Петро СОРОКА
Продовження.
Початок у ч. 4—7, 9, 11—14, 16, 18,
21—24, 26—30 за 2016 р.
Роман-есей Валентина Чемериса “Ярославна” — широке епічне полотно, що повертає нас у часи княжих міжусобиць, половецьких набігів і втрати державності. Грандіозна картина розгортається перед внутрішнім зором читача. Грандіозна і вражаюча. Автор не просто нагромаджує цікаві факти, цитати літописців та дослідників “Слова”, а час від часу доповнює оповідь живописними картинами белетристичного характеру. І так талановито й майстерно, що в свою чергу робить книжку живою і читабельною. Хвилююче і вабливо переноситися разом із автором то в курну хату простого гридня, то в пишні княжі хороми, то в екзотичне шатро половецького кагана.
В. Чемерис — майстерний оповідач. Роман прочитується з нестихаючим інтересом. І прощаєш авторові дрібні хиби (як-от написання імен “Бог і Господь” з малої літери, щоправда не завжди), невиправдану довіру до російських так званих наукових джерел, цитування одіозного П. Толочка і просякнутого шовіністичним душком С. Лігачова.
Та головне, що маємо не ще один твір про “Слово”, а яскраве художньо-наукове полотно про складну епоху, осяяну світлим образом Ярославни.
Образ головної героїні — великий творчий успіх майстра. Він іконописний і апокрифічний, поетичний і трагічний, а ще монументальний, маєстатичний і глибоко людяний, безмежно хвилюючий. У ньому дивним чином злилася надсвітова туга всіх українських удів — від давнини до наших днів. Описи, присвячені Ярославні, написані з такою трагічною напругою, таким душевним щемом і побожним захопленням, що читати це без внутрішнього трему неможливо.
Роман також цікавий своїм пізнавально-науковим багажем: відчувається, який величезний стіс документів, наукових джерел і літописів перевернув автор, перш ніж засісти за нього, як добросовісно і жертовно присвятив себе вивченню непростої теми. І романну вершину покорив не кавалерійським наскоком, а завдяки несамовитій труждині, яку поставив підніжжям до мистецтва і в якій відчувається невдержимість і сила духу старовинного келійника-літописця. Сьогодні це велика рідкість серед письменників, що найчастіше пливуть за течією і спокушуються минущою модою. На тлі сучасної масової ширвжиткової історичної лектури “Ярославна” велично піднімається, як степова могила.
Згадаймо поета Євгена Титикайла. Уже п’ятий рік, як його не стало. Жив тихо, несуєтно, чесно пішов за вічну межу мужньо, затиснувши в серці біль за Україну. Той біль на повну силу вилився в його останній збірці “Часослов-2”, яка вийшла в світ уже після його смерті 2012 року з передмовою Андрія Грущака. В ній поет пише про себе так: “У Бориславі я народився, а виколисала Волинь. Свистом куль та вибухами снарядів. Плачами жіночими та тужливими піснями молоді. “Читанка” — моє перше Євангеліє. В 12 років самотужки читав її, наглядаючи за чужою худобою. Заробляв на прожиток. А потім — школа, вчителі, книги… Всіляко було! В поезію благословив Платон Воронько… відтоді називаю його своїм хрещеним батьком. І пишаюся тим. Не люблю поетичного пустослов’я. І гучних декларацій також. Тому й пишу небагато”.
За радянських часів у нього вийшло усього дві збірки, але примітні змістом і навіть назвами “Крайка” і “Тривожні громи”. Є. Титикайла любили І. Гнатюк, Є. Сверстюк, Б. Горинь, хоча він і не був політв’язнем чи дисидентом, але їхнього духу, жив у внутрішній еміграції, писав правдиво й гостро.
Із тої світлини, що вміщена в збірці, видно, який це був красивий, міцного крою чоловік, із відкритим прямим поглядом, високим опуклим лобом і впертою складкою на ньому. Прямостійний. Несхитний. Без лукавства. Такий і в слові:
Такі дива! Такі метаморфози…
Так з козаків стають попихачі.
На “серп і молот” моляться морози
В червону дуду грають ще грачі.
І проливають за “союзом” сльози, —
Це ж ніби в рай загублено ключі:
Без діла он блукають стукачі,
Зійшли на пси цитатні віртуози…
“Часослов-2” — це сонети, класично-строгі, чеканні, скроєні за всіма приписами жанру. Дзвінкі, надривні, болючі. Він не міг писати про “калину-малину”, про “чудовну природу”, бо в ньому жив дух Грабовського, Франка, Ольжича і Стуса. Він пер проти рожна, бив у тулумбаси, бо хтось мав це робити. До панегіриків відчував алергію, як і до всякого продажного холуйства, безликого хохляцтва, ницого хрунівства. Титикайло — це “дух стихії, втілений у слово”. Його гнівні інвективи спрямовані проти зросійщення України, доморощених перевертнів — симоненків, морозів, вітренків…
Правдиві в нього оцінки “собіратєлів земель русскіх” від Хрущова до Путіна, а також Бузини, Сердючки, Шустера, Т. Чорновола, багатьох інших.
Кажуть, що останні роки жив самотою і половину своєї убогої пенсії витрачав на голубів. Коли помер, знайшли його тільки на третій день в оточенні засмучених пернатих друзів, які намагалися зігріти його своїми маленькими тільцями і врятувати. Коли хоронили, ті голуби плакали, як люди.
Олександр Шугай працює зі стоїстичністю давньоруського літописця. З-під його пера один за одним вийшли в світ масивні фоліанти про Івана Багряного, Аркадія Казку, Григора Тютюнника та багатьох інших українських класиків. І ось зовсім нещодавно у книгарнях з’явилося нове унікальне дослідження “Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика” (К.: Ярославів Вал, 2016. — 608 с. + 48 іл.). Тільки справжньому подвижнику під силу перелопатити таку гору архівних матеріалів і гармонійно укласти їх в струнку хронологічну повістину з розлогими коментарями. Все у книжці дихає високим драматизмом і градаційною напругою, чарує словесною могутністю. В основі оповіді — велика і трагічна любов поета-перекладача до своєї обраниці, берегині, посестри і Музи — Ніни Неєлової.
Життя В. Мисика склалося вкрай драматично: арешт у молодому віці, сталінські концтабори, війна, полон, фашистські застінки, втеча по дорозі на страту, нові поневіряння, колгоспне рабство, тавро політв’язня, хронічні злидні, незмога працювати на повну творчу потугу. Як на одну людську долю — аж занадто. Та все це можна було б витримати, якби поруч була ота єдина й Богом послана ангельська душа. Однак прожити разом їм судилося недовго, короткі миттєвості щастя — і важка розлука, гнітюча невідомість, передчасна смерть коханої. Як тебе затримати хотів я!
Біла буря мчить через верхів’я.
Простягаю вслід тобі долоні,
Та даремно: дикі, вогнедишні
Вдалину тебе відносять коні,
Дати встиг тобі ім’я лише: Цвіт Вишні.
Охопити в стислому відгуку весь огром цієї книжки, охмареної великим трагізмом двох понівечених кривавою системою доль, неможливо, тому залишаю тільки деякі позначки на шляху до неї, щоб зацікавити тих, хто знає ціну поетичного слова і любить творчість В. Мисика. Ось хоча б фрагменти з передсмертного листа поетової коханої:
“Рідний мій, через кілька днів 4 роки нашого щасливого подружнього життя (насправді вони прожили разом тільки 5 місяців, і то неповних — прим. О. Ш.) я пишу тобі востаннє — я незабаром помру, прости мене, але я винна тільки тим, що дуже тебе кохала. Ні хвилини без думки про тебе. Треба сказати багато, але неможливо — ти повинен сам зрозуміти. Єдина моя надія — це зустріч у безтілесному світі. Я помру, але буду завжди з тобою. Дивно, коли треба багато сказати, нема слів. Мені страшно, страшно, я так хочу жити. Адже ще не минула надія, що ти вернешся, а я була і є вірна тобі. Так, виявляється, легко і просто, треба тільки кохати.
Там ми побачимось… Я кохаю тебе, але немає слів, щоб писати — я змучилась.
Цілую, рідний, цілую.
Про одне мріяла — вмерти у тебе на руках — не збулося.
Цілую, але що не пиши — це все папір.
Вічно твоя Ніна”.
Можна тільки уявити собі скільки сліз пролив над цим надривним прощанням поет, як окропив сльозами цю епістолу О. Шугай, пишучи до неї коментарі, і як нам перебрідати ці сльози, якщо ми здатні співпереживати і співболіти. Сльози завжди більше говорять читацькому серцю, ніж слова. І всеїдний читач завжди проливає більше сліз над книжками, ніж над життям.
У “Цвіті вишні” багато зворушливих сцен, але не вигаданих автором чи героями твору, а вихоплених із самої гущі тодішнього життя з його трагічним, часто апокаліптичним диханням. Психодраматизм тут зашкалює.
Скрупульозно, день за днем анатомує життя стражденного поета О. Шугай, услід за своїми великими попередниками Моруа і Стоуном й ближчим до нас у часі М. Слабошпицьким, зачаровує подієвою силою Мисикового дивослова і долі. Зі сторінок цієї книжки поет постає як героїчна душа, визначний митець із незаперечними ознаками геніальності. У книжці багато його віршів, унікальних денникових записів, листів, фрагментів письменницького нотатника і творчих заготовок, що прочиняють двері у його світлу робітню. Велич і смерть стоять тут, як мовиться, пліч-о-пліч. Високий градус напруги не зникає ні на мить.
Звичайно, цей громіздкий метатекст вимагає роботи душі й мозку, непростого вживання і навіть офірної самопосвяти, без чого неможливі ні великі відкриття, ні осяяння, ні зрештою справжня естетична насолода.
Я не відаю, чим заплатив автор за цю книжку, хоча знаю, що просто так талановиті твори не даються (розділити з іншим трагічну долю — це взяти на себе тягар його хреста), але маю певність: наша читацька вдячність і любов повернуться до нього світлом заслуженої шани і чесного визнання.
Перечитував Миколу Кравчука — третього у низці українських новелістів ХХ ст. Перші — Григір Тютюнник і Віктор Близнець. За трагічним збігом усі троє наклали на себе руки. Та хочеться вірити, що у вічності з Богом не розминулися. Нагородив Господь великим талантом, дасть і прощення.
Проза М. Кравчука належить минулому. Діди, бабусі, сільські колізії. Явдоха, Касіян Полікарпович, Тодоська, Пилип, Меланя. Сьогодні це вже читається з натугою. Маю на увазі не своє покоління, а молодих, двадцятирічних. Їхня рука до такої прози тягнеться мляво. Але яка чудова мова, як тут пахне слово. Часто ловиш себе на думці, що стежиш не за розвитком сюжету (Кравчук полюбляв психологічні сцени), а перебігаєш від однієї рідкісної лексеми до іншої. Незайманої чистоти слово у Миколи Кравчука.
Складається враження, що демократія в Росії не приживеться ніколи. На азійському ґрунті свобода зачахає й гине. Воля і Росія — речі несумісні, а російська демократія — смішний оксюморон. Зате буйно проростають усякого штибу деспоти і сатрапи. Ракові метастази деспотії поширюються на всі сусідні країни, віками прагнула вона домогтися цього і в Україні. А боротися з метастазами можна тільки одним шляхом — хірургічним. Іншого немає. Або відрубаєш, або загинеш. Це розумів навіть поміркований і ліберальний П. Куліш.
У Росії є потужна демократична література, але вона перебуває на маргінесах, у затінні. Скажімо, Борис Єкимов, який підкорив читацькі серця, живе у глибинці, критики про нього не згадують, популярні журнали не друкують, книжки виходять надто мізерними накладами, хоча, за визначенням спеціалістів, це “великий талант”.
А ось махровий шовініст Єлізаров, для якого вся Україна “отстойнік, помойка”, розкручується наповну і навіть отримує престижного “Букера”.
Звістка про смерть Ганни Черінь (зателефонував популярний актор Борис Лобода з Києва) застала мене за читанням її давніх листів, адресованих Леонідові Гусаку і написаних в екстремальних умовах, у таборах “ді-пі” 1946—1949 років, і нещодавно виданих Видавничим домом “Києво-Могилянська академія”.
Листи — як добре вино: час робить їх вартіснішими і терпкішими.
В епістолярії Черінь добре передана атмосфера того часу, чимало цікавого фактажу. Зринають знакові для української літератури імена: Б. Олександрів, Г. Шевчук, Ю. Шевельов, Г. Майстренко, М. Ситник, І. Качуровський…
Але найцікавіша, як на мене, сама авторка листів. Залишившись на чужині одна з новонародженою донькою на руках (драматичне розлучення з поетом Михайлом Ситником боляче зранило її), вона, однак, не занепала духом, не опустила рук, а з неймовірною силою оптимізму і віри в себе ступила на шлях утвердження себе як митця: багато перекладала з інших мов, майже щодня писала нові вірші і друкувалася у всіх діаспорних виданнях того часу: “Арці”, “МУРі”, “Заграві”, “Їжаку” та ін.
Завіса часу хвилююче розсунулася перед моїм внутрішнім зором, і душа моя гостро відчула потребу помолитися за душу чудової поетки, невтомної громадської діячки і великої патріотки України.
Майже увесь інформаційний простір — у ворожих, проросійських руках. Ти вмикаєш телевізор і твій мозок наражається на посилене бомбування, безперервні атаки і обробку російською мовою. Документальні й художні фільми, концерти, тематичні й розважальні програми — все із шовіністичним душком. Єдиний спосіб позбутися цих атак — відмовитися від телевізора. Але на такий “героїчний” вчинок спромагаються одиниці. Нині це “мода” серед інтелектуалів. Але ж тільки серед інтелектуалів. До того ж небагатьох…
Далі буде.
