Жбан, розкручений назад

Петро СОРОКА

 

Продовження.

Початок у ч. 4—7, 9, 11—14, 16, 18, 21—24, 26—29 за 2016 р.

 

Не зовсім правильно ставити питання “Ви за елітарне чи масове мистецтво?”

Питання треба ставити так: “Ви за талановите чи бездарне мистецтво?”

 

Львівський “Дзвін”, що з нинішнього року постав у новій якості завдяки талановитому письменнику й успішному підприємцю Ю. Николишину, відчутно оновився не тільки формою (оригінальний дизайн, чудова верстка, кольорові вкладки, крейдяний папір), але й змістом. Про це свідчать публікації Б. Чепурка, Д. Кешелі, Віри Вовк, Левка Різника, Д. Чистяка, В. Горбатюка, В. Базилевського, Н. Поклад, П. Шкраб’юка (винятково глибоке і цікаве дослідження в стилі Яна Парандовського, на які така бідна наша література), В. Затуливітра… Перелік першокласних імен можна продовжити, як і талановитих перекладів з сучасної зарубіжної літератури (тут першість я віддав би Павличковим “Віршам з Чорногорії”).

Але трохи ширшу мову хочу повести про повість Віктора Лазарука “Королівський контргамбіт, або Дихання крізь очеретину”. Це письменницькі спогади про 1971—1981 роки, тобто найбільш сутемні, застійні і затхлі часи соцреалізму в літературі. Про це на сьогодні написано достатньо, але мемуари В. Лазарука вигідно виділяються на тлі цієї лектури рівнем художності, незвичною побудовою тексту і цікавим, інтригуючим викладом. Повість прочитується як своєрідний детектив із наростаючою динамікою оповіді, вміло закрученою інтригою і глибоким психологізмом. Автор побудував текст за принципом мозаїки, але відчуття розірваності й штучності немає, навпаки — все так уміло скомпоновано і припасовано, що сприймається як шматки смальти у мистецькому панно. Текст вимагає повернення і повторного прочитання, і тут мозаїка знову стає у пригоді: читати можна вибірково, насолоджуючись процесом. Автор експериментує і на рівні розповіді: то подає описи від першої особи, то від другої, часто виставляє на щит конкретні дати, грає шрифтами, що полегшує сприйняття, а також розбиває оповідь віршами. А ще тут багато діалогів, і всі вони місткі й динамічні, посвоєму рухають сюжет та поглиблюють характеристику персонажів. Головний конфлікт окреслений парадигмою: письменник — КДБ, і цей конфлікт ніколи не спадає, а постійно наростає, як тривога в душі письменника, від імені якого ведеться розповідь.

Не секрет, що КДБ своєю отруйною павутиною обплутав усе суспільство. Називаються конкретні цифри: серед інтелігенції був завербований кожен п’ятий, серед духовенства міг вистояти тільки найстійкіший, викладачі вишів, держслужбовці, учителі і творча інтелігенція були під особливо пильним прицілом. В. Лазарук розповідає про те, як ламали, шантажували, доводили до відчаю письменника. Він майстерно передає тогочасну атмосферу — “глупу ніч печальної доби”, в якій творча людина дихала ніби через очеретину, спазматично хапаючи повітря.

“Далека епоха Брежнєва і Щербицького… Епоха, яка для декого й нині видається ковбасним раєм. Тільки не для письменника. Епоха, яка нагороджувала підлабузників і слухняних холуїв, непокірних же нівечила, переслідувала. Епоха, яка твою друкарську машинку кидала на підлогу й люто топтала ногами… Епоха, яка з метою поглумитися над професією, увінчувала твій письмовий стіл “усміхненою” свинячою головою…”

Автор не виставляє себе героєм, не милується своєю стійкістю і громадянською мужністю, хоча все це в нього є, навпаки: багато уваги приділяє глибоким роздумам над несправедливою покривдою долі, описує важкі стани зневіри й безсилля, відчаю і внутрішнього надлому. До особливо яскравих і сильних сцен належить розповідь про смерть і похорон батька, зіткнення із сексотами і провокаторами, часто безнадійне оббивання порогів редакцій і видавництв.

Не можна сказати, що В. Лазарук належав до особливо переслідуваних літераторів, якнеяк зберіг статус члена Спілки письменників, працював вчителем, попри те, що був вигнаний з роботи, час від часу виходили його книжки, хоч нещадно порізані й поскрибовані, одвертим дисидентом він не став і під арешт не потрапив. І дяка Богу, бо арештована зброя не стріляє, і те, що він зробив на волі, працювало і продовжує працювати на духовне становлення України.

Але яке то було життя і як писалося — повість дає повне уявлення. Може, в таборах іноді було легше, бо не нависав над головою дамоклів меч і не було такого підступного, єзуїтськовишуканого цькування.

Та я і не згинув тоді на болоті,

А воскрес, потягнувся до неба — увись.

Бо інколи в житті не корився підлоті

І стою, мов козак, що в човні

не скоривсь.

Висновок, який автор робить у творі, звучить так: “Як на мене, вся наша література періоду застою потребує серйозної люстрації. Нові реалії вимагають розмежувати літературу на чесну й літературу фарисейську. І пора навчитися відрізняти письменниківдисидентів від письменниківфлюгерів”.

Автор нещадний до себе і до інших, може видатися загострим, несправедливим, надто прямолінійним в оцінках. Якот у характеристиці Леоніда Талалая, який написав розгромну внутрішню рецензію на одну з поетичних збірок Лазарука. Тим більше, що поет давно став на зоряну дорогу. Але це право автора, таким бачиться йому минуле і люди в ньому.

Мова твору образна і багата на тропи, помітно, що пише поет, який тонко відчуває красу слова і його музику. А ще тут багато афористичних сентенцій (“Анонімія — властивість анемічної душі, заляканої і спотвореної дійсністю”), цікавих спостережень над людьми і природою, натхненних ліричних відступів.

Автор задумав цю повість як аналогію до шахматної гри, де починають білі, а виграють… сірі, і треба сказати, що зіграв цю партію блискуче, утвердивши незаперечну істину, що добро завжди перемагає зло, краса — потворність, любов — ненависть, правда — кривду, якими б сильними і непохитними вони не здавалися.

“Отже, гра… яку виграють… солоні, а не прісні, білі, а не чорні, талановиті, а не бездарні. Виграють, панове! В кінцевому результаті, якщо хочете — після смерті, за інерцією, відстоюючи момент Істини”.

 

Не треба особливо перейматися: мовляв, пишу несогірше, а мене мало читають, і книжки продаються мляво. Яка тут біда?!

Ось у глибині лісу шипшина рясно вродила, та мало яка пташка прилітає сюди.

І скільки дерев без пташиних гнізд, і не одне дупло не може дочекатися пожильців. Та що тим деревам, і що тій шипшині. Одна в них мета — цвісти й родити на славу Божу. Так і людині треба, хоч чим би займалася: чи дерево стругала, чи вірші писала, чи глечики ліпила. Головне відчувати, що не загублено Божий дар.

 

У земному щасті завжди залишається гірчинка — його несталість, неможливість втримати у руках. Воно вислизає, як пісок, як вода між пальцями. І боротися за нього, мабуть, не варто. Посилає Бог крихту радості — добре, ні — будемо жити передчуттям вічного щастя.

 

Нова книжка одеситки Арсенії Великої “Жінка в лахмітті правди” незвична й особлива в тому сенсі, що скомпонована з різних за жанровим означенням творів, де науковий шоттрактат, як його називає авторка, про таємниці жіночої душі мирно межує з одробинами, що нагадують щоденникові записи, а також нарисами і художніми оповіданнями. Здавалося б, така амальгама має викликати щонайменше несприйняття, бо в такому поєднанні важко простежити якусь справді вищу доцільність і логіку. Все начебто розпадається на окремі частини. Однак, коли заглиблюєшся у читання, такого відчуття немає, навпаки: дуже плавно переходиш з одного твору на інший і бачиш, що всі вони об’єднані якоюсь незримою тяглістю, ніби пов’язані хисткою, як бабине літо — павутинкою, і такою ж міцною, як вона. Роль цієї об’єднуючої сили виконує, на моє переконання, авторський стиль. Арсенія Велика однаково вправна у фаховому науковому дослідженні й художніх творах, її своєрідне акцентування фрази, чи, іншими словами, голос звучить незмінно самобутньо й оригінально.

Відчувається, що письменниця немало часу й сил витратила, щоб виробити цей голос, домогтися того, аби в слові просвічувалася жива душа. Це називається професійним становленням. “Жінка…” засвідчує також високе становлення душі — другу неодмінну складову успішного письма.

У чому самобутність стилю А. Великої? У тому, що зуміла гармонійно поєднати науковість, академічність письма з художньою образністю. Поєднання складне й ризиковане. Таке до снаги одиницям. Більшість авторів пишуть або сухо, перенасичуючи тексти науковими термінами і мудрими цитатами, або впадають у так звану літературщину, надмірну квітчастість. А. Велика щасливо уникає цих крайнощів, як підступних Сцілли і Харибди.

Центральний у цій книжці трактат під одноіменною назвою “Жінка в лахмітті правди”, в якому, за зізнананням авторки, зафіксовано спробу “розібратися, як існують такі різні, несхожі Чоловік і Жінка”, а також намагання “охопити неохопне, скомпонувати його у взаємопов’язані лабільні сутності, зробити їх по можливості зрозумілими”. Насправді — це надзавдання навіть для письменницінауковця, бо на цій темі поламали пера і не такі мастодонти “чистої науки” та досі схрещуються полемічні списи літераторів. Однак А. Велика зуміла багато що прояснити, узагальнити у складних і вічно мінливих стосунках “Вона і Він”, зазирнути у дитинство Жінки, отроцтво і юність, відтворити її фізіологію, заглибитися в емоційну сферу, “розкласти на складові біохімію кохання”, а також зрозуміти природу душевних травм, пояснити, як співіснують Жінка сексуальна і Жінка соціальна, хто така сільська Жінка та її подруга городянка, як впливають на особистість такі категорії, як технології, мистецтво, життєві обставини. Їй багато що вдається, тому це психологічне дослідження з численними ліричними відступами і медатаціями прочитується з нестихаючою цікавістю. І хоча вона охоче цитує авторитетних і маловідомих, але цікавих авторів, не скажеш, що тими цитатами заповнює лагуни, які для неї залишаються недоступними і надто складними. Ні, рясне цитування тільки логічно доповнює оригінальні думки і спостереження письменниці.

“Жінка — це Земля в мініатюрі. За місяць з нею відбувається те, що з природою за рік”, — наголошує авторка, і ця афористична сентенція, здається, постійно звучить у її свідомості й пам’яті, зримо проглядається в кожному новому розділі. А назви їх говорять за себе: “Він і Вона під одним небом”, “Чого бажає Жінка”, “Дитинство Жінки”, “На святі молодості. Розкіш та вади зрілості”, “У країні нарцисизму”, “Біохімія кохання”, “Про жіночу тиранію”, “Жінка й мистецтво”, “Жінка та світ технологій”… Це письмо, що збагачує і відкриває вабливі таємниці психології та душі, але без містичних нашарувань і проривів у трансцендентне, усе на міцній науковій основі, мовою фактів і цікавих відкриттів, але також із глибоким розумінням того, що пізнати до кінця душу людини — і жінки, і чоловіка — немислимо, невловне залишиться невловним, неохопне — неохопним. Бо вічна загадка серця, як і загадка любові.

Другу частину цієї книжки складають одробини, оповідання і нариси. Їх можна сприймати як цілком автономні твори, не залежні один від одного, однак об’єднує їх невситиме прагнення авторки пізнати людину в її земній і божественній сутності. Оригінальні художні тексти тут щедро збагачені виражальними засобами і є своєрідним доповненням до наукових студій.

Тяжіння до лаконічності, ощадності й стислості — визначальна риса письма А. Великої. Це, звичайно, зраджує в ній науковця. Але в доброму сенсі, адже відомо не від сьогодні: чим менше слів у новелі, тим більшого таланту вона вимагає. Це знають письменники і знає естетично підготовлений читач.

Одробини письменниці — “червоні шипшинки” — віддалено нагадують “Оббиті пелюстки” В. Герасимчука, тільки в нього все зводиться до літератури, а в її полі зору — широка панорама життя у всіх його проявах і виявах.

Малу прозу А. Велика будує здебільшого за усталеними в літературі законами, але уникає традиційних зав’язок, кульмінацій і розв’язок. Більше тяжіє до мозаїки з її розмитою і вільною структурою. Залюблена у щоденниковий дискурс, вона охоче експериментує зі змістом, наповнюючи його цікавими психологічними деталями, нестандартними поворотами подій, рясно розсипаючи афоризми, які можна означити і як крилаті вислови, і як “пригоду думки”.

“Боже, поганий смак — це діагноз. Ні — це вирок!” “Старість — це в першу чергу саморевізія”. “Симетрія — основа божественної речі на землі — гармонії”.

Однак чи не найприкметніше, як уже мовилося, це вміння подати небуденну історію як приключку, життєву бувальщину, що трапилася саме з нею, авторкою, і має сприйматися як сторінка з жіночого денника. Тут усе свідчить про тяжіння писати в руслі суто жіночої прози і насамперед для жінок.

Авторка сповідує традиційні методи і взорує на великих попередників, але її реалізм не критичний, а, сказати б, поетичномагічний, а мета — показати наш час крізь призму людських доль. “Усе можна вигадати, крім психологізму”, — наголошував великий Лев Толстой. Засвоївши цю настанову, письменниця відводить психології головну роль, і тому колізії в її творах завжди напружені, інтригуючі й прочитуються з невщухаючою цікавістю, а портрети “з відчутним нервом”. Найголовніша якість усіх без винятку мініоповідань письменниці — абсолютна відкритість, оголеність душі. А. Велика так беззастережно і сміливо розкриває свій внутрішній світ, що це мимоволі підкуповує, і ми стаємо свідками своєрідної сповіді, зверненої до провіденціального співрозмовника.

 

Давно помітив, що одна й та ж публікація у книжці і в часописі виглядає порізному. І сприймається людьми порізному. Чому? Пояснити цього до ладу не можу. Це одна із загадок літератури і слова загалом. Може, накладає відбиток настрій, з яким читаємо, час дня, дощ за вікном. Мабуть. Але я зовсім поіншому прочитав “Гусара” В. Сапона в “УЛГ” і сприйняв гостріше, зацікавленіше, трепетніше, ніж раніше у його книжці… І таке трапляється зі мною доволі часто. Гадаю, що й з іншими уважними читачами — також.

 

Автор має бути критичної думки про свої твори, а читачі й критики хвалити їх, захоплюватися ними. Тільки такий стан речей можна вважати нормальним. У нас найчастіше навпаки: автор аж захлинається від власної переоцінки, а читач верне носа.

 

Далі буде.

Related posts

Leave a Comment