його ініціатор — ПіС домагався, аби 22 липня рішення в Сеймі приймали шляхом акламації, себто шляхом одностайної згоди усього парламенту. На це не погодилися дві фракції — “Громадянська платформа” та “Сучасна” (Nowoczesna). На мить здалося, що вони зможуть у цей ганебний, перш за все для Польщі, момент врятувати її репутацію. Адже представники цих сил на вічах опозиції вже неодноразово заявляли, що нинішня команда “професіоналів” (так ПіС себе назвав, йдучи до влади) зіпсувала стосунки з ким тільки можна було. Помітно загострилися відносини з Німеччиною. І, звичайно, телебачення, яке, як і в Україні, має вирішальний вплив на формування суспільної думки, вбивало в голови народу, що вся вина — на німецькому боці. А поляки просто святі. І тут йдеться не про події Другої світової війни, а про події останнього рокудвох.
І навіть ті сили, які заявляли на опозиційних вічах, що нинішня влада зі всіма зіпсувала стосунки, не дали жодного голосу проти божевільного рішення про “український геноцид”. 10 представників тих двох сил лише утрималися від голосування. Сам намір голосувати, а не приймати постанову шляхом акламації з боку ПіС викликав роздратування. У сесійному залі польського Сейму, як це часто буває й в Україні, літали вигуки “Ганьба!”
Закінчення в наступному
числі газети.
