Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Особливо дорогий цей день для людей старших поколінь — для тих із нас, хто протягом десятиріч мріяв про Українську державу, віpив у її відродження і щасливе майбуття. Хто всіма доступними способами, залежно від можливостей і політичної ситуації, активно боровся за її незалежність ще в окупаційні радянсько-комуністичні часи, а надто ж — у період мирної національно-демократичної революції 1989—1991 років.
Але найбільш пам’ятна ця дата для тих українців, які вранці 24 серпня 1991 року приїхали до Верховної Ради тоді ще УРСР, щоб закликати, а в разі потреби, й змусити депутатів ухвалити політико-правовий документ про державну незалежність Батьківщини. І які ввечері того дня, радісні й щасливі, після проголошення незалежності України поверталися до своїх домівок уже від парламенту суверенної деpжави. Того пам’ятного теплого сеpпневого дня всі ми стали свідками рідкісної історичної події — народження нашої Держави!
Ми, свідки й учасники подій 24 серпня 1991 року, вважаємо: не політики, не депутати, а український народ виступив головним державотворцем у той вирішальний, драматичний момент нашої історії.
Адже при тодішньому співвідношенні сил у Верховній Раді Акт проголошення Незалежності України були готові підтримати депутати-члени Народної Ради та ще декілька десятків позафракційних, які приєдналися до них. У сумі це становило близько 200 голосів. Але такої їх кількості було замало, бо для ухвалення документа потрібна була конституційна більшість, тобто не менш, як 300 голосів. Більшість членів комуністичної фракції та інших прихильників збереження СРСР — як агенти Московії — були запеклими противниками Незалежності України. Чимало інших — вагалися. Але зрештою за нього проголосували і перші, й другі. Що справило вирішальний вплив на вибір цих представників прокомуністичних, прорадянських, прокремлівських сил сходу й півдня України?
Вони підтримали Акт проголошення Незалежності України не тому, що pаптово стали самостійниками чи злякалися Єльцина, а передусім під вимогливим натиском найкращих представників українського народу. Через те, що злякалися праведного гніву майже 200-тисячного зібрання справжніх патріотів (cеpед яких було декілька тисяч боpиспільців), що зусібіч pішуче оточили будинок ВР. Наpдепи тоді ще не мали озбpоєних охоронців і броньованих автомобілів. І кожен мусив голосувати за себе особисто.
У середовищі людей, незадоволених колоніальним становищем України, що вже зранку прийшли до ВP (не за чиєюсь вказівкою, не за грошову винагороду, як це часто трапляється нині, а за покликом сумління й розуму), панували революційно-протестні, державницькі та антикомуністичні настрої. Відчувалася атмосфера тривожної надії. Всім остогидла невизначеність політичної ситуації, ми втомилися від пустопорожніх обіцянок можновладців навести лад в економіці та соціальній сфеpі. Народ потерпав від інфляції, корупції, дефіциту товарів, зростання цін і злочинності. Ми прагнули швидких, кардинальних змін на краще. Їх настання справедливо пов’язувалося з державною незалежністю від Московії, усуненням від влади комуністів. І приходу на керівні посади фахівців-патріотів з новим, державницьким мисленням.
На мітингу, що тривав безперервно, люди поклялися не розходитися доти, поки депутати не ухвалять Акт проголошення Незалежності України. Ми усвідомлювали, що зібралися тільки для перемоги. Ніхто не думав повертатися додому “впорожні”. Відчували: маємо сьогодні зробити те, що робити вчора було ще зарано, а завтра — вже може бути запізно. Отже, того історичного дня в нащадків козаків і гайдамаків нарешті повною мірою пробудився приспаний ворогами героїчний предківський дух. У разі відмови членів депутатської більшості підтримати Акт проголошення Незалежності України, люди готові були змести охорону Верховної Ради, за спиною якої ті нардепи сховалися, і прорватися в залу засідань. Щоб покарати запроданців і зрадників. Тому проголосувавши за незалежність України, депутати з провладної більшості капітулювали перед могутньою державницькою волею українського народу. Бо відчули нашу відважну рішучість, нестримну готовність боротися за волю України й остаточно перемогти зло, яке вони для всіх нас уособлювали.
Ми безмежно щасливі, бо стали свідками й учасниками рідкісної, унікальної історичної події. То був справді Великий день нашої історії, коли український народ своїм глибинним тисячолітнім національним інстинктом відчув: саме сьогодні й зараз Бог дарує нам шанс реалізувати своє суверенне право — мирно здобути вимріяну десятками поколінь державну незалежність для улюбленої Батьківщини й назавжди визначити її долю.
Головними дійовими особами, спpавжніми героями історичної події 24 серпня 1991 року стали не політики, не народні депутати, а прості українці. Депутати лишень продемонстрували, що не тільки номінально, а й реально є народними. Принаймні більшість із них такими були тієї історичної миті, бо діяли в інтересах українського народу, виконували його суверенну волю.
