ІІ.
Церкву побачив. Зайшов у притвор.
Зупинився раптово від жаху.
Незугарне чудовисько*, як мухомор,
досягає клітини страху.
Чи подібне на образ Ісуса? Якби ж…
Тож чиє то обличчя на дошці?
Спершу думав — якесь із індійських божищ
таку викликало сторожкість.
Відчинилися двері. І пишно із них
вийшла пані, така франтувата.
І побожно й кокетливо, ніби на сміх,
до чудовиська стала хреститись завзято.
“Явна курва, — подумав. —
Де Святий Дух?
Чом немає Його в цьому храмі?
Поклоняються ідолу. От і весь рух
у тваринному капищі,
в повній нестямі”.
Він хреститись не став.
Не вагавсь.
Не зайшов
у святого Георгія церкву.
І, до Волги йдучи, пригадав, який шок
мав Савло у ловитві упертій
на братів-християн, мов якихось овець.
Та — зваливсь на шляху до Дамаска.
І засяяло світло.
Не один промінець,
а мільйони упали зненацька.
То була П’ятдесятниця.
Мовив Ісус:
“Не пручайся. Склади свою зброю.
Я тебе оточив. Я тебе не боюсь.
Я інакше тебе озброю”.
“Хто ти, Господи?” — злякано мовив Савло.
“Я — Ісус, що Його переслідуєш”.
І мине трохи часу. І він стане Павлом,
тим, що Слово Ісуса сповідує.
І було з ним таке.
Як молитися йшли,
то зустрілась служниця-віщунка.
Закричала, що він добре знає, коли
путь настане спасіння, рятунку.
І звернувся до духа отого Павло:
“Вийди з неї! Велю тобі ім’ям Ісуса”.
І дух вийшов відразу.
Що з ним далі було? —
Розставляв, наче сіті, на душі спокусу.
Нижній Новгород. Потім Москва.
І церкви цибулясті, похмурі.
Й вимовляти не хочеться Божі слова
в цих пригнічених темних мурах.
Щось тягнуло його до тих рідних святинь,
що були до людей не чужими.
Оживав його дух між далеких пустинь
у молитві устами живими.
Пам’ятав про священиків
мудрих, простих,
що несли крізь вогонь Слово Боже.
І, на жаль, — зізнавався, — знайти не зміг
навіть тіні прекрасного
в царстві безбожнім.
________________
* Виділення курсивом – цитати із “Щоденника” Т. Шевченка та Біблії.
