Галина ПАГУТЯК,
лауреат національної премії
ім. Т. Шевченка
— Якою мовою розмовляють в Утопії?
— А яка різниця?
Навряд чи це запитання ставили свого часу Томасу Мору. І тим більше Томазо Кампанеллі. У науковій та соціальній фантастиці питання мови і нації не обговорювалися також. Моє покоління намагались переконати, що в майбутньому буде єдина історична спільнота — радянський народ, де російська мова стане мовою міжнаціонального спілкування, що це майбутнє вже поруч і його треба наближати. Кожен матиме по потребах, а працюватиме по здібностях. Поставити запитання, а куди, власне, подіти національні культурні надбання, ніхто не наважувався, але воно витало в повітрі, і це й відштовхувало від обіцянок раю, де кожен матиме по потребах. Наразі ми не мали змоги навіть придбати туалетний папір та елементарні засоби гігієни і готові були жити в “темному” Середньовіччі, аби лише наші національні традиції існували. Серцем ми відчували, що універсалізм збіднює, що ми втратимо незмірно більше, ніж здобудемо без національної та мовної ідентичності. Але саме оте розділення мовної та національної ідентичності стало троянським конем, який пройшов у нашу фортецю і під час війни вигулькнув у вигляді ледь не архетипу російськомовного українця-патріота. Почали закладати підвалини нової Утопії, де панує соціальна справедливість, немає корупції і всі багаті. І мова не має значення. Дарма, що це “місце, якого не існує”, як не могло існувати і комунізму, спраглих до цивілізованого життя, як в Європі, без віз і без кордонів, знайшлося чимало й серед інтелектуалів. Привид глобалізації прийшов і в Україну. Хай помирають від хімії індуси, зате стара Європа буде з чистими ріками і лісами, без шкідливого виробництва. Дарма, що на наших очах вибудувалась цинічна ієрархія країн першого, другого і третього світу, привида радо вітали й обіцяли позбутися такого жахливого атавізму, як український націоналізм, а заодно всілякої україноцентричності. Ми даємо вам блага цивілізації, а ви плюньте на власну культуру, вивчіть англійську, як не хочете вчити російської, бо ваша українська — це мова аутсайдерів і невдах. Один письмака щедро ділився рецептом: якщо хочете, щоб вас переклали за кордоном, пишіть так, аби легко було перекладати. Саме про таких світлої пам’яті Ганна-Галя Горбач казала: “Я оце перекладати не буду, у нас такого свого добра повно”.
Звичайно, письменник не може зректися української мови, бо втратить свій гріш і славу, але може викликати до неї відразу, наповнивши тим, що він називає урбаністичним сленгом, а насправді матом і суржиком. У час війни з Московією він тужитиме за російською літературою і за друзями-письменниками, а рідна українська викликатиме в нього оскому, бо глобалізація її не торкнулась, і вона досі рівняється на солов’я, а не на папугу.
В новітній ліберальній Утопії дозволено все, окрім пошуків істини й сумнівів, бо як же можна сумніватись у цій абсолютній досконалості. Але, як я вже сказала, Утопії немає і ніколи не буде, є маніпуляція свідомістю мільйонів людей, і після сімох тлустих років настають роки худі. Схоже, тлусті роки для Європи закінчуються. На відміну від економіки, яка повинна розвиватися відповідно до національно-природних особливостей кожного краю, війна — завжди глобальна, і нікому від неї не сховатись. Рано чи пізно ілюзії розтануть. Українська мова на східних кордонах і повсюди захистить нас краще, ніж бетонні стіни. І Європу заодно, хоча ми повинні думати найперше про свій порятунок. Українці стануть сильнішими, коли остаточно позбудуться ілюзій. А відтак дійсно, немає значення, якою мовою розмовляють в Утопії, коли насправді її ніколи не було й не буде.
